Тарас Деркач із позивним «Сюжет», який зараз служить у ЗСУ, поділився власними думками, навіщо потрібна Курська операція та як вона підняла бойовий дух українських військових.
Тарас Деркач – воєнний журналіст, який із грудня 2023 року служить у ЗСУ, долучився до 153-ї окремої механізованої бригади. Має позивний «Сюжет». Його підрозділ «перекинули» на Курщину близько трьох тижнів тому. Ми розпитали у військовослужбовця про ситуацію в Курській області – настрої місцевого населення, обстріли з боку росіян і навіщо, на його думку, Україні потрібна ця операція.
Про спілкування з місцевими
Наш співрозмовник каже: помітно, що населення Курщини дуже розгублене, бо не розуміє, що відбулося:
– Бо їм «втирали», що ми ніхто і звати нас ніяк, грубо кажучи; що ми «бандерівці», які вішають, ріжуть. Я помітив, що вони живуть у системі міфів і легенд. Вони живуть поняттями «аванс-зарплата», дивляться вечірнє шоу Скабєєвої і думають, що в них все добре. Країна сильна, країна перемагає. І тут українці заходять до них – і у них вибух мозку, як це могло статися. Українці класно підготовані, явно не голі-босі та голодні, не на тачанках приїхали, та ще й не стріляють та не вбивають, не «бандерівці». Великий відсоток знає російську мову, знають Лермонтова і Пушкіна.
Від місцевого чоловіка Валерія Тарас Деркач почув:
– Нам розповідали, що українська армія слабка, що українці бігають від військкоматів, що ми успішно їх об’єкти вражаємо ракетами. А тут я побачив, що армія навчена, екіпірована, технічно підготовлена. Я такої техніки ніколи не бачив, хоча служив у російській армії. Ми були здивовані, що в Україні є потужна армія (перекладено з російської – ред.).
«Сюжет» пояснює, що на підконтрольній Україні території встановлюють військово-цивільні органи влади – комендатури, призначають старост у селах, а все чоловіче населення беруть на облік, щоб уникнути диверсій.
– Російські чиновники всі втекли звідти: й адміністрації, й сільські ради. Тому зараз усе, що відбувається щодо підтримки населення, на плечах комендатури Збройних сил України. Вона допомагає, чим може, – завозять питну воду, хліб, ліки, засоби гігієни.
Тарас Деркач каже, що українські військові спілкуються з місцевим населенням і роз’яснюють, навіщо вони прийшли в Курську область:
– Відповіді в людей доволі позитивні. Не скажу, що вони ховаються, тікають. Охоче розмовляють із нами.
Фото: з особистого архіву Тараса Деркача
Місцеві жителі беруть у магазинах, які не працюють, товари першої потреби та продукти. Щоб не було мародерства, за цим процесом слідкує українська військова служба поліції.
– У магазині «Магніт» (це типу нашої «Єви») я спілкувався з жінкою Зінаїдою, – згадує співрозмовник. – Вона має пенсію 10 тисяч рублів. Коли я зайшов і ми познайомилися, вона сказала: «Тарасе, дякую, що ти прийшов. Ти високий, дістань мені, будь ласка, великого плюшевого ведмедика з третьої полиці» (перекладено з російської – ред.). Коли дістав ведмедя, спитав, чи це для онука. Вона відповіла: «Ні, це я собі. Усе життя мріяла, але в мене такого не було» (перекладено з російської – ред.). Я пожартував: «От бачите, Збройні сили України реалізовують ваші мрії» і спитав, як вона ставиться до того, що українці сюди прийшли. Вона відповіла: «Я вважаю, що ви сюди прийшли правильно, щоб встановити мир та справедливість» (перекладено з російської – ред.).
Після цього Зінаїда попросила українських бійців підвезти її додому і ті погодилися. Вона розповіла, що її діти з онуками виїхали з підконтрольної українцям території, а вона не захотіла та залишилася.
Інша жінка, Тетяна, працювала вчителькою початкових класів, а пізніше – дефектологинею, має пенсію у 15 тисяч рублів. Під час бесіди вона сказала Тарасові Деркачу:
– Якби наш не ліз на чужі землі, то й ви б сюди не прийшли (перекладено з російської – ред.).
Українських військових Тетяна назвала «нормальними хлопцями», які добре ставляться до місцевих, не мародерять, допомагають, чим можуть, ввічливі, культурні.
– Від місцевого населення я не бачу злоби. Навпаки – підходять, спілкуються, – підсумовує «Сюжет». – І в українських військових немає злоби до місцевих, хоча хлопці з різних областей України – і ті, хто окупацію пережили, і ті, хто пережив трагедію з рідними та близькими. Але ніхто не накидається на місцевих і не починає їм щось доводити.
На запитання, чого не виїхав із захопленої українцями території, росіянин Валерій розповів Тарасові:
– У кого були машини, ті тікали. Місцева адміністрація нічого не організувала, а найперша втекла. Спочатку вона оголосила в пабліках, що нічого страшного не відбулося, доблесні російські військові тримають українців на кордоні, вони не пройдуть. А потім сказала, що не можуть оголосити евакуацію, бо це може зробити лише Путін. (на цьому моменті Тарас сміється – ред.) Керівництво повтікало всюди – і в Суджі, і в селах. А люди виїжджали, хто як міг (перекладено з російської – ред.).
У селі Свердликово «Сюжет» зустрів бабусю Тетяну, яка сиділа біля свого будинку, запитав про ставлення українських військових. Вона сказала:
– Військові нормально ставляться. Сказали, щоб ми не сиділи у погребах, будинках постійно, виходили надвір, дихали свіжим повітрям, випасали корів, коли дозволяє ситуація, займалися господарством (перекладено з російської – ред.).
У цей момент Тарас Деркач згадав разючу різницю між такими ситуаціями та тим, як поводять себе російські військові на території України. Як журналіст у 2022 році він працював над матеріалом про воєнні злочини росіян на Житомирській трасі, що на Київщині.
– У селі Липівка Київської області росіяни розстрілювали місцевих тільки за те, що вони виходили за ворота. Їм було заборонено виходити з хат, треба було сидіти вдома. У тих, хто виходив, без попередження стріляли. А тоді не давали навіть і поховати. Трупи лежали тиждень чи два. Це така відмінність від того, що робили вони, і як ми спілкуємося з їхніми цивільними, – зазначає чоловік.
Бабуся Тетяна порадила нашим бійцям повісити прапор України на новій будівлі російської пошти. Фото: з особистого архіву Тараса Деркача
Також ми запитали, як Тарас Деркач ставиться до можливої евакуації росіян на територію України. Адже деякі українці проти цього – забирати на свою територію громадян країни, яка на нас напала.
– Важко давати оцінки, – відповів військовий. – Але Курська область межує з Сумською. Із Сумщини моя мама родом, там я проводив літні канікули. І коли був Радянський Союз, і незалежна України, ми постійно спілкувалися з жителями Курської області, люди один до одного їздили. На Курщині багато людей, які розуміють українську, говорять суржиком. Вони – не чуже для нас населення, грубо кажучи. Вони не є для нас антиподами.
Я розумію, що війна нас озлобила. Ми можемо казати, що ці люди голосували за Путіна, в них діяла пропаганда. Але ж у тому й наша місія полягає, як у пісні «Культурного десанту», «звільнимо вас від гнилої московської держави». Це є процес звільнення. Якщо люди кажуть, що ми сюди прийшли «встановлювати мир і справедливість», значить, ми несемо певну місію. Поки ми там, у лігві ворога, не завдамо йому ударів і не знищимо його, щоб він ніколи не думав сунути на нашу землю, нічого не буде. Будь-яку війну, яку починає агресор, закінчують на території агресора. Бо він має навіки зрозуміти, що такого робити не можна – лізти до чужої держави.
«Сюжет» розповів, що місцеві запитували українських бійців, чи буде наша держава брати до свого складу Курську область. Військовослужбовець вважає, вона Україні не потрібна, адже нам ще не один рік потрібно буде відновлювати свої прикордонні області, розбиті росіянами.
– Я вважаю, дуже правильно, що ми на Курщину зайшли. Треба ворога знищувати на його території, а з місцевим населенням треба працювати. Бачити в 80-річній бабці ворога – це низько. Наші солдати не воюють із цивільним населенням, вони воюють зі Збройними силами РФ.
Про перевагу української армії над противником
Росіяни не жаліють і обстрілюють власну територію, яка зараз під контролем українців. Тому пересуватися колонами не можна, а лише окремими машинами. За словами Тараса Деркача, наприклад, по Суджі постійно працюють КАБами.
Фото: з особистого архіву Тараса Деркача
– Вони не шкодують своїх територій. Коли кажуть, що вони не обстрілювали їх у перші дні, просто тоді в них була повна розгубленість. І зараз росіяни досі шоковані, бо не очікували такого потужного прориву від ЗСУ.
На щастя, українському командуванню вдалося сконцентрувати бойові підрозділи так, щоб перекинути їх в останній момент до кордону. І росіян, попри те, що в них працюють розвідувальні БпЛА (ми їх фіксуємо постійно), вдалося обдурити. Оперативна раптовість була зроблена, і наші підрозділи поміняли бригади ТрО та прикордонників, які стояли на кордоні. А росіяни і далі думали, що там стоять ТрОвці та прикордонники, але зайшли штурмові підрозділи. Вони серйозно вдарили, а тримати (оборону – ред.) росіянам не було можливості. Бо їхні прикордонники та строковики не були готові до таких бойових дій. У нас ішли люди, які мали величезний досвід штурмових дій. Також було сильне вогневе ураження. І я не кажу тільки про артилерію, реактивні системи залпового вогню типу Himars, САУ «Цезар», «777». У нас дуже добре зараз працюють підрозділи ударних БпЛА – FPV-дронів. У кожному підрозділі – своя потужна FPV-група, яка є додатковою артилерією.
Так наші хлопці розчищають дорогу перед штурмовиками й наносять ураження живій силі та техніці, нищать ворога в укріплення та будинках. Цього ворог не очікував. Це ще з Харківщини почалося, коли ми почали там працювати під час російського наступу (у травні 2024 року – ред.). Вони все розпланували, але не врахували, що у нас за 2023-2024 роки сильно виріс рівень FPV-екіпажів, адже наші хлопці вже навчені війною. Технологічний рівень на фронті дуже помітний.
За словами військового, зараз росіяни посилили свій опір, «підкидають» нові підрозділи на Курщину. Але поки у них немає системного опору, він більш фрагментарний:
– Де наші б’ють, там вони намагаються оборонятися. Хоча, звісно, посилюють удари авіацією, є й у них FPV-екіпажі, які нам дошкуляють. Бо на позиції приїжджаєш, а лісопосадки не дуже густі у цих районах, то треба добре маскуватися, це створює проблеми.
Але зараз ми міцно тримаємо цю територію, контролюємо ситуацію, потроху проводимо наступальні дії, просуваємося. Звісно, це не такі ривки, як на початку операції, бо противник ущільнив свій фронт. Але Курська операція – це для Росії великий головний біль.
Фото: з особистого архіву Тараса Деркача
На фронті у Курській області російська армія використовує застарілу техніку, а також їй бракує озброєння та живої сили. Тож РФ треба або додатково проводити мобілізацію та забезпечувати й навчати нові полки, або «кидати» строковиків, або «витягувати» людей із фронту в Україні.
– Росіяни зараз грають ва-банк, і ми, можна сказати, теж, – продовжує розповідь чоловік. – Бо в нас Курська операція забирає сили, ресурси, людей, снаряди. Але й вони йдуть ва-банк, бо типу не зважають на Курську операцію і намагаються її зупиняти обмеженими засобами. А у той час хочуть завершити Покровську операцію, усі сили туди вклали. Тут цікаво, хто у цій боротьбі отримає свій «приз». Я сподіваюся і вірю, що це будуть ЗСУ.
Про необхідність Курської операції
Військово-політичне керівництво України провело Курську операцію, щоб створити буферну безпекову зону та убезпечити українців на кордоні з Росією.
– Ми можемо взяти під контроль Курську залізницю. А це величезний логістичний хаб для цієї частини Росії – Воронезька, Курська, Брянська області. Їм доведеться думати, як перенаправляти потяги, постачати їхні угруповання на фронті, – пояснює чоловік. – На війні логістика – це все.
Чому ми в першу чергу взяли Суджу? Бо це єдиний нормальний автомобільний КПП через кордон, там кільцева дорога хорошої якості, яка веде до кількох напрямків: на Курчатов та атомну електростанцію, на Курськ і на Бєлгород. Тому для росіян наше перебування в Суджі – це удар під дих. Вони бояться, що ми підемо направо від Суджі й будемо відрізати їхні угруповання, які топчуться у нас на Харківщині.
Навіть якщо взяти морально-психологічний момент, бо на війні він один із найважливіших. Психологія війни така: якщо тебе цілий рік б’ють, постійно бути під ударами й не завдавати їх у відповідь – це дуже важко. Я бачив і в солдатів, і в місцевого населення у прифронтовій зоні, і в тилу це розганялося, що все пропало. «У росіян КАБи, вони взяли Авдіївку та Очеретине тощо». Це було до болю важко.
І тут оперативна пауза – і такий удар. Виявляється, у нас є сили, засоби, боєприпаси, навчені люди. Ворог психологічно злетів вниз, а у нас морально-психологічний стан реально дуже підвищився. Коли всі блокпости проїжджаєш до того болотяного кордону, усі хлопці радіють, веселі, кулаки від серця йдуть, коли тебе бачать. Усі в хорошому настрої. Курська операція – це такий мотиватор!
«Сюжет» каже, що Курську операцію вдалося реалізувати завдяки вмілим діям головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського та його команди, яка має розум, заточений на оперативно-тактичне мистецтво:
– Харківська операція в жовтні-листопаді 2022 року і Курська – це гарний рівень оперативно-тактичного мистецтва у командування ЗСУ. Ці операції були конкретно під контролем Сирського і трималися у потрібній секретності. Вони десь однакові: знайти слабке місце противника, обдурити його, сконцентрувати необхідні сили та засоби, приховати це – і в потрібний момент вдарити. Обходячи опорні вузли оборони, йти та прориватися. Дуже сильно відпрацювали системи ППО. Не знаю як, але ми розігнали їхні розвідувальні та ударні БпЛА в небі, не дали працювати їхній ударній авіації по наших штурмових підрозділах (бо почали активно збивати їхні (вертольоти – ред.) Ка-52, чого раніше не було).
Я за війну не бачив такої активності нашої авіації! Це було круто! Вона просто розбирала на запчастини їхні укріплення.
На особисту думку Тараса Деркача, Україна пройшла 60 % шляху до перемоги:
– Якби у нас було ще п’ять таких Курських операцій, то, я думаю, ми змогли б закінчити доволі швидко цю війну. Але ж ми розуміємо, в нас не так багато сил та засобів, щоб наступати на кількох напрямках одночасно. Умовно можна сказати, що ми зараз на третій передачі, а нам треба бути на п’ятій. От коли ми будемо на п’ятій – по армійській системі забезпечення, підготовці, налагодженню взаємодії, логістиці та паперових темах, от тоді перемога буде дуже близько.
Фото: з особистого архіву Тараса Деркача
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі.
