Змінилися ми всі: хто воює, фільмує, живе в прифронтових/фронтових містах, у тилу, куди летять «шахеди» та ракети. Ми – учасники великої біди, якою стала повномасштабна війна, принесена на нашу землю «братскім народом». Ми зараз переживаємо те, що світ не переживав із часів Другої світової. Навколо – молох смерті, болю, страждань, яких не бачила Європа з часів Другої світової.
З 24 лютого як журналіст на війні я втратив багатьох друзів, героїв своїх фронтових репортажів, надивився на розстріляні росіянами автівки з нашими мирними людьми – жінками, дітьми, літніми людьми. Провів не одне розслідування злочинів окупантів – за 2 роки війни я порожній всередині. Відчуття залишилися лише на рівні помсти за тих, кого вже немає, ненависті до ворога, якого лише треба знищити та викинути з країни. Усе. Другого, третього немає. Тому пішов у Збройні сили України. Це – мотивація.
У військовому плані – головне, що ми вистояли й не зникли як держава. Проблем на фронті вистачає, але ми не здаємося. Попереду ще багато бойової роботи для ЗСУ, багато зусиль треба докласти всьому суспільству, щоб здобути перемогу. Одними хлопцями та дівчатами на передовій не виграти таку тотальну війну. Уся країна має стати одним бойовим організмом. Ворог у нас фанатичний, жорстокий, мотивований імперською ідеологією, насичений зброєю, готовий іти до кінця. І нам варто це розуміти, об’єднувати зусилля й перемагати. Чого очікую у 2024? Більше сучасного далекобійного ракетного, авіаційного, безпілотного озброєння, більше сучасних систем ППО, більше снарядів, бронетехніки. Аби більше воювали саме технологіями, а не людьми. Хоча без нашої стійкої, терплячої української піхоти нікуди.
Тарас ДЕРКАЧ, військовослужбовець ЗСУ, воєнний журналіст
