Волонтер call-центру емоційної допомоги: «Я можу спілкуватися з людьми, які пройшли АТО, на рівних»

Валерій Довженко – військовий та член міжнародної громадської організації Фонду допомоги «Унія 1219» розповів про різницю між Литвою та Україною, реабілітацію в литовському місті Друскінінкай та роботу волонтером в call-центрі емоційної допомоги «АТОЛ».

Д.С.: Валерію, Ви були на війні. Розкажіть, з якими проблемами стикається солдат після повернення додому?

В.Д.: В основному, це психологічні проблеми. Дуже складно звикнути до людей, які мирно ходять, до посмішок, розмов. Інколи вихлопна труба бахне – тоді більш-менш нормально відчуваєш себе.

Д.С.: Як проходить адаптація до мирного життя?

В.Д.: Адаптація проходить, але важко: перший час людину треба залишити в спокої, дати звикнути до соціуму. Тут важливо не стати соціопатом, а звикнути до того, що це – мирне життя. І ти вимушений змиритися з цією реальністю і жити далі.

Д.С.: Навколо достатньо людей, які готові надати солдатам, які повертаються з війни, психологічну допомогу?

В.Д.: Люди, які готові надати допомогу є. В основному, це волонтери – дівчата та хлопці, які проходили психологічне навчання в ВНЗ, або відвідували курси. Прагнуть за щедрістю своєї душі надати допомогу бійцям. Але розумієте як це відбувається – Ви приїхали з війни додому, самі вирішуєте свої проблеми і ніхто Вам першим не подзвонить, не скаже: «Доброго дня, я – волонтер-психолог, я хочу з Вами поспілкуватися». Як би це цинічно не звучало, Ви нікому не потрібні. Треба шукати виходи власноручно.

Волонтери call-центру АТОЛ

Д.С.: Ви проходили реабілітацію в Литві. Як з’явилася така можливість?

В.Д.: Завдяки тому, що я був знайомий з представниками МГО ФД «Унія 1219». Тоді я ще не був її членом, ми просто спілкувалися на рівні зустрітися-попити чаю. Після другого поранення на Сході вони самі звернулися до мене, запропонували: «Валеро, не бажаєш відпочити, пройти курс реабілітації в Литві?». Я сказав: «Чому б і ні, якщо це можливо – давайте. Я не проти. Мені потрібна реабілітація».

Д.С.: Україна і Литва, здавалося б дві пострадянські країни, але які відмінності? Що вразило?

В.Д.: Я Вам скажу більше, відмінності були ще за часів Радянського Союзу. Країни Прибалтики, як їх тоді називали, або країни Балтики, якими вони є насправді, дуже відрізнялися від УРСР, БРСР та інших. Це була більш цивілізована спільнота, більш наближена до Заходу.

Подивившись на Литву і повернувшись додому в Полтаву, я Вам скажу, що нам ще є над чим працювати. Нам потрібно змінювати своє мислення. Прислів’я «Де збираються троє українців, там двоє гетьманів» – дуже правдиве, в нас кожен тягне на себе ковдру. Працювати в команді – проблема для нас. Ми вміємо думати, прораховувати хоча б на один крок вперед. Але ми не можемо досягти результативності, тому що не можемо працювати в команді.

Д.С.: Що найбільше вразило в Литві?

В.Д.: Більш за все – відношення продавців до покупців. Це ми в магазинах звикли посміхатися, розпитувати в продавчині як справи, що нового. Там люди відносяться до такого спілкування більш прохолодно. Я думаю, що ми більш ширші душею – в литовців немає цього українського бажання всіх обійняти. Там дуже відчувається особистий простір. Допустити до того, щоб хтось при зустрічі, так як у нас, привітався-обійнявся – то це важко. Ми більш південний, імпульсивніший народ.

Також вразило відношення росіян і литовців до українців. Багато людей, коли дізналися, що ми українські солдати і знаходимось в реабілітаційному центрі в місті Друскінінкай, почали до нас приходити, приносити «передачки». Приходили і німці й ізраїльтяни, які там відпочивали. Тобто, по суті, вони працювали, як волонтери. Це було дуже приємно. 

Друскінінкай

Д.С. А з приводу росіян?

В.Д.: Друскінінкай – це як литовський Крим, південна точка Литви на межі з Білоруссю. Там дуже багато росіян. Ми завжди зберігали національний колорит – ходили або в вишиванках, або з якоюсь українською символікою – прапорами, тризубом. Коли ми чули російську мову – не могли ні влізти в бійку, ні зіпсувати майно, тому що ми – цивілізовані люди.

Але потрібно було якось їх «пролити». Ми ж українці – без цього ніяк. Тому ми спілкувалися виключно українською мовою і як тільки вони чули, що це українці – одразу реагували на кшталт «все-все-все, йдемо звідси, ми тут не залишаємося, нас тут немає».  А коли звертаєшся до них: «А ви з України чи ні?» – «Ні, ні, ні, до побачення». Бояться нас, як чеченців свого часу.

Д.С.: Ви брали участь в організації відпочинку українських дітей в Литві?

В.Д.: Насправді, ми дуже мало знаємо про Литву. Коли я почав обдзвонювати батьків, багато хто питав, чи будемо ми в Ризі? Для них стало здивуванням, що столиця Литви – Вільнюс. Чесно кажучи, діти поїхали туди не скільки відпочивати, скільки працювати, реабілітуватися. Це були діти переселенців, військових, солдатів, які загинули, діти «диких» волонтерів – тих, хто їздить на «передок».

Д.С.: Табір в якому були діти, він діяв як скаутський?

В.Д.: Це схожий на скаутський табір молодих стрільців від Спілки стрільців Литви – організації на зразок нашого «Правого Сектору», але зареєстрованої на державному рівні. 8 днів вони провели на полігоні – займалися, вчилися. Дітям дико сподобалось. Всі висловлювали велике бажання наступного року поїхати тією самою компанією та довести, що ми українці і можемо всіх перемогти.

Д.С.: Зараз Ви – волонтер call-центру емоційної допомоги «АТОЛ». Як виникла ідея участі в цьому проекті?

В.Д.: Коли закінчився строк служби, я лежав в госпіталі з пораненнями і було нестерпно просто так марнувати час. В мене було дуже багато енергії, хотілося щось робити. Ніша допомоги фронту вже зайнята. Дуже багато волонтерів, які ефективно виконують свою роботу. І дуже якісно. Навіщо я буду робити неякісну роботу, про яку нічого не знаю. Як варіант, з’явилася можливість подати заявку на «Курси волонтерів емоційної допомоги».

Д.С.: Чому call-центр емоційної допомоги?

В.Д.: Я теж звідти і можу спілкуватися з людьми, які пройшли АТО, на рівних. Можу поговорити з дружиною АТОшника – тому що в мене самого є сім’я. Я здогадуюсь про всі проблеми, з якими вони стикаються. Це дуже важливо. Уявіть, що буде сидіти психотерапевт з трьома вищими освітами і розмовляти з АТОшником. А той, наприклад, запитає: «Знаєш, що таке, коли в живіт уламки потрапляють. Як себе тоді відчуваєш… Знаєш чи ні?». Психотерапевт, що скаже? «Я лише здогадуюсь…». Інша справа, коли з ними буде говорити людина, яка сама з усім цим стикалася. І це мене теж підкупило – спілкуватися з рівними. З тими, кому це також болить. І спробувати їм допомогти.

Д.С.: Call-центр працює вже тиждень. Наскільки наші бійці готові звертатися за допомогою?

В.Д.: Коли припече – ми на все готові. Але навіть, якщо солдат не звернеться, в нього є сім’я, з якою він живе – батьки, або жінка, брат, сестра. Може, навіть діти. Вони теж можуть спокійно дзвонити і знаходити рішення цієї проблеми. Єдиний мінус – поки мало людей про це знають. Це не дає приймати дзвінки не лише з 17 до 23, а цілодобово. Ми хочемо допомогти якомога більшій кількості людей.

Д.С.: Як зрозуміти, чи потрібна тобі емоційна допомога? І наскільки вона ефективна?

В.Д.: Спробувати. Лише спробувавши, ти зможеш зрозуміти наскільки така допомога даремна або ефективна. Коли ти подзвониш від нічого робити – це одна справа. Інша – коли тебе припекло вдома. Коли в тебе брат, який повернувся з АТО, спить з сокирою під подушкою. Тут хочеш-не хочеш – будеш дзвонити і шукати рішення цієї проблеми.

Д.С.: Ще існує можливість долучитися до роботи call-центру? Як це зробити?

В.Д.: До роботи call-центру може долучитися будь-хто. Ми стараємося висвітлювати нашу діяльність на «Facebook», через засоби масової інформації. Також у Полтаві гарно функціонує схема «одна баба сказала – інша почула»:

– Працює?

– Так.

– Допомагає?

– Так.

– Ефективно?

– Так.

– І я хочу спробувати.

Хто шукає – знаходить можливості, хто не шукає – причини.

Д.С.: Як учасники АТО можуть звернутися до call-центру?’

В.Д.: З нами можна зв’язатися за безкоштовним номером 0-800-20-30-20. З 17:00 до 23:00 кожного дня.

Фото взяті зі сторінки Валерія Довженка у «Facebook»

Денис Старостін.