Пенсійні пільги для українців сьогодні тупо відміняють “реформатори” з “кулінарно-шоколадного технікуму”

Нарешті майже всі пенсіонери отримали свою осучаснену пенсію. У багатьох після цього з’явилися відчай, безнадія та злість на владу.

З 1972 р. по 1987 р. я працював ливарником на великому заводі в м. Полтаві. Успішно навчившись новітнім технологіям литва холодним металом на ливарних машинах різних модифікацій, застосовуючи при цьому повітряний обдув ливарних форм – цим виконувалось кілька функцій, та застосовуючи технологічно-правильний тиск під кожну окрему ливарну форму, почав виробляти майже браку продукцію. У ливарній справі є доволі багато різноманітних нюансів, зокрема відчуття металу, витримка та вдумливість.

Навчив ливарній справі 19 чоловік, та гроші за навчання, звісно, отримували комуністи-орденоносці – у них заробітна плата була набагато меншою від моєї. Лише одного разу, з якогось дива, мені таки було виплачено за учня. Інженери-технологи до нашого цеху майже не заходили, а спокійно собі сиділи з паперами у своїх затишних кабінетах, отримуючи свої тогочасні стандартні 120 крб.

А ось директор таки одного разу навідався, щоб подивитися на того, хто від нього більше отримує зарплатні. Після цього майстрам почали урізати премії, а ті у свою чергу почали мене ганяти по тим роботам, де “горів” план. Доволі в цеху було робітників, котрі, попрацювавши ливарниками 10 і більше років, часто не могли виконати навіть норму, щоб згодом отримати “прогресивку” в 40% – ну не йшла їм ливарна справа ні в руки, ні в мізки, тому майстри часто змушували мене свої наряди на них закривати (віддавали згодом мені гроші – та не всі).

Під час горбачовської “перебудови” прислали нам такого собі майстра – “новатора”, який тільки-но закінчив чи то ткацько-верстатний, чи м’ясо-молочний технікум. Той відразу винайшов оригінальний спосіб боротьби з моїми заробітками – усіх в колгосп – бригаду – бо за його розумінням, всі ливарники в цеху дихають одним повітрям – тому й заробітна плата повинна бути в усіх однаковою. Я відразу написав заяву і поклав її на стіл. Він ще тоді мене запитав: “Так з ким же я тепер буду працювати?”

А так я ще й далі працював би, якби на це вистачило здоров’я, бо ливарна справа – це було моє захоплення і натхнення. Пішов згодом у бухгалтерію, щоб замовити собі довідку про заробітну плату за п’ять останніх років. Я п’ятнадцять разів був донором, щоб мати право у літню пору йти у відпустку. День здачі крові і наступний повинні були оплачуватись середньою зарплатою за законом. Але, як з’ясувалось, заводські “економісти” заощадили на мені (та чи тільки на мені?), тому в довідці це не зазначалось.

Уже у 1991-92 роках працював на Алмазному заводі спікальником алмазів. Був у мене майстром Г.І. Бордюг. Тоді він був помічником у депутата Верховної Ради Носова, який до цього часу теж працював інженером на цьому підприємстві. Той у свою чергу був помічником і радником у самого Л.Д. Кучми. Ми, прості робітники, вже тоді помітили, що щось діється в країні не в тому напрямку. Носов і йому подібні відразу почали забезпечувати себе всілякими пільгами та привілеями, а для початку призначили собі зарплатню у 5000 тис. ще тоді карбованців (прес спікальники отримували тоді ледве 300). Про це неподобство почали говорити Бордюгу і йому таки довелося покликати Носова до нас на збори. Крику було на тих зборах! Наприкінці колишній інженер із заробітною платою 120 крб запитав усіх присутніх: “Ви що, хочете, щоб депутат був бідним?” (сьогодні в цьому ж напрямку діють судді, прокурори, Корчаки, Бальчуни, Коболеви… – призначають самі собі зарплати, премії та пенсії).

Через кілька днів робітники на заводі вже пили безкоштовно бочковий хлібний квас – хоча ми Носова про це зовсім і не просили – гречка ще тоді не діяла. Далі всі ми бачили як Кучма роздавав наліво і направо своїм людям підприємства. Тоді виживав той, у кого була краща охорона, а Україна з перспективної країни почала перетворюватися на сировинний придаток для процвітаючих країн.

Я ще в ті часи почав замислюватися і пішов одного разу поговорити про все це з О.В. Куликом. Він порадив висловити свої думки на сторінках “Полтавської думки”. 2 березня 2007 року мій лист було надруковано під заголовком “Кожному – за працю. І крапка”. У ньому я висловив думку про те, що всі наші влади, які кожен раз, міняючись місцями, не поважають людей праці і цим самим, не патріотично налаштованих людей, яких в країні чимало, підштовхують своїми діями до проявів сепаратизму… Потім “двічі несудимий” виконав усе те, чого вимагали від нього його “наставники”, привівши нас до сьогоднішнього становища.

Одразу після початку військових дій на Донбасі, написав листа до редакції радіо ЭРА ФМ Валерію Степановичу Куру – він того часу вів цикл передач про злодіїв у законі. Листа написав російською мовою. Кур – криміналіст-полковник у відставці – не один раз ходив під бандитськими кулями, був кілька разів поранений ножами, він визнаний моральний авторитет, якого за справедливість і чесність поважають досі багато з тих, кого у свій час справедливо спровадив до в’язниць, спокутувати свою провину перед суспільством. Він зачитав той мій лист-звернення до сепаратистів, щоб вони отямилися, бо я не хочу, щоб той край перетворився на відстійне місце для злодіїв у законі, як і вони теж працював багато років на шкідливому підприємстві і теж бачив і відчував на собі всілякого роду несправедливість, народився, як і більшість їх батьків і дідів, волею долі, теж не в Україні, але потрібно поважати ту святу козацьку землю, яка дала нам Олексу Тихого, Василя Стуса, Анатолія Солов’яненка, Блаженійшого патріарха всієї Руси-України Філарета, нарешті Ф.Т. Моргуна та багатьох інших знаних в усьому світі українців. Але то вже крик волаючого в пустелі, якому болить, – до глухих і німих.

Сьогодні наші “реформатори” з “кулінарно-шоколадного технікуму” тупо відміняють пільги та шкідливий стаж 1-му та 2-му спискам – хто ж піде працювати на шкідливі для здоров’я підприємства? Чи в них там працюватимуть виключно роботи?

Богдан КУПНОВИЦЬКИЙ.
м. Полтава.