На Полтавщині триває посівна кампанія. Про її перебіг та те, які проблеми мають фермери області, ми говорили з головою Полтавської районної Асоціації фермерів і приватних землевласників Олегом Слизьком.
У 2024 році на роботу сільського господарства вплинули непередбачувані зміни погоди. Як приклад наш співрозмовник навів травневі заморозки.
– У Полтавській області полягло багато кукурудзи та інших культур, які прибив мороз. Можливо, вони й не вимерзли повністю, але їх ріст був пригнічений.
Водночас Олег Слизько додав, що у 2024 році трапилася найбільша посуха за всю історію спостережень. Крім того, минулий рік був на другому місці за аномально високими температурами.
– В якийсь із років була спекотніша погода, ніж торік, але тоді випало більше опадів. А минулий рік був на другому місці за спекою та на першому – за посухою. Через це ми мали катастрофічно малі врожаї. Заморозки, рекордна посуха та друга за рекордністю спека повністю змінили хід роботи сільського господарства в Полтавській області. Історично ми вперше з таким зіштовхнулися і не були готові до такого.
Через непередбачувані погодні умови урожайність культур різко впала: кукурудзи – у 3-4 рази, сої – в 3, соняшника – у 1,5-2 рази.
– У цьому році ми готуємося. Є посухостійкі сорти, які здатні винести спеку. Але вони не здатні дати максимальний урожай, тож можна залишитися, як кажуть, із синицею в руках, бо за них багато не візьмеш. Можливо, треба буде саджати різні сорти, і навіть не в один період, а з різницею у два тижні.
Олег Слизько розповідає, що у провідних країнах, наприклад, у Німеччині, фермерські асоціації, стратегічні компанії та влада щороку разом вирішують, у яких об’ємах краще посадити ту чи іншу культуру, щоб виконати державне замовлення, задовольнити попит на ринку та водночас уникнути збитків. Бо якщо виростити більше продукції, ніж потрібно, є вірогідність, що не вдасться реалізувати її повністю.
– Вони планують із вигодою для виробника та держави. Тому що не може країна просто взяти й засіяти 90 % земель пшеницею. Велику роль грають як погодні, так і ринкові умови (співвідношення попиту та пропозиції). Україна за багатьма культурами йде наступною після інших країн світу, бо, наприклад, країни Латинської Америки раніше за нас збирають урожай. Тому є можливість аналізувати майбутні ціни та розуміти, чи буде попит на українську продукцію, чи українські трейдери набралися контрактів.
За словами Олега Слизька, в Україні результатами такого планування користуються лише «обрані» – агрохолдинги, трейдери, Міністерство аграрної політики та продовольства. Дрібні фермери не мають доступу до цієї інформації, лише одиниці з них оперують такими даними. Усе, що їм залишається, – дивитися на результати посівної кампанії минулого року на власних полях та полях фермерів-сусідів, щоб вирішити, що сіяти наступного року.
– Дрібний фермер не знає нічого про це, він сіє наосліп. Тому досягти нормального співвідношення урожаю та ціни йому вдається у середньому раз на п’ять років. А інші чотири роки фермер бідує, – коментує чоловік.
Для прикладу Олег Слизько розповів, що у 2023 році соя дала хороший урожай і на неї була досить висока ціна. Через це у 2024 році багато фермерів зробили ставку саме на сою, але вона не вродила.
– Якщо збирали сої по 3-3,5 тонни з гектара в позаминулому році, то в минулому – лише близько тонни. І гарної ціни не неї не було через умови, штучно створені на ринку.
У 2024 році найбільш рентабельною культурою серед популярних став соняшник. Ціна на нього сягала 27 – 28 тисяч гривень за тонну з ПДВ (у 2023 році – лише 15 – 16 тисяч гривень за тонну з ПДВ).
Наш співрозмовник пояснює, що пощастило тим фермерам, які мали баланс між соняшником, соєю, пшеницею та кукурудзою:
– У 2023 році кукурудза була мокра, її треба було сушити, а це колосальні витрати. Але й урожайність була вищою: тоді кукурудза давала 7-12 тонн із гектара, а у 2024 році – 2-4 тонни з гектара. Тому соняшник «витягував фермера» минулого року. А от кукурудза та соя «тягли вниз».
Цьогоріч фермери робитимуть велику ставку на соняшник. Але Олег Слизько каже, що є певні переживання, що соняшника насіють занадто багато. І через його велику кількість трейдери штучно знижуватимуть закупівельні ціни на соняшник, попри попит у світі.
– Фермеру потрібні швидкі кошти! Тому що він посіяв насіння в борг до урожаю, взяв добрива, засоби захисту, солярку, запчастини – і з урожаю хоче за все це розрахуватися. Йому треба «скидати» швидко цей соняшник у вересні чи в кінці серпня. І от тоді трейдери почнуть знижувати ціну. Але парадоксально, що у світі може зберігатися попит на український соняшник, тому що Україна перша у світі за експортом соняшникової олії.
Наш співрозмовник розповідає, що фермери все більше відмовляються сіяти пшеницю. Вона останнім часом повністю йде у збиток, бо не дає бажаної врожайності, й ціну на неї штучно обвалюють. Хоча конкретно торік ціна на пшеницю була високою. Зерно дорожчає тоді, коли трейдери набирають багато контрактів, які треба виконувати перед своїми іноземними партнерами, контрагентами.
– Наприклад, є зобов’язання поставити 100 тисяч тонн пшениці протягом трьох місяців. Коли тільки контракт відкривається, діє найдешевша ціна. Якщо трейдери бачать, що фермери не везуть продукцію, підвищують ціну доти, поки не виконають контракт. Але фермер не знає, коли той контракт починається, коли буде дешевша ціна, а коли – дорожча. Усе робиться наосліп.
Олег Слизько підкреслює, що у світі завжди є попит на українську сільськогосподарську продукцію. Але на ціну, за якою фермери її продають, впливає «змова» на ринку.
– Олігополії, найкрупніші трейдери домовляються між собою про ціну, яку вони ставитимуть для фермерів. І ми дуже часто страждаємо через це. Коли соя мало вродила минулого року, ціна на неї мала піднятись, але не піднялася. Закони ринку не спрацювали, тут мали місце політичний та адміністративний складники, – коментує чоловік.
Загалом трейдерам вигідно за низькими цінами закупити продукцію в українського фермера, щоб продати її дорожче за кордон.
– Але треба розуміти, що економіка держави тримається саме на виробниках, а не на трейдерах. Сьогодні 50 – 60 % валютної виручки в Україну приходить саме з експорту сільськогосподарської продукції. А валютна виручка – це така штука, без якої неможливий імпорт. Тому що наскільки ми вивезли, настільки ми можемо й ввести в країну того, чого ми не виробляємо, – життєво необхідні імпортні товари.
– На сьогодні фермери не можуть диктувати ціноутворення, тільки покупець. А це неправильно. Якби держава була зацікавлена в розвитку фермерства, вона б його не пригнічувала через законодавчу базу, додаткове оподаткування, через нерівність з агрохолдингами та максимально сприяла б фермерській кооперації, – впевнений наш співрозмовник.
На думку Олега Слизька, було б чудово, якби держава дала пільговий кредит чи грант на будівництво переробного заводу, й умовно 100 дрібних фермерів вклали б у цей проєкт гроші та стали його власниками. І щоб вони мали змогу самостійно, без посередників, завантажувати на баржу свою продукцію.
– Дрібний фермер чомусь нецікавий державі. Але якщо ми подивимося на соціальну роль дрібного фермера, вона набагато краща, ніж в агрохолдингу. Тому що фермер сьогодні створює одне робоче місце на 20-30 гектарів, а агрохолдинг – одне на 200 гектарів.
За словами голови Полтавської районної Асоціації фермерів і приватних землевласників, агрохолдинги зазвичай не цікавляться потребами місцевих громад і не вкладають у них гроші, а податки сплачують у ті населені пункти, де вони зареєстровані. Водночас місцеві фермери наповнюють відповідно місцевий бюджет податками. Вони часто-густо «вливають» гроші в рідну громаду, створюючи кращі умови для життя людей, наприклад, допомагають із ремонтом навчальних та соціальних закладів.
– Фермер майже всі свої гроші витрачає в Україні, лише іноді купуючи імпортну техніку, а агрохолдинги виводять кошти в офшори. Крім того, фермер – це той, хто дбає про землю, він не може займатися її захаращенням, він не буде її заливати хімією й додавати добрив набагато більше, ніж потрібно. Він дбає про землю, на якій він виріс і живе. Агрохолдинги працюють за вахтовим методом, і їм байдуже на села.
У Полтавській області через недобросовісних фермерів та сільськогосподарські компанії є проблема розораності земель, вважає пан Олег. За інформацією Національної академії аграрних наук, станом на 2022 рік показник розораності землі в Україні сягав у середньому 54 %, а у деяких областях – 70 % і більше. Тоді як середній показник у країнах ЄС – 30-35 %.
Недобросовісні компанії та фермери беруть в оренду пасовища та сіножаті, бо це набагато дешевше, ніж поля, і засіюють їх. Але тоді ніде випасати худобу. Або осушують та розорюють ставки, у такий спосіб отримуючи змогу вирощувати культури на родючому мулі й отримувати надприбутки. Але це впливає на екологію та призводить до нестачі вологи у ґрунтах.
Зазвичай дрібні фермери не мають власних місць для зберігання врожаю. Важливим моментом є те, що фермер, який може почекати кілька місяців, отримує змогу продати продукцію навесні дорожче, ніж вона була восени, після збору.
– Хто дозволив собі 5 місяців десь тримати зерно, той потім буде в виграші, бо ціна зростає, – пояснює Олег Слизько.
Він зауважує, що на початку повномасштабної війни багато елеваторів перестали брати продукцію на зберігання.
– Власники цих сховищ зазвичай зберігають зерно великих компаній, і там є постійний колообіг: завезли на елеватор, завантажили на вагони чи машини – і воно поїхало. Але під час повномасштабної війни експорт загальмувався через зернові угоди та неможливість вивезти продукцію. Усі потужності були завантажені, брати було просто нікуди. Тож фермерам доводилося швидко продавати те, що вони виростили, за безцінь.
Але фермер зазначає, що принаймні минулого року майже не виникало проблем із цим, щоб вивезти сільськогосподарську продукцію з країни морем проти 2022 року.
Наш співрозмовник зізнається, що в сільському господарстві під час війни є великий брак трудових ресурсів.
– Тут три причини. Перша причина – еміграція, люди покинули домівки та поїхали за кордон. Друга – частина людей мобілізована. Третя – деякі чоловіки бояться виходити з хати та бути мобілізованими, через це не йдуть на роботу. Багато людей просто звільнилися.
За словами Олега Слизька, є державні програми, які дозволяють жінкам перекваліфікуватися на ці професії, але подібні пропозиції не мають популярності.
– Якщо раніше фермери шукали комбайн на кілька фермерських господарств, то зараз мають техніку, але шукають комбайнера. І буває так, що один комбайнер обслуговує кілька фермерських господарств. Це страшна проблема зараз!
Для тих фермерів, хто тільки розпочинає власну справу, Олег Слизько рекомендує державну програму для створення робочих місць, до якої можна долучитися через центр зайнятості. Вона передбачає 150 тисяч гривень на створення робочого місця, на створення одночасно двох – 250 тисяч гривень. Протягом трьох років ці кошти у вигляді податків повертаються державі.
– Створивши додаткове робоче місце, можна купити, наприклад, мінітракторець, навантажувач, причіп. Ті, хто працював у тіні, без офіційного оформлення, можуть отримати кошти та легалізувати робоче місце. Ми всім рекомендуємо брати участь у цій програмі, – коментує Олег Слизько.
Якщо ветерани війни чи члени їхньої родини отримують цей грант, то мають пільгову умову: за кожне нове робоче місце держава виділяє їм по 250 тисяч гривень. Робоче місце має діяти протягом трьох років, а якщо працівник звільнився, треба відразу прийняти нового.
Полтавська районна Асоціація фермерів і приватних землевласників безоплатно надає консультації фермерам щодо участі у грантових програмах та допомагає заповнювати заявки.
Фото з особистого архіву Олега Слизька
