У цьому матеріалі ви прочитаєте історію полтавки, яка погодилася на посмертне донорство, а також про те, як саме жителі області можуть підписати прижиттєву згоду.
В Україні діє презумпція незгоди на посмертне донорство органів, тобто автоматично вважається, що людина не погоджується віддати свої органи для пересадки, якщо в неї констатували смерть мозку. Тим часом тисячі українців очікують на трансплантацію.
За інформацією Міністерства охорони здоров’я, станом на 1 січня 2025 року у національному листі очікування Єдиної державної інформаційної системи трансплантації перебували 3578 жителів України. З цієї кількості 2276 людей потребували пересадки нирок, 615 – серця, 586 – печінки.
Протягом 2024 року в Україні провели 516 пересадок у 28 центрах трансплантації: 337 пацієнтів отримали нові нирки, 107 – печінку, а 71 українцю пересадили нове серце. 178 пересадок (34 %) зробили від живого донора, 338 (66 %) – від посмертного. Варто звернути увагу, що жива людина може стати донором однієї нирки, частини печінки та кісткового мозку.
Зазвичай після констатації смерті мозку в людини рішення щодо донорства органів лягає на родичів померлого, які перебувають у стані шоку та розпачу після втрати. Та є можливість підписати прижиттєву згоду на посмертне донорство.
Невропатолог інсультного відділення Полтавської обласної клінічної лікарні імені Скліфосовського, трансплант-координатор Валентин Чернишов пояснив «Полтавській думці»: коли в людини помирає мозок, щоб можна було вилучити її органи для трансплантації, треба діяти швидко. Коли лікарі починають шукати родичів, щоб отримати згоду на посмертне донорство, зазвичай це займає багато часу, який може стати вирішальним.
Про смерть мозку можна говорити, коли в пацієнта діагностують кому третього ступеня. Це означає, що він перебуває у критичному стані. Під час коми третього ступеня відсутня свідомість, а також реакція на зовнішні подразники. Зіниці розширюються та перестають реагувати на світло, знижуються артеріальний тиск і температура тіла, порушується ритм дихання.
– Коли діагностується кома ІІІ, у будь-який момент людина може померти. У випадку смерті мозку пам’яті та емоцій людини вже немає, а органи функціонують тільки за рахунок реанімаційних дій. Серцеву діяльність підтримують за допомогою препаратів, дихання – апаратом штучної вентиляції легень, вазопресори підтримують тиск. Тобто тільки відключаєш її (від апаратів – ред.) – і людина одразу біологічно помирає, – говорить невропатолог.
Пацієнти в такому стані зазвичай перебувають у реанімації. Коли анестезіолог бачить, що людина входить у негативну динаміку, є кома ІІІ ступеня та порушення свідомості, то вже попередньо починає готувати процедуру діагностики смерті мозку – збирає анамнез, проводить аналізи, встановлює хронічні захворювання. На останньому етапі збирається консиліум лікарів, які проводять медичне обстеження та констатують смерть мозку.
Як повідомляє Український центр трансплант-координації, діагностику смерті мозку виконують не кожному пацієнту без свідомості, а лише у випадку відповідності його стану великій кількості критеріїв.
Після того, як лікарі фіксують смерть мозку, починається процедура отримання посмертної згоди на донорство від родичів. Якщо ж людина підписує прижиттєву згоду, то ці моменти з родичами медики пропускають.
– Процес затягується тоді, коли треба чекати, поки приїдуть родичі. Крім того, вони повинні мати документи, які підтверджують родинні зв’язки, – це паспорт, якщо це подружжя – свідоцтво про шлюб. Коли тобі кажуть, що твій родич помер, це дуже важке рішення (погодитися, щоб він став донором – ред.), – розповідає трансплант-координатор.
Він додає, що в Полтавській обласній клінічній лікарні імені Скліфосовського люди, які можуть стати донорами органів, – це зазвичай пацієнти після інсультів:
– Інсульт – це раптове захворювання, коли людина ще вчора була повністю здорова, ходила на роботу, вела повноцінне життя. А сьогодні тобі кажуть, що твоя близька людина, твоя мати чи дружина померла. І родичам важко це усвідомити, адже людина ще дихає, але фактично вона померла, бо помер її мозок. І треба пояснити родичу, що від нього залежить волевиявлення померлої людини – давати згоду на вилучення органів чи ні.
Валентин Чернишов, спираючись на досвід роботи з рідними та близькими померлих пацієнтів, розповів «Полтавській думці», що трохи менше половини з них погоджуються підписати згоду на вилучення органів.
Говорить, під час його останньої такої розмови родичі вирішили не надавати згоду. Мова йшла про жінку 48 років, у якої стався геморагічний інсульт (тобто з крововиливом у головний мозок). Дуже швидко вона дійшла до коми, буквально за кілька днів була вже в комі ІІІ ступеня.
– Я балакав із родичами, то її чоловік був категорично проти, а молодший син був готовий погодитися. Я йому сказав, що мені шкода, що таке сталося з його матір’ю, але її серце може врятувати життя іншої людини. Навів приклад, що раніше було заборонено спілкуватися донору (або його родичам – ред.) з реципієнтом, а зараз це дозволено. І він може взяти фонендоскоп і послухати серце його матері вже в іншій людині. Хлопець розчулився. Але там ще був старший син на телефоні, і разом родина все-таки вирішила, що ні – вони не даватимуть згоду. На жаль.
Валентин Чернишов каже, що дуже важливо пояснити рідним та близьким, що людину, в якої помер мозок, уже не повернути, але її органи можуть врятувати чиєсь життя. І після цього родичі померлого донора за бажання можуть зустрітися з реципієнтом.
Закон не вимагає отримання згоди від усіх родичів померлого. Достатньо згоди одного з них, наприклад, чоловіка, дружини або повнолітньої дитини.
Та все ж потрібно розуміти, що не кожна людина може стати донором. Зазвичай перевагу віддають донорам до 50 років, адже тоді більше шансів, що людина має нормальний стан здоров’я, а орган приживеться в новому тілі. До донорів віком за 50 «приглядаються» більш прискіпливо.
– Але навіть у молодої людини можуть бути хронічні хвороби, які не дають змогу взяти її органи, наприклад, вірусні інфекції. Тому знайти донора, що б підійшов за всіма критеріями, дуже важко, – коментує медик.
Якщо ж трансплант-координатор бачить у Єдиній державній інформаційній системі трансплантації органів та тканин, що під час життя людина дала згоду на посмертне донорство, її органи вилучатимуть без згоди родичів.
– Варто розуміти, ця процедура існує для того, щоб прискорити час. Бо у критичні моменти часу на ухвалення рішень немає. Якщо воля людини відома заздалегідь, це допомагає уникнути емоційного тиску на родичів і рятує дорогоцінні хвилини.
Щоб надати прижиттєву згоду на посмертне донорство, до трансплант-координатора потрібно принести паспорт та ідентифікаційний код, а також написати власноруч заяву та підписати її. Після цього координатор внесе дані людини до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації органів та тканин, де буде сформована відповідна картка. Після формування такої картки в ЄДІСТ інформацію з неї не буде бачити жоден медичний працівник до моменту, поки людині, яка надала заяву, не констатують смерть головного мозку.
Заявник може обрати, які саме органи хоче віддати на трансплантацію, і зазначити це в заяві, поставивши «галочку» навпроти кожного з пунктів або пункту – «усі органи». Мова йде про серце, нирки, легені, підшлункову залозу, селезінку, паращитоподібну залозу, кишківник, шкіру, руки та ноги, матку, обличчя, очі, гортань та трахею.
– І плюс є такий пункт, якщо органи не підійдуть, чи можна їх використовувати для науково-дослідної діяльності чи виготовлення біоімплантів, – зазначає Валентин Чернишов.
За його словами, раніше парламент розробляв закон, який би дозволяв оформити прижиттєву згоду на донорство в електронному вигляді через «Дію», але через повномасштабне вторгнення призупинив роботу над ним.
За даними Українського центру трансплант-координації, Єдина державна інформаційна система трансплантації органів і тканин в автоматичному режимі підбирає реципієнта з черги на пересадку. Вона враховує такі чинники: імунна сумісність донора та реципієнта, стан здоров’я пацієнта, наскільки близько розташований медичний центр із вилучення органів до лікарні, де проводитимуть трансплантацію та багато іншого. Коли пара «донор-реципієнт» збіглася, приїжджає бригада для вилучення органів.
Валентин Чернишов зазначає, що людина може дати як прижиттєву згоду, так і прижиттєву незгоду на донорство органів після смерті:
– Людина може прийти до трансплант-координатора і дати свою незгоду. Якщо у такої людини діагностують смерть мозку, то розмова з родичами навіть не буде проводитися, бо людина за життя дала свою незгоду. І також у будь-який момент людина може свою згоду (на донорство – ред.) відкликати – зв’язатися з трансплант-координатором і написати заяву про відкликання.
Протягом життя можна неодноразово змінювати своє рішення, що анулює попередню заяву.
У Полтавській області підписати прижиттєву згоду можна у таких медзакладах:
«Полтавська думка» поговорила з полтавкою 29-річною Анастасією Мацько, яка вирішила підписати заяву про посмертне донорство.
– Чому ти вирішила погодитися на посмертне донорство? Як довго обмірковувала це рішення?
– Я вважаю це логічним: хтось не має, але потребує, ти – маєш, але вже не потребуєш, тому віддаєш. Тож рішення далося мені дуже просто: я точно знала, що хочу стати доноркою, щойно побачила, що в Україні цей механізм працює.
Мої знайомі, що теж хочуть стати донорами, кажуть, що це можливість врятувати життя реципієнта. Для мене це найперше про порятунок рідних реципієнта. Емоційно дискомфортно бачити, як люди втрачають близьких, хоча цього можна було уникнути. Одна справа, коли смерть є невідворотним наслідком того чи іншого захворювання і ліків не існує. Тоді як своєчасна трансплантація органів може допомогти прожити ще десятки років. Але люди цей шанс втрачають через брак донорів.
Тому я цілком адекватною вважаю практику «мовчазної згоди», коли в деяких країнах після констатації смерті головного мозку людина автоматично стає донором, якщо за життя документально не зафіксувала відмову.
– Як це сприйняли твої рідні?
– Мої батьки не знають. І говорити їм я не планую, адже вони досить консервативні. Тоді як чоловік сприйняв моє рішення без жодних заперечень. Він був зі мною у лікарні, коли я писала згоду, та всіляко підтримував мене. Нині він сам думає, чи хоче стати донором. Тобто партнер не намагався переконати мене, я не намагаюся вплинути на його рішення. Ми вважаємо, що це приватна воля кожного.
– Згоду на донорство яких органів ти підписала, а яких – відмовилася? Якщо відмовилась, то чому?
– Я відмовилася віддавати обличчя, шкіру та очі. Згоду на трансплантацію іншого, зокрема кінцівок, підписала. У цей момент я думала про своїх рідних. Попри те, що після смерті мене кремують, я б все ж хотіла дати близьким можливість зі мною попрощатися, якщо таке бажання буде. Якщо за життя я не зміню умов згоди, то після вилучення погоджених органів та приведення до ладу тіла нічого такого, що візуально шокувало б, не буде.
Головне фото: platfor.ma
