В армії практично немає імен. Є позивні та по батькові. У точності та слушності цієї думки, почутої якось у подкасті «Телебачення Торонто», переконуєшся майже постійно. Особливо, коли йдеться про по батькові. Таке звертання – особисто й позаочі – настільки природно увійшло у повсякденний ужиток, що стало ледве не нормою, яка при цьому позбавлена ноток панібратства. Тільки вслухайтесь у цю музику фраз!
– Чуєте, Олексійович.
– Підстрижусь, як Міхалич.
– Валєріч дає добро.
– Треба з’їздити до Петровича.
– Направлення погодить В’ячеславівна або Михайлівна.
– Леонідич привіз торт.
– Документи скинув Петрівні.
– Бачив сьогодні Григоровича.
– Ви Феліксович?
– Миколайович відкачає будь-кого.
– Анатоліївна виписала направлення на консультацію.
– Дзвонив Валєнтінич.
– Як там Володимирівна?
– Санич заїде по готовності.
– Борисівна, ти будеш чай чи каву?
– Запитай у Романовича.
– Зараз поміряю тиск Володимировичу.
– А що відразу Васильович?
– Наберу Захарійовича.
– Передай підгони Іваничу.
– Юріївна, бажаю здоров’я!
Отак зануришся в усе це, призвичаїшся, підхопиш його і – бац! – уже й сам із часом для декого стаєш Вікторовичем.
Сергій ШЕБЕЛІСТ
На фото – Вікторович і Петрович.
Попередня колонка автора: «Черга за миром».
Читайте новини нашого видання у телеграм-каналі.
