Боєць з Полтави після реабілітації у Литві “Там є дуже великий досвід опору російській окупації”

Полтавець Віктор Трофименко місяць перебував на реабілітації у Литовській Республіці. Ми розпитали його про відношення литовських лікарів до українських військових, медицину у Литві і про інтернетизацію лікарень.

– Вікторе, розкажи, як Ти потрапив у Литву?

– Почалося все з того, що я лікувався після поранення у поліклініці УМВС в Полтаві. Там 18 грудня 2014 року перебували представники литовських міністерств, зокрема Гінтаутас Беркевічюс – полковник-лейтенант Міністерства охорони краю, старший лікар армії Республіки Литва. Одним з основних питань, чому іноземні урядовці приїхали до Полтави, було питання реабілітації учасників АТО. Вже через 3 тижні після цієї зустрічі, 9 січня 2015 року, завдяки керівництву цієї країни та Фонду «Унія 1219», я прибув у Вільнюс

– Розкажи, що Тебе здивувало за цей місяць у цій країні?

– Ще від свого батька я знав, що Прибалтика відрізняється від інших республік Радянського Союзу. Але коли я приїхав сюди, то не повірив, що Литва теж була в Союзі – наскільки високий рівень законослухняності, розуміння своє ролі у суспільстві, велика працелюбність і достатньо велику громадянську активність. Починаючи від стану комунального господарства, від поводження – чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять.

– Що ще кидалося в око Тобі як представнику іншої країни?

– З того, що варто відзначити – традиція пропускати на пішохідних переходах, чисті лісопаркові зони, ввічлива поліція, якою не видно – вона з’являється, коли потрібно, а не тоді, коли сама забажає. Крім того, сподобалося відношення пересічних громадян до своєї країни, та до громадян України – усі дуже доброзичливі. І навіть прості роботяги розуміють, що вони хочуть жити у своїй країні, а не тікати, як це відбувається у нашому випадку. Більшість повністю задоволені життям. У них є традиції працелюбності. 

– Ти бачив тільки литовські міста?

– Не тільки. Я навіть спеціально зупинявся у трьох селах, вибірково, щоб подивитись на якість доріг та будинки. Біля будівель скрізь чистенько і охайненько. Дороги в селах є, там можна їхати. Нехай вони ремонтуються рідко, але без вибоїн. 

– А взагалі, що можеш сказати про менталітет цих людей?

– Там у людях існує розуміння того, що Росія – це ворог для Литовської Республіки, та для України так само. Тобто вони до нас відноситься так, через те, що у Литви є дуже великий досвід опору російській окупації. Починаючи від польсько-литовського повстання 1830-60 рр., закінчуючи 1918-1920 роками. У Литві дуже мало проросійськи налаштованих людей. Вони агресивно налаштовані до сучасних реалій, але їх мало. В першу чергу це люди старше сімдесяти років. 

У Литві них вже такий західний менталітет, що діти, коли підростають, починають відразу шукати роботу, бо вважають, що потрібно допомагати батькам.

Зустріч з керівниками підрозділами литовської армії та Нацгвардії

– З литовськими військовими не стикався?

– Там є військові кадри ще «радянські», але вони налаштовані помірковано і позитивно до ЄС. Литва дуже тяжко вступала в Євросоюз і НАТО. Були там певні нюанси. Але я зустрічав військових, які теж були проти НАТО – вони чесно зізнавались, що їхня думка все ж таки змінилась. Вони жили радянськими міфами.

Про відношення литовських лікарів до українських військових, медицину у Литві.

– Вікторе, розкажи, будь ласка, про медицину у цій країні, де Ти перебував місяць.

– У лікарні тебе тримають 5-7-10 днів. У реабілітаційному центрі говорять, що ми тебе лікуємо, а не тримаємо. Потім – реабілітація, яка може тривати довго. Але не варто їх плутати: лікування і реабілітація – різні речі. Вона може тривати довго. 

Обстежують ґрунтовно, уважно, пильно. Якісь намагання пацієнтів притягнути собі діагноз за вуха – абсолютно нівелюються. Після ретельних обстежень, вони роблять ґрунтовні висновки. Педантична робота лікарів. Використовують сучасне обладнання. Багатоступінчасті дослідження. 

Вважаю так, половину часу в лікарні діагностують, потім призначають терапію, а далі – на реабілітацію. Іноді це може буде поетапно – лікування – реабілітація. 

Там намагаються максимально робити так, щоб ти повернувся в суспільство адаптованою людиною, навіть якщо це стосується серйозних невиправних травм. Далі – реабілітація. 

– Кого Ти побачив у якості пацієнтів у лікарні?

– В основному в лікарнях лежать літні люди – дідусі, бабусі. Люди з сезонними загострюваннями. Люди середнього і молодшого віку в лікарнях практично не лежать. Часто роблять профілактику – раз на рік-півтора проходять обстеження. Плюс зі страхової медицини – вона у Литві є, і державна, і недержавна. Прагматичний підхід до здоров’я перетинається з традиціями Католицької церкви. Тобто, Твоє тіло – та річ, яку потрібно берегти змолоду. Ти маєш слідкувати за своїм здоров’ям і будеш жити повноцінним і здоровим життям. Ти маєш бути обачним у плані шкідливих звичок. Зловживати алкоголем не для них. За весь час я бачив всього трьох пияків.

– Яке ставлення було у медичного персоналу? Що здивувало там?

– Лікарі і медсестри дуже уважно ставляться. Купа тривожних кнопок – натиснути і вони підійдуть у кімнату. В столичних лікарнях є доступ до інтернету, планшети над кожним лікарняним ліжком. Це була лікарня-клініка. Навчальні аудиторії, дуже гарна наукова школа. Литовські лікарі доволі педантичні в роботі. До нас вони в принципі дуже приязно ставились. В столиці вони переважно російськомовні.

– Якого віку?

– 45-50 років.

– Що вони говорять про ситуацію в Україні?

– Вони не розуміли про що йдеться. Чесно кажучи, у Литві не було нормального представлення новин, реальних, те, що твориться в Україні. Навіть ті, хто підтримують Україну, вони часто слухають російські канали, намагаючись для себе хоч щось зрозуміти. Яка каша в тих головах там твориться – зрозуміло. 

– Скажи, звідки в них досвід реабілітації військових, якщо останні такі криваві події були в них в 1991 році?

– Все одно є загиблі і поранені в місіях литовці – Афганістан, Ірак. Литовські поліцейські й спецназівці навчають там місцевих.

– Останнім часом дуже сильна підтримка литовських волонтерів? Ти відчував її?

– Вони роблять все, щоб допомогти Україні: хтось десь копійку передасть, хто пакунок передає. Нам волонтери привозили їжу. Сама їжа була нормальною, кращою, ніж у наших лікарнях.

– А з пересічними людьми спілкувався там?

– Так, вони дивились на нас, як на прибульців. Тим більше, що ми добровільно пішли воювати. Ми пояснювали, що це – не громадянська війна, це абсолютно інша річ – війна гібридна – Росії проти України. Вони щиро бажали, щоб все закінчилось.

Прийом у Президента Литовської Республіки Далі Грибаускайте.

Зустріч Віктора Трофименка з Далею Грибаускайте

– Ти коли відразу приїхав у Литву, то місцеві журналісти дізналися, що в них «кіборг». Як все далі пішло?

– Я відповім чітко – я волів би, щоб мене не називали словом «кіборг». Бо хтось почав і так підхопили. Те, що ми довозили якийсь час боєприпаси в аеропорт, трошечки там були – це не робить нас «кіборгами». Так, ми прикривали підходи до донецького аеропорту. Але я волів би «кіборгами» називати виключно тих, хто був в терміналі.

– Але ж в Литві тебе сприймали як «кіборга»?

– Так, але ми говорили, що так, ми приймали участь в боях біля аеропорту, в аеропорті, але зовсім мало. Реальна повага тим хлопцям, які там були. Не хочеться красти чужу славу. 

Зі мною був ще один хлопець, Діма «Бетмен» Третьяков. Він ревно ставився до слова «кіборги». Враховуючи, що він сам і двоє товаришів були поранені в жорстокій сутичці з російськими бойовиками, а ще двоє їх товаришів полягли в нерівному бою – його можна зрозуміти!

Загальне фото учасників АТО і литовських військових

Зустріч з американськими військовими

– Під час реабілітації ти не сидів на місці і зустрічався з литовськими чиновниками. Хто це був?

– Зустрічався з литовським міністром оборони Юозасом Олекасом, з представниками МЗС Литви, з американцями – 145-а дивізія. Вони теж доволі доброзичливо ставились. Домовились, що вони нам передадуть американський прапор, а ми їм – наш. Але найголовніше – у мене була зустріч з Президентом Литовської Республіки Далею Грибаускайте. Це була велика честь для мене.

– Була якась підготовка?

– Все пройшло доволі швидко, за півтора дні це узгодилось.

– Як взагалі вона дізналась про українського учасника АТО у своїй країні?

– Вона знала, що українські військові перебувають на лікуванні й представники Фонду «Унія 1219» запропонували зробити цю зустріч – поспілкуватися суто по-людськи, не з формальної точки зору. Зустріч була в Президентському палаці. Попередньо перевірили всі матеріали про мене – резюме, «об’єктивку», відео – все ретельно вичитали. Ставились дуже приязно, але перевірили реально все. На самій зустрічі говорили про перспективи України, про перспективи Литви, про Росію, як дестабілізуючий фактор в геополітиці в Східній та Центральній Європі на сьогоднішній день. Шкодували, що така ситуація склалася. Грибаускайте сказала, що робитиме все, щоб допомогти.

– Скільки тривала зустріч?

– Трохи більше годили, хоча мала бути хвилин 15. Спілкувалися російською – проблем з цим не було, Грибаускайте її добре знає, хоча відвикла говорити цією мовою. Розуміли один одного дуже добре. Загалом нас було четверо – Президент, я та двоє людей із її супроводу. 

Потім була екскурсія по Президентському палацу. До речі, добре потренувався в англійській з помічниками, які проводили екскурсію. Тож тепер англійську набагато краще розумію, ніж більшість написів литовською. Сподобалося як вона спілкувалася. Вона – залізна леді, рішуча, жорстка, але вміє вислухати. Мені хотілося аби в нас було побільше таких політиків. Вона намагається допомогти Україні всім чим може.

– Після цього місяця реабілітації, що б Ти хотів привнести в Полтаву?

– Одним з головних завдань для мене є створення у Полтаві центру психологічної реабілітації. Я розумію, що незабаром з АТО повернуться демобілізовані чоловіки і ними потрібно займатися. Звісно, над цим має працювати не одна людина, а ціла команда. Фонд «Унія 1219», яка допомагає у реабілітації українських військових у Литві, активно мені сприяє. 

Нещодавно я розмовляв з головою Полтавської ОДА по цьому питанні. І він зазначив, що воно для нього не нове. Сподіваюсь, підтримка буде.

Роман ПОВЗИК, Аліна КОСТИРЯ.