22 листопада в Полтаві під час Медіадня Премії імені Георгія Ґонґадзе військовослужбовець, письменник та журналіст Павло Казарін в інтерв’ю журналісту і військовому Сергію Шебелісту розповів про тенденції в українському суспільстві під час війни та про те, хто напише найважливіші книги про повномасштабне вторгнення.
Журналіст та письменник Павло Казарін служить у війську з другого дня повномасштабного вторгнення, долучившись до підрозділів територіальної оборони Києва. Зараз він – головний сержант роти ударних БпЛА 104-ї окремої бригади територіальної оборони. Чоловік написав і опублікував книгу «Дикий Захід Східної Європи», яка розповідає про ідентичність України, про те, як змінювалася країна після 2014 року. Книга вже перекладена кількома мовами.
Павло Казарін каже, що коли українці стикаються з новими фактами суспільної реальності – примусовою мобілізацією, діяльністю ТЦК та дискусіями навколо цього – треба розуміти, що ситуація в Україні не є порушенням загального світового правила, а є його підтвердженням. Бо з такими дискусіями стикалася будь-яка країна, яка опинялася перед необхідністю вести повномасштабну війну.
Військовослужбовець зазначив, що зараз в Україні будь-яка публікація про мобілізацію викликає резонанс:
– Після такої публікації першу годину тебе будуть лайкати однодумці, а наступну годину тобі будуть писати розгнівані коментарі ті люди, які вважають, що воювати повинні депутати, поліціянти, прокурори, будь-хто, крім них самих.
Він підкреслив: проблема в тому, що дивлячись на події у власній країні, українці не занурюються в історію інших країн і не звертають увагу на те, наскільки українські проблеми універсальні і що з ними стикалися й інші суспільства світу.
– Коли ми говоримо про дискусію навколо мобілізації в українському суспільстві, зниження мобілізаційного віку, що люди з ресурсами забронювалися від армії, і тепер в армію потрапляють представники соціальних низів, що все це пов’язано з небажанням президента і його оточення втрачати рейтинг, що вони думають про суспільну популярність, а не про потреби ЗСУ, ми не піонери на цьому шляху!
Чоловік пояснює, що з подібним стикалися різні країни в різні історичні періоди, зокрема у 19 і 20 століттях під час війн, наприклад, Сполучені Штати Америки. Але єдина різниця між ними й Україною в тому, що програш війни у В’єтнамі не був пов’язаний із крахом державності США.
Під час повномасштабних воєн армія завжди складається з колишніх цивільних, бо лише кадровими військовими виграти її неможливо.
– Наша армія на 80 % зараз складається з колишніх цивільних, тому що кадрова армія вигравала нам час у 2022 році, щоб ми встигли бодай чомусь навчитися. Звичайно, усі цивільні у ЗСУ мріють повернутися до самих себе колишніх, і я мрію повернутися до своєї професії, зняти форму й не одягати її, – зізнається чоловік.
Павло Казарін розповідає, що в армії отримав новий досвід, який ні з чим не можна порівняти. Він пішов служити у віці близько 40 років – це якраз той період, коли люди можуть переживати кризу середнього віку.
– Ти все життя живеш, робиш кар’єру, а в 40 років все кидаєш і їдеш на Балі займатися йогою. А в українських умовах ти все кидаєш і їдеш у Збройні Сили займатись чимось новим, – говорить чоловік.
Аналізуючи себе, Павло Казарін визнає, що його журналістська та сержантська ідентичності інколи конфліктують між собою. Бо як журналіст він повинен мати власну точку зору щодо подій, які відбуваються навколо – наприклад, щодо заяв Зеленського чи Трампа, але «армія подарувала йому привілей» не мати власної точки зору щодо цих подій.
– Мене разів 5 розпитували, що я думаю з приводу корупційного скандалу, останніх заяв Дональда Трампа, щодо 28 пунктів мирного плану. А в мене зараз взвод розвідки і коригування на Покровську, взвод ударних FPV на Куп’янську, а взвод нічних бомберів зі мною на Сумщині. І я не знаю, що думаю стосовно заяв Дональда Трампа, бо я думаю про забезпечення підрозділів, де знайти гроші, щоб відремонтувати автівки, і як нам влаштували «наземки», щоб вони працювали в умовах подавлення.
На думку Павла Казаріна, українське суспільство, опинившись в умовах спровокованої агресії, коли ракетами Росія може дістати до будь-якого українського міста, дуже напружене та наелектризоване. І коли в такого суспільства немає можливості дотягнутися до справжнього ворога, тоді виникає спокуса призначити на роль ворога когось, хто поруч, щоб потім із ним героїчно боротися. Хтось призначає на роль ворога переселенців зі Сходу, які досі продовжують спілкуватись російською мовою, хтось – людей, які живуть у містах, у які прилітає менше, ніж у ті, що розташовані ближче до лінії фронту.
– Вибудова внутрішніх парканів, які відділяють нас одне від одного, – це спокуса, якої ми інколи не можемо уникати. Але інколи нашій внутрішній дискусії не вистачає розмови не на підвищених тонах, а спокійної, без істерик, коли ти не одягаєш на себе біле пальто й не підіймаєшся на п’єдестал, надаючи собі роль суспільного інквізитора, – ділиться думками військовий.
Павло Казарін каже, що свій перший текст під час повномасштабної війни він написав у війську у березні 2022 року, за тиждень до звільнення Київщини, Сумщини та Чернігівщини. І без сумніву, писати в армії виходить значно рідше, ніж у цивільному житті, через брак часу і приватності.
– В армії важко бути інтровертом. Якщо ви любите бути на самоті, треба буде звикати до нової реальності. Навкруги завжди люди. Навіть якщо в тебе в голові сформувався якийсь текст і залишилося його лише записати, то знайти час і приватність – завдання з зірочкою.
Тому якщо до війни він писав два тексти на тиждень, то зараз вдається писати два тексти на місяць.
Павло Казарін розповів, що одного разу отримав замовлення на текст для офіційного сайту НАТО:
– Я, як публіцист, на індивідуальному рівні уже в НАТО вступив, – жартує він. – Це був лютий 2023 року, ми були в Бахмуті й раптом вони (представники НАТО – ред.) кажуть: «Напиши нам текст на 6 сторінок, він буде перекладений сімома мовами». Ми сиділи у центрі Бахмута, у підвалі 5-поверхівки, де у нас був відсипний пункт, і я там писав цей текст.
Журналіст пояснює, що коли створює тексти про російсько-українську війну для читачів з інших країн, то їм потрібно давати набагато більше контексту і пояснень, ніж українцям:
– Коли пишеш для іноземної аудиторії, то завжди тримаєш у голові, що маєш розповідати про Україну так, як розповідав би про «Зоряні війні» людині, яка жодного разу їх не дивилася. Тобто потрібно пояснювати дуже багато моментів, які для української аудиторії не потребують пояснення.
Журналіст та письменник вважає, що величезному прошарку українського суспільства – 1 мільйону людей, які служать у Силах оборони, – бракує публічних голосів:
– Не з приводу того, як відбувалася певна військова операція, але й з приводу того, що цю спільноту бентежить, чіпляє чи змушує посміхатися.
На його думку, журналісти та письменники зі своїми вміннями не будуть найголовнішими голосами після того, як війна в Україні закінчиться чи її активна частина стане на паузу.
– Ми дивимося на журналістів, письменників, які пішли у Збройні Сили, і кажемо: «От тепер вони отримати такий ґрунт із сенсів, з досвіду! Вони обов’язково його опишуть і напишуть важливі книжки». Але це фігня. Бо всі сформовані журналісти і письменники не напишуть найголовніші книги про нашу війну.
Павло Казарін вважає, що найголовніший літературний спадок про повномасштабну війну в Україні залишать не ті люди, які вміють писати та писали до війни, а ті, які повернуться з війни, і у них не буде іншої можливості окрім як писати:
– Тому що їм треба буде «вихаркати» на папір весь той біль і досвід, який вони накопичили за час війни, на яку були приречені. Але часто, коли ветеран починає писати книгу, це інколи стає формою психотерапії, і книга перетворюється на кушетку психотерапевта, де він розповідає про те, як йому боляче. І такі книги перш за все потрібні їхнім авторам і не завжди потрібні читачам.
Чоловік розповів, що протягом останніх 4 років намагався читати все, що видавали про повномасштабну війну в Україні. І порадив тим, хто намагається знайти літературне уособлення військового досвіду нашої війни, такі твори:
– Є чотири книги про повномасштабку, які я завжди раджу. Це – «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня, «Битися не можна відступити» Павла Белянського, «Усе на три літери» Дмитра Крапивенка, «Ким ми були» Валерія Пузіка. Це дуже потужні книжки!
Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе
