25-річна Анастасія Михайлик на власному досвіді знає, що таке кохання на відстані та що означає чекати рідну людину з війни.
Війна розділила багато пар в Україні. Доки один партнер боронить країну на фронті, інший – чекає вдома. Місяцями й навіть роками людей розділяють кілометри та загрози війни. До Дня усіх закоханих «Полтавська думка» знайомить читачів з історією 25-річної Анастасії Михайлик, чоловік якої воює з першого дня повномасштабного вторгнення. Вона на власному досвіді знає, що таке кохання на відстані та що означає чекати рідну людину з війни.
Анастасія, яка родом із Луганщини, розповідає, що їхня з чоловіком Віталієм історія почалася з випадкової зустрічі на офісі «Свободи» у Полтаві у 2021 році:
– Я тоді тимчасово не жила в Полтаві, бо повернулася на свою батьківщину – Луганщину. У квітні 2021 року я приїхала в гості до своїх друзів (як з’ясувалося пізніше, до наших спільних із Віталієм друзів). Коли ми були на офісі, він зайшов у кабінет, де ми сиділи, і запропонував усім каву.
У цей момент подруга Анастасії розповіла їй про неприємний робочий момент, і Анастасія зробила помилковий висновок, що це Віталій образив її подругу.
– З її слів мені здалося, що Віталій її чимось образив. Тому коли він мені приніс каву, не знаючи, що неправильно зрозуміла подругу, я відреагувала досить різко і сказала, що його кава несмачна і холодна. Але я переплутала, то не він її образив. Він розгубився і не розумів, чому отримав таку реакцію, як пізніше мені розповів. Це було повне непорозуміння, але воно стало першим кроком для подальшого знайомства.
Улітку 2021 року Анастасія та Віталій знову зустрілися – на весіллі спільних друзів Юліана та Лілії Матвійчуків. Анастасія пригадує, що Віталій підійшов до неї, коли вона стояла одна.
– Ми почали говорити, жартувати. Це була щира, взаємна цікавість. На другий день весілля ми знову зустрілися, але він мав їхати у справах. Мені було так прикро, що він їде! Виявилося, він і сам цього не хотів, хотів побути зі мною і ближче познайомитись. Я нічого іншого не придумала, як поглядом дати йому зрозуміти, що він мені цікавий та небайдужий. І з того погляду все і почалося. Це була мить, як у книгах і фільмах: я дивлюся на нього, він – на мене, і ми розуміємо, що між нами щось є, – з посмішкою каже дівчина.
Ще до знайомства з Віталієм Анастасія планувала переїзд в Одесу, що й відбулося. Тому певний час закохані спілкувалися на відстані.
– Кілька разів ми зустрічалися у різних містах, він приїжджав уночі до мене на вокзал у Полтаві, коли я була там проїздом. Це були зустрічі буквально на 10 хвилин. Перша година ночі, я виходила сонна на перон… Зараз згадую це, таке щемне відчуття всередині.
За словами нашої співрозмовниці, все ж це не «рожева» історія з ідеальними обставинами, це був дуже складний період для них обох: невизначеність, відстань, випробування, моменти сумнівів. Проте Анастасія зізнається:
– Але все ж я кілька разів ловила себе на думці: «Круто було б, якби у нас все вийшло! Щоб така історія початку нашого кохання не залишилася просто спогадом, а щоб ми могли розповісти її своїм дітям!»
У цивільному житті 32-річний Віталій Михайлик працював будівельником мостів.
– Він узагалі цивільна людина, не військовий, але має активну громадську позицію. Віталій ніколи не мріяв бути військовим, а хотів просто жити й будувати своє життя. Зараз він теж будує своє життя, але трохи іншим шляхом, – розповідає про коханого Анастасія.
Чоловік був учасником Майдану, а після того разом із друзями пішов в АТО.
– Коли у 2015 році він ішов служити в АТО, ми ще тоді були незнайомі. Він просто ухвалив таке рішення, зібрався, навіть батькам нічого не сказав, – каже наша співрозмовниця. – Потім у нього була пауза у службі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Анастасія вже певний час жила у Польщі.
– Віталій із першого дня пішов добровольцем, ми це навіть не обговорювали. Оскільки він служив в АТО, я розуміла, що він ітиме (на війну – ред.) одним із перших. Так і сталося.
Дівчина зізнається, що в перші дні повномасштабного вторгнення їй було надзвичайно страшно та важко, бо хоч вона й була у безпеці за кордоном, та її коханий чоловік пішов у саме пекло війни.
– Це був один із найстрашніших і найважчих періодів у житті як моєму, так і кожного українця, – згадує Анастасія початок великої війни. – Можливість повномасштабного вторгнення, про яку ми раніше говорили з Віталієм, стала реальністю. Усі подальші труднощі – окупація моєї батьківщини та моїх батьків, неможливість із ними зустрітися – відбулося усе, чого я найбільше боялася. Це був переломний момент, багато чого не укладалися у моїй голові, як діяти далі.
Віталій Михайлик спочатку потрапив у територіальну оборону, зараз служить у Силах безпілотних систем на Курахівському напрямку.
У 2023 році вони з чоловіком дійшли спільного рішення, що Анастасія повернеться з Польщі в Україну та житиме в Полтаві.
Дівчина розповідає, їй допомагає впоратися з тим, що чоловіка немає поруч, те, що вони за кожної можливості намагаються розмовляти, бути дотичними до життя один одного.
– Моментами ти думаєш, що вже закінчилися сили… Але я розумію, що маю бути сильною і ще й підживлювати його своєю силою та енергією. Я – тил, який не може впасти, маю бути опорою та підтримкою, – говорить дружина військового.
Парі вдається бачитися не настільки часто, як того б хотілося. Але за кожної нагоди Віталій обов’язково приїжджає: чи то під час планової відпустки, чи навіть проїздом на один-два дні. Анастасія, коли це можливо, теж їде до нього.
– Відверто кажучи, якби хтось мені розповів історію, подібну нашій, я б не повірила. Лише коли проходиш такий шлях, можеш повірити у реальність кохання на відстані. Ми пройшли своє внутрішнє пекло, і я зараз дуже пишаюся тим, що, попри війну і відстань, ми – родина. Ми ділимося усім, він довіряє мені, може розповідати навіть те, що багато військових воліють не говорити своїм дружинам про небезпеку, реалії служби.
Анастасія знала, що Віталій збирається освідчитися їй, але не мала уявлення, коли саме це станеться. Влітку 2024 року чоловік зробив пропозицію коханій. Дівчина каже, що це було несподівано та зворушливо.
– Це був дуже романтичний момент. Він був у змові зі своїми сестрами – Анею та Оленою. Вони спланували все так, щоб я нічого не запідозрила, – посміхається наша співрозмовниця. – Дівчата навіть розмір обручки з мене «витягли» так, що я нічого не зрозуміла. Ми гуляли і нібито просто зайшли у магазин. Вони собі обирали прикраси, і я теж приміряла каблучку за компанію.
Сестра Віталія Аня – фотографиня. Вона запропонувала брату та його коханій провести літню фотосесію. Чоловік тоді був проїздом удома, у Полтаві.
– Ми фотографуємося на природі, обіймаємося, за нами гарний краєвид. І раптом я відчуваю, що його серце починає шалено битися, і розумію, що щось відбувається… Аня нас фотографує, Олена знімає відео як бекстейдж для зйомки, а він у цей момент опускається на одне коліно, дістає обручку. Це був той романтичний момент, коли здавалося, що я перебуваю в іншій реальності.
Пропозиція одружитися
5 вересня 2024 року молодята одружилися. Анастасія зазначила, що не хотіли пишних святкувань, бо вважають, що під час війни це недоречно:
– У нас був скромний розпис, без гучного святкування, найрідніші люди прийшли нас привітати. Але, звичайно, найбільше нам хотілося побути вдвох і насолодитися тим, що ми стали родиною.
Бути дружиною військового для Анастасії Михайлик – це жити у стадії очікування.
– Досить часто я ловлю себе на думці, що моє життя вимірюється його відпустками та приїздами. Є існування, коли я без чоловіка, роблю щось по інерції, бо нібито маю так робити – працювати тощо. А коли він приїжджає, тоді починаю жити, щось планувати. Хочеться, щоб ці дні (поряд із ним – ред.) проходили якомога довше, але вони, як на зло, пролітають, як секунди. Серце розривається, коли він їде. З кожним разом стає все важче його відпускати.
Анастасія пригадує випадок, коли її чоловік протягом півтори доби не виходив із нею на зв’язок:
– Бувало таке, що він не брав із собою телефон на завдання. І так склалися обставини, що того разу він не зміг мене попередити про це. У мене спрацювали тривога та паніка, я «накрутила» себе. Я почала писати та дізнаватися, де він, що з ним. З’ясувалося, що все добре, але це був дуже напружений момент, коли він без попередження зник.
Дівчина зізнається, що в неї виникла звичка не випускати з рук телефон, щоб не пропустити повідомлення чи дзвінок від коханого:
– Ти постійно з телефоном – спиш, їси, усе робиш з телефоном. Дуже важко перемкнутися: навіть коли він приїжджає додому, він вже тут, біля тебе, але ти все одно носиш цей мобільний! Того що вже просто звикла всюди його брати і не можу поставити режим «Без звуку». Адже ти маєш не пропустити повідомлення, ти маєш не пропустити дзвінок!
Анастасія Михайлик ділиться думками, що після того, як закінчиться війна і чоловік повернеться додому, подружжя мріє поїхати у Норвегію.
– А ще ми хотіли б поїхати в Одесу як родина. Бо раніше ми там гуляли у статусі «хлопець-дівчина», зараз хотілося б поїхати туди уже зі спільним прізвищем і пройтися тими місцями у статусі чоловіка та дружини.
Також дівчина зізнається, що мріє про велику родину – кількох дітей.
– Виховання кількох дітей точно не здається мені важчим, ніж чекати його з бойових завдань і війни, – посміхається. – Думаю, для мене було б важко ростити дітей самій, поки він воює. А коли він буде поруч, ми впораємося з усім!
Поки що Анастасія піклується про кішку Смокі, яку Віталій прихистив на Київщині, коли перебував там на відновленні.
– Чоловік привіз її додому якраз на День гідності та свободи України. Місцева жінка знайшла замерзлий клубочок, а він забрав кошеня і 21 листопада привіз його додому. І так у нас з’явилася киця Смокі.
Анастасія Михайлик пояснює, що намагається бути поруч із чоловіком не просто як дружина, а як партнерка, побратим у цьому житті, а також бути підтримкою, з якою він зможе пройти шлях військового.
– Можливо, через те, що наше кохання було загартоване відстанню, проходило випробування на початковому етапі, то й з часом воно стає лише міцнішим, його вже нічого не «налякає». Як у вогні народжується сталь, так і воно теж загартоване труднощами, – підсумовує дівчина.
Фото у з особистого архіву Анастасії Михайлик
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
