Невдячне покоління. Пам’ятник полтавцю, який закрив собою амбразуру дзоту, зробили в… Киргизстані, а встановили в… Росії

Один із трьох полтавців здійснив подвиг раніше Олександра Матросова. Жоден із наших земляків так і не став офіційним Героєм. Чи виправить цю історичну несправедливість Президент України?

9 травня 2017 року минуло 72 роки з Великої Перемоги. Але війна тривала й надалі – до 2 вересня 1945 року. Радянські солдати й після 9 травня продовжували здійснювати подвиг Матросова в боротьбі з японцями, яка тривала в Китаї та на Сахаліні. Одним із останніх подвиг Матросова здійснив українець Василь Прокопович Бульба (єфрейтор 293-ї стрілецької дивізії) – 17 серпня 1945 року на Далекому Сході. Після нього – останніми “матросівцями” стали моряки Тихоокеанського флоту – червонофлотець Петро Ільїчов і старшина І статті Микола Вілков, які своїми тілами закрили японські амбразури 18 серпня 1945 року.

А першим закрив собою амбразуру – 24 серпня 1941 року поблизу Новгорода – Олександр Костянтинович Панкратов, політрук танкової роти 125-го окремого полку 28-ї танкової дивізії.

Військові історики знають, що подвиг Матросова у Червоній (Радянській) армії здійснили 273 бійці (серед них – єдина жінка Римма Іванівна Шершньова). Серед “матросівців” – майже половина українців, серед яких – троє представників Полтавщини. 45 героїв закрили собою амбразуру ще до того, як це 27 лютого 1943 року біля села Чернушки Локнянського району Калінінської області (нині – Псковська) здійснив рядовий піхотинець Олександр Матвійович Матросов, який за однією із версій народився в Україні – у Дніпропетровську 5 лютого 1924 року.

Наш земляк закрив амбразуру раніше Матросова і став єдиним героєм, якого нагороджено медаллю “За відвагу”

Із 273-х “матросівців” Героями Радянського Союзу стали 147 бійців. 26 взагалі залишилися без нагород. Інших нагороджували орденами: Вітчизняної війни, Бойового Червоного прапора, Леніна. Єдиним “матросівцем”, якого нагородили медаллю “За відвагу”, був наш земляк Яків Іванович Богдан, який здійснив свій подвиг раніше за самого Матросова – 13 січня 1943 року поблизу села Липки Мгинського району Ленінградської області.

Яків Богдан народився 1922 року в селі Гостролуччя, Переяславського повіту, Полтавської губернії (нині Баришівського району, Київської області). Закінчивши школу, працював у залізничному депо.

10 липня 1941 року Баришівським РВК призваний до Червоної армії. 10 вересня 1941 року був зарахований на короткострокові курси молодших лейтенантів, проходив навчання в Молотові. У 1942 році направлений на Волховський фронт, зарахований до складу 128-ї стрілецької дивізії. Був поранений 1 липня 1942 року. Перед операцією зі зняття блокади Ленінграда в січні 1943 року командував 5-ю стрілецькою ротою 533-го стрілецького полку 128-ї стрілецької дивізії. У ході операції дивізія займала позиції на крайньому правому фланзі 2-ї ударної армії, починаючи від берега Ладозького озера. Дивізія наступала на сильно укріплений опорний пункт в селі Липки. У перший день наступу, 12 січня 1943 року, дивізія зуміла прорвати оборону на південь від Липок, але була зупинена фланговим вогнем з обладнаних дзотів на кладовищі, розташованому на висоті на південній околиці села.

13 січня 1943 року, старший лейтенант Богдан, бачачи, що подальше просування ввіреного підрозділу неможливе через кулеметний вогонь, підібрався до дзоту, замаскованого серед могил на кладовищі, і закидав його гранатами. Визнавши, що дзот знищений, встав, з метою підняти роту в атаку, але кулемет знову відкрив вогонь. Тоді старший лейтенант Богдан накрив амбразуру своїм тілом, і був убитий.

20 січня 1943 року в газеті “Правда” була опублікована стаття “До рідного Ленінграда”, в якій описувався подвиг нашого земляка Якова Івановича Богдана: “… Згубний вогонь німецького дзоту затримував просування нашого стрілецького підрозділу. Бійці залягли. Тоді комсомолець Яків Богдан підповз впритул до дзоту і своїм тілом закрив амбразуру. Ворожий кулемет дав останню чергу і замовк. Дев’ять куль пробили комсомольський квиток на грудях молодого героя”.

Яків Богдан був представлений до нагородження орденом Леніна посмертно, але нагороджений був медаллю “За відвагу”. Похований на дивізіонному кладовищі біля села Верхня Назія, в 1954 році останки Я. Богдана були перепоховані в братській могилі в селі Путилове.

Подвиг кременчужанина залишився неоціненим

23 листопада 1943 року подвиг Матросова повторив кременчужанин Костянтин Вікторович Ємельяненко. Він народився 1921 року в селі Погреби, Глобинської волості, Кременчуцького повіту, Полтавської губернії. У 1933 році разом із сім’єю переїхав до Кременчука. Навчався в середній школі №6 імені О. Горького. Під час окупації Ємельяненко був членом підпільної патріотичної організації Н. Ромашкіна – І. Лісненка.

У 1943 році, після визволення Кременчука (29 вересня 1943 року), був призваний до Червоної армії, зарахований до складу 110-ї гвардійської стрілецької дивізії 32-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту, призначений командиром відділення. 23 листопада 1943 року дивізія брала участь в Знам’янській операції. На той час дивізія, долаючи запеклий опір противника на плацдармі за Дніпром, просунулася всього менш ніж на 20 кілометрів від Кременчука. Під час бою за село Павлиш гвардії рядовий Ємельяненко закрив своїм тілом амбразуру кулемета. Подвиг гвардії рядового Ємельяненка залишився не визнаним державними нагородами. Похований на північному схилі висоти поблизу села Василівка, поруч з селом Павлиш. 9 травня 1968 на могилі гвардії рядового Ємельяненка був відкритий пам’ятник, а в 1989 році на будівлі 13-ї школи м. Кременчука встановлено меморіальну дошку, яка згодом була втрачена. Ось така доля дісталася нашому земляку – легендарному Герою: ні нагород, ні візуальної пам’яті.

Ще один наш земляк – забутий “матросівець”, якого пам’ятають в Киргизстані і Росії

1 лютого 1944 року подвиг Матросова повторив ще один боєць з Полтавщини – Яків Гаврилович Пилипенко. Він народився 1921 року в селі Токарі Лохвицького району.

1 лютого 1944 року на ділянці Соснівка-Кривавиці Солецького району Новгородської області наша піхота, після артилерійського вогню пішла в атаку. Вісім контратак противника відбили, але внаслідок переваги сил і великих втрат серед наших бійців, ворогові вдалося потіснити війська і вибити їх з Ляхново. Склалося небезпечне становище. Тоді о 8 годині 30 хв. 1 лютого для ліквідації навислої загрози був введений лижний батальйон майора Габададзе, який перебував у резерві. Гвардійці рішуче і сміливо пішли в наступ. Фашисти, що сховалися в дзоті відкрили ураганний вогонь з кулеметів по наступаючим. Зброї прямого наведення для знищення дзотів близько не було. Наблизитися до них було неможливо. І тоді українець Яків Пилипенко і киргиз Акматша Тюменбаєв по снігу поповзли до дзоту.

Підступи були відкриті, і місцевість поблизу нашої оборони добре проглядалася і прострілювалася фашистами з кулеметів і автоматів. Бійці їх роти, які були в окопах, бачили, як в метрах 15-ти від вогневих точок добровольці встали на весь зріст і метнули по амбразурі гранати. Але кулемети продовжували ведення вогню. Тяжко поранило Пилипенка. Зібравши останні сили, він кинувся вперед і своїм тілом закрив амбразуру. Кулемет замовк, але інший дзот продовжував вести вогонь, завдаючи втрати нашим підрозділам. Тюменбаєв бачив геройську загибель свого друга – українця. У люті схопився солдат і під кулеметним вогнем кинувся до дзоту. Кілька куль прошили його тіло, але він встиг добігти і впасти на амбразуру вогневої точки. В єдиному пориві гвардійці полку піднялися в атаку і завершили знищення противника в опорному пункті, після чого продовжили наступ.

Яків Пилипенко і Акматша Тюменбаєв поховані біля села Самбатово Поддорського району Новгородської області. Обидва вони взагалі залишилися не нагородженими за свій подвиг.

У 2015 році всі провідні ЗМІ Киргизстану повідомили: “Пам’ятник уродженцю Іссик-Кульської області Акматші Тюменбаєву і українському солдату Якову Пилипенку з Полтавської області, які здійснили подвиг під час Великої Вітчизняної війни, відправлений з Киргизстану в Росію. На церемонії відправки пам’ятника були присутні воїни-афганці, представники киргизького суспільства блокадників Ленінграда, дипломати і члени пошукового руху Киргизстану “Наша Перемога – Біздін Женіш”. Пам’ятник встановлять в Поддорському районі Новгородської області, де 1 лютого 1944 року Тюменбаєв і Пилипенко закрили собою дзот. Тюменбаєв і Пилипенко разом загинули і разом поховані в Новгородській області в Поддорському районі. Оскільки у Якова Пилипенка не залишилося рідних, було прийнято рішення про збір та виготовлення спільного пам’ятника. Тимчасовий повірений у справах України в Киргизстані Микола Яремчук підкреслив, що такі проекти укріплюють дружбу між народами, допомагають їм краще розуміти один одного, щоб вирішувати сучасні проблеми. Кошти на пам’ятник зібрані громадянами і організаціями Киргизької Республіки, зокрема й Чон-Сариойськім айил окмоту Іссик-Кульської області, де народився Акматша Тюменбаєв. Також гроші вніс громадянин України, який проживає в Киргизстані Ігор Михайлович Степаненко. Расул Максутов посприяв у виборі та доставці каменю для пам’ятника. Частину виплат взяв на себе “Росінбанк”. Також у Киргизстані зібрали кошти на встановлення пам’ятника в самій Росії – в Новгородській області. Майстер-художник по каменю Анатолій Філіппов став розробником ідеї пам’ятника, допомогла в образі портретів художник Марія Бикова. Архітектор проекту – Равіль Муксінов. Воїн-афганець Чолпонбек Беккельдієв під час церемонії нагадав, що солдат вмирає не тоді, коли в нього потрапляє куля, а коли про нього забувають. “Поки народ пам’ятає про своїх героїв і ставить їм пам’ятники, вони живі”, – додав він.

Та чи пам’ятаємо ми, полтавці та українці, подвиг наших земляків, які своїми тілами закривали ворожі амбразури? Чи пам’ятають про Героїв, не нагороджених Героїв, керівники сучасної України? Чи не настав уже час сповна віддячити українським героям-“матросівцям”, яких оминула “увага Сталіна”, заслуженими нагородами, хоча й посмертно, – званнями Героїв України. Троє бійців з Полтавщини: Яків Іванович Богдан, Костянтин Вікторович Ємельяненко і Яків Гаврилович Пилипенко – цілком заслуговують на офіційні звання ГЕРОЇВ. Вони поклали свою душу і тіло за нашу свободу і свободу всього майбуття незалежної України. Чи виправить Президент України цю історичну несправедливість?

Ігор ЧЕРЧАТИЙ, “Полтавська думка”.