Президент України Володимир Зеленський підписав закон про мобілізацію ув’язнених. За бажанням деякі категорії засуджених можуть долучитися до захисту країни від росіян.
«Полтавська думка» поговорила з колишнім в’язнем, 34-річним капітаном Дмитром Балабухою, який командуватиме ротою зі 120 в’язнів. Він розповів про свою службу у ЗСУ та ставлення до нового закону про мобілізацію ув’язнених.
Чоловік змінив роботу в банку на фронт
Перш ніж стати військовим, Дмитро кілька років працював у банківській сфері.
«Доволі непогано виходило, спочатку планував усе життя працювати в цій сфері. Але зрозумів, що це не моє. Війна все змінила. Виходить – банк змінив на фронт, а потім, на жаль, фронт – на тюрму», – ділиться спогадами співрозмовник.
У 2014 році пішов воювати добровольцем в зону АТО. Чоловік пояснює, що багато його друзів поверталися з війни пораненими.
«Я до них їздив у військовий госпіталь, чим міг допомагав. Зіграв патріотичний настрій. Вирушив до військкомату, пройшов комісію – та й пішов воювати».
Його розподілили до 72-ї бригади. Військова служба Дмитра розпочалася у Волновасі, а потім виконував бойові завдання в селі Гранітному як командир танка. Згодом його підвищили від солдата до головного сержанта роти. А у 2016 році після курсів підготовки чоловік отримав первинне офіцерське звання молодшого лейтенанта та став командиром взводу, до якого входили три екіпажі по три людини у кожному. Чоловік служив у зоні АТО до 2018 року, доки суд не дав йому 9 років за вбивство людини.
Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення Росії, Дмитро Балабуха був у Менській виправній колонії на Чернігівщині – це спеціалізований заклад у селищі Макошине. Там відбувають покарання військові, поліціянти, рятувальники, прокурори, судді, лісівники. На той час Дмитро відбув половину покарання – 4 роки.
Дмитро Балабуха чітко пам’ятає день 24 лютого 2022 року. Коли він дізнався, що почалася війна, то одразу не повірив – думав, що це фейк.
«У нашій колонії був дозволений інтернет, я чув, як люди на планшетах дивляться новини, а там кажуть: Київ та інші міста бомблять, росіяни перейшли лінію кордону. Я підійшов до них, побачив, що це правда. Ми тривожно сприйняли цю новину, але паніки в колонії не було. Нас приблизно 40 АТОвців було, які воювали. Ми зібралися, обговорили цю тему. Ми розуміли: якщо ворог дійде до колонії, скоріше за все, нас чекає смерть або полон. Бо ми чули звістки з тих населених пунктів, у які вони заходять у Чернігівській області, що росіяни шукають АТОвців і забирають у невідомому напрямку».
Ув’язнені військові донесли цю думку до начальника колонії. А вже 26 лютого росіяни зайшли в селище Макошине, яке розташоване приблизно за 60 кілометрів від кордону з РФ, поставили переправу та переправляли через річку Десна свої війська.
«Як тільки вони зайшли, начальник колонії ухвалив рішення нас відпустити, зв’язав нас із проукраїнськи налаштованими цивільними з Мени. Я був помилуваний президентом України у той день, коли мене відпустили з колонії. Ми йшли одним наказом: я, командир батальйону “Торнадо” Руслан Оніщенко, Данило “Моджахед” Ляшук, командир батальйону “Донбас” Семен Семенченко. Цей наказ стосувався кількох виправних закладів. Брали тих, у кого був колосальний військовий досвід. Але саме з Менської колонії відпустили всіх АТОвців, бо там була пряма загроза нашим життям», – розповів Дмитро.
Частина в’язнів Менської колонії вирушила боронити Чернігів, а Дмитро з невеликою частиною людей залишився в Мені, де вони проводили партизанські рейди – знищували техніку противника та забирали їхню зброю.
«Зброї практично не було, – згадує чоловік, – нам надали мінімальну зброю: кілька автоматів, мінімум набоїв і “коктейлі Молотова”. Коли ми запитали, чи є тут тероборона, місцеві відповіли: “Ви і є наша тероборона. І ми разом із вами, звісно”. Вони організували патрулювання містом, у якого був координатор. Він збирав інформацію про рух російських військових, а потім давав нам конкретні завдання. За кілька днів ми навели шум, попалили та підірвали багато російської техніки. Росіяни почали їздити та шукати нас. Місцеві попросили нас виїжджати до Чернігова, бо якби нас знайшли – було б непереливки. Місцеві люди більше не могли нас ховати».
Тому місцеві переправляли Дмитра Балабуху та його людей із села до села невеликими групами, доки не дісталися іншого берегу Десни. А звідти захисники пішки йшли до Чернігова – 6 березня група Дмитра зайшла до міста. Уже 8 березня в селі Количівка Дмитро Балабуха зустрічав перші російські колони в бою у складі підрозділу «Кліщі». Цей загін включав загалом 8 людей. «Кліщі» займалися обороною, розвідкою, диверсійними роботами – заходили в тил ворога, наприклад, виводили людей із окупованих територій.
«Ми виїхали на підсилення позиції Нацгвардії, допомагали їм відбивати наступ на Количівку. Нас тоді брали в тактичне оточення, і якби росіяни взяли цей населений пункт, Чернігів опинився б повністю в оточенні. Тому це було стратегічне село. Ми там 8 днів з моєю групою та Нацгвардією тримали оборону», – розповідає Дмитро Балабуха.
Коли біля Количівки стало не так гаряче, групу військового «перекинули» у район міста Бобровиці, що тоді зазнавав постійних штурмів.
«Ми мали підсилити першу танкову бригаду. Відбивали атаки їхніх протитанкістів, снайперів. Та і взагалі… Там, де було найнебезпечніше у районі Чернігова, туди нас і “кидали”. Ми вступали в контактні бої. І в нас було правило: полонених не брати».
Коли росіяни відійшли з Чернігівщини, Дмитрові доводилося розміновувати території, а пізніше його направили служити за військовою спеціальністю – у 32 бригаду на посаду командира танкової роти. За словами чоловіка, танкістів і зараз сильно не вистачає, тому більш раціонально було відправити його саме до танкових військ.
«Я вам скажу чесно, військових зараз не вистачає на всіх посадах. У нас велика кадрова проблема. Ті, кого ще не призвали, не розуміють, що в нас колосальна нестача людей. Якби в нас було достатньо людей, можливо, й ситуація на фронті кардинально змінилася б. Банально – немає кому замінити хлопців на самому “нулі”. Їм доводиться на коротких дистанціях воювати з мінімумом харчів, води та боєкомплекту в окопах по 8-10 днів. Це просто “жесть”, як хлопці-піхотинці це витримують, особливо взимку! Я вважаю, що піхота – дуже крута, це сучасні герої війни, бо на їхніх плечах тримається фронт».
Також військовий каже, що хотілося б мати більше боєприпасів на всі зразки озброєння – на танки, міномети, для артилерії тощо.
«Якщо порівнювати їхній і наш ліміт снарядів на один день війни, то в нас він у десятки разів менший», – пояснює Дмитро.
Часто на полі бою українці використовують старі танки 1981-1985 років, їх поступово модернізують. Також використовують закордонні зразки танків, але все ж не нові.
Дмитро пояснив, що навчити людину бути навідником, механіком чи командиром танку можна за день. Якщо група з 30 людей, то на це знадобиться місяць.
«Коли ми готували батальйон – десь 100 людей – за місяць їх вчили. Бо там три роти та три командири беруться навчати по 30 людей. Є вимоги, за якими йде підготовка: кожен танкіст має провести стрільбу з місця, з ходу, з виконанням певних завдань. У 2014 році, коли я проходив навчання, програма підготовки танкістів складала 45 днів, зараз це трохи швидше. Багато несправностей виникає під час бою, які потрібно вчитися усувати під час бою, коли ти безпосередньо ведеш вогонь по противнику. Цього не навчиш швидко на полігоні, цьому особисто кожен вчиться на практиці».
Військовий стане командиром роти засуджених
Дмитро Балабуха позитивно ставиться до нового закону про мобілізацію засуджених, адже українській армії не вистачає людей.
«Навіть якщо приходять поповнення з ТЦК, то це люди, які не бажають проходити службу чи не можуть за станом свого здоров’я. Витрачати на них час, навчати людей воювати – це колосальні державні кошти. Але такі люди не приносять результати в боях (якщо 1 із 10 приносить результат, то це дуже добре). А ці хлопці (ув’язнені – ред.) з початку повномасштабної війни проявляють бажання, пишуть заяви на участь у війні, вони бажають виправитися в очах свого народу, захищати його. Мені не потрібно з ними проводити роботу, що дійсно треба йти захищати, мені залишиться їх тільки навчити. Мені не треба буде їх умовляти йти воювати. Бо це дуже поширена практика, коли командири вмовляють своїх хлопців піти в окоп, бо ті банально відмовляються».
Наш співрозмовник впевнений, що після мобілізації засуджених результат буде кращим, ніж усі очікують: «Хоча всі мої знайомі військові думають, що це буде негативна практика. Я намагаюся довести іншу сторону цієї монети. Тому що я там (у колонії – ред.) був, знаю, які там люди сидять. Це звичайні люди, багато з них оступилися в цьому житті, скоїли фатальну помилку».
Дмитро Балабуха розповідає, що зараз він здав свою посаду танкіста та прийняв керівництво штурмовою ротою, яка складатиметься з колишніх в’язнів, у своїй 32-й окремій механізованій бригаді.
«Я вже не танкіст. Зараз формують новий підрозділ, ми набираємо таких людей. І я командуватиму ротою людей, які відбували покарання. Я їздив у 116-у виправну колонію в Сумах і проводив співбесіди. Хлопці дійсно вмотивовані!» – зазначив Дмитро.
За словами військового, декому з ув’язнених, із якими він спілкувався, залишилося відбувати строк близько року – й тоді вони можуть бути вдома.
«Я питаю в них: “Що тобі заважає відсидіти цей рік і йти додому? Ти будеш вільний, тебе не призвуть до армії”. Люди відповідають: “А навіщо? Усе одно буду проситися йти воювати”. Хлопці хочуть захищати свою країну».
Дмитро Балабуха розповідає, що для нього як для командира найважче на фронті – це переживати за своїх людей.
«Коли я сам іду до бою, мені не так страшно, що зі мною трапиться, це неважливо. А коли я відправляю своїх людей і керую боєм, це найважче. Найважче, коли, не дай Боже, утрачаєш свою людину, дзвонити її близьким, родичам та повідомляти про її смерть. У мене таке траплялося».
Чоловік каже, що підтримує зв’язок із родинами усіх бійців, які загинули. Батьки полеглих побратимів також йому пишуть, цікавляться, як його справи.
«Можливо, їм якась допомога буде потрібна, завжди повинен буду допомогти. Вважаю це моїм обов’язком! Доля командирів така… У мене, виходить, тут (у танкових військах – ред.) було 37 дітей, а тепер буде 120 дітей (у новоствореній роті з ув’язнених – ред.)», – сміється військовий.
Також військовослужбовець розповів про настрої в українських захисників на третій рік повномасштабної війни.
«Люди дуже втомлені, хочуть будь-яким шляхом закінчення цієї війни. Особливо, коли вони дивляться на чоловіків, які сидять вдома, для них війни немає. Бійці приїжджають із відпусток із зіпсованих настроєм. І мені після кожної відпустки потрібно людину ставити до строю! Бо він не розуміє, чому хтось не воює, а він другий рік – безпосередньо там (на фронті – ред.), втрачає своє здоров’я, ризикує життям. Тому доводиться бійцям нагадувати, навіщо та для чого ми це робимо».
Запитали ми й про те, як військовий оцінює шанси України на перемогу в цій війні:
«Те, що я бачу на сьогодні, то відвоювати наші території, як би сильно не хотілося, ми не зможемо. Ми дивом утримуємо ті позиції, на яких стоїмо. Росіяни нас, як кажуть, шапками забивають. Їх більше, техніки та снарядів більше. Це відіграє дуже велику роль. У нас люди закінчуються, а нові не приходять. Ситуація не з найкращих. Але, я сподіваюся, і своїх людей налаштовую на те, що ми заберемо і Крим, й інші свої території. Хочеться, щоб так і було».
Фото з особистого архіву Дмитра Балабухи
Читайте наші новини в телеграмі.
