Полтавський краєзнавчий музей вже кілька років не приймає відвідувачів через реставраційні роботи. Однак понеділкового вечора 8 грудня він відкрив свої двері для майже сотні людей – вони говорили про те, який вклад в українську візуальну культуру зробили митці нашого регіону, чим знакові символи Полтавщини та чому деякі періоди нашої історії «оминають».
На велику мистецьку дискусію зібралися ті, хто дотичні до мистецтва, зокрема і місцевого, а також слухачі. Це не виступ – а дискусія, саме тому мікрофон передають хаотично, щоб кожен та кожна могли висловити свою думку. Розпочинає Ольга Балашова – мистецтвознавиця та голова правління організації «Музей сучасного мистецтва». На думку фахівчині, для неї візуальне мистецтво нашого регіону насамперед асоціюється з місцем, де всі зібралися – музеєм імені Василя Кричевського.
«По-перше, й головне – це місце, де ми перебуваємо. Взірець українського модерну і, власне, стиль, який починається тут, найяскравіша пам’ятка авторства Василя Кричевського. Але для чого і я тут – я про сучасне мистецтво, який воно може надавати сенс.
Ми можемо говорити багато про різні відходи: в декоративно-прикладні практики, дизайни, гастрономію, фестивальні рухи, згадки про минуле, яких тут, очевидно, має бути багато. Але реальний художній процес відбувається на території сучасного мистецтва, коли сучасні митці тут живуть і генерують сенси».
Художниця, дослідниця української культури та співзасновниця проєкту «Тутечко» про Полтавщину Євгенія Гавришенко натомість додала, що вона, як блогерка, сфокусована на періодах Гетьманщини та хоче популяризувати історію саме про них.
«Ми надто багато уваги приділяємо, беззаперечно дуже важливій і яскравій темі народного мистецтва – ми всі його любимо й знаємо, але дуже мало уваги приділяємо історичним періодам розвитку мистецтва, зокрема українському бароко, яке в Полтаві й на Полтавщині дуже гарно представлене.
Полтава, як колишнє полкове місто Гетьманщини, має багату історію й ці візуальні й архітектурні коди, живопис та сакральне мистецтво, те, що є основою нашої ідентичності, як українців у період Козаччини».
Пані Євгенія також додала, що люди здебільшого керуються стереотипами, коли йде мова про Гетьманщину, саме тому широкому загалу необхідно більше показувати таку «естетику», цього періоду.
На думку мультидисциплінарної мисткині та докторки філософії з дизайну Роксолани Дудки, Полтавщина – територія, на якій відбувається процес «стишення».
«Ми такі “сільські” й ніби про весь цей побут мінімалізму та дуже спокійного життя, умовно кажучи. Бо ми розуміємо, що життя в селі – неспокійне, ба більше, яким воно було в момент становлення української незалежності. Воно кантується якось через меншовартість, якийсь примітив, спрощення, але воно настільки багате й дало базу всьому, що відбувається зараз із візуальним стилем міста, і мені здається, оця рослинна орнаментика, патерни й глибинна робота з архетипами – якраз та візуальна частина, яка формує образ “полтавськості”».
Для культуролога та видавця Олександра Савченка Полтава – джерело різних образів мистецтва.
«Разом зі стереотипами, що тут найбільше всього українського, звичайно, ж це для мене величезний казан сюжетів, архетипів та образів мистецтва, до якого скільки не звертайся, воно завжди самовідтворюється, виростає, плодиться, і це дуже такий грубий образ, із яким асоціюється Полтавщина».
Дерево, залишки металу, глина – з такими образами Олександр асоціює наш регіон.
«Це теж той образ, довершений образ розуміння краси по-українськи, по-полтавськи, саме він формував наше уявлення про красу».
Художник та учасник групи Р.Е.П. і кураторського об’єднання «Худрада» Нікіта Кадан говорить, що має фрагментовані знання про Полтавщину, однак для нього вона – «доволі насичена присутністю того, що зветься українським чи козацьким бароко… з подальшими доволі міфічного характеру надбудовами над поняттям українського бароко. Котляревський та Котляревщина. Все це багатогранне, багаторівневе, самоіронічне, самокритичне, але малоросійське. Це надзвичайно видатна ранньомодерністська група “Сад Богів” (проєкт для осмислення любові до античності, яка досі відчувається у культурі й архітектурі Полтави – ред.), яка, власне, існувала на Полтавщині, яка була за типом спільноти й колективної творчості чимось надзвичайно інноваційним».
Як розповів кандидат архітектури та член організації «Збережемо Полтаву» Артур Ароян, будівля Краєзнавчого – один із символів Полтави – на час побудови була сучасною, попри відсилання до традиційної орнаментики.
«Це не було пряме запозичення і ретроспективне відтворення тих чи інших форм, незалежно від того – сільських чи міських – але вона була опрацьована».
На думку експертів, існує чимало стереотипів щодо розвитку української візуальної культури, які побутують у сучасності. Насамперед, на думку Євгенії Гавришенко, йдеться про те, що чимало людей, які виробляють тематичний мерч (брендові речі, наприклад, одяг, магніти, сумки, блокноти тощо, які містять символіку конкретної організації чи проєкту), нерідко використовують вже всім і так відомі символи регіону, наприклад, опішнянське гончарство чи решетилівське килимарство.
«Великий стереотип також щодо того, що українська культура – це культура села. З великою повагою до села, я сама народилася в селі, але це дуже вузький погляд, який відриває великий шмат від української культури: унітарна, міська культура. Це все дуже мало люди знають», – говорить Євгенія.
Окрім цього, на думку експертів, у візуальній культурі Полтавщини не вистачає авангарду. Загалом про цю течію вкрай мало інформації, оскільки більшість митців репресували, або ж частина з них покинула наш регіон на початку 20-х років.
Згадали й про музей українського гончарства в Опішні як приклад залучення чималої кількості відвідувачів.
«Це музей, який заробляє сам на себе. Це феномен в українській музейній справі. Там теж є історія про людей, наприклад, про родину Пошивайла, яка доклалася до того, щоб цей музей став таким. Хоча, якщо говорити з погляду на сучасну культуру, я б не сказала, що це місце, де відбувається сучасний актуальний художній процес, але це й не сучасна інституція.
Маркером цього є те, що в них великий конфлікт із громадою. Парадоксально, але громада в Опішні не ходить до музею. Туди ходять тільки паломники, яких ви привозите. Це величезна кількість людей – 50-60 тисяч людей на рік», – говорить мистецтвознавиця Ольга Балашова.
На противагу цьому прикладу мисткиня Роксолана Дудка розповіла, що, на її думку, Полтава не дуже зацікавлена в мистецтві.
«Місто опротестовує мистецтво як інструмент розвитку міста. Це проблема й біль, і він настільки великий, що все, про що інше ми говоритимемо, буде просто “ні про що” на фоні цього великого болю. Бо відбуваються якісь проєкти, наприклад, у музеї Котляревського – там зробили класний діджитальний проєкт. Ця територія належить місту, і місто не пустило ніяку рекламу про це. Не було ні реклами, ні банерів, не було ніякої інформаційної кампанії. Люди виграли грант, створили проєкт, реалізували й це все пішло в небуття».
Артур Ароян додав, що зазвичай інформацію про міські проєкти установи публікують здебільшого лише на своїх сторінках, а тому люди, які не підписані на офіційні сторінки установ, бачать її вкрай рідко.
На це пані Роксолана згадала про торішню міжнародну проєкт-мистецьку інтервенцію, яку організовували в Полтаві й про яку ніхто не дізнався й майже ніхто не прийшов, ніхто з організаторами не вийшов на діалог.
«Є дуже багато процесів, які відбуваються, але вони відірвані від контексту. Вони настільки розпорошені, що їх складно сконцентрувати. І навіть якщо ми створимо мільйонний чат, де ми будемо “накидувати” вам цю всю історію, – воно не змінить цього всього, що відбувається. Нам настільки складно лупати цю скалу, що ми реалізуємося десь. І нам треба вмерти, щоб потім сказали: “Ось це був полтавський митець”».
Повернулися митці й до сучасного мистецтва під час повномасштабного вторгнення.
«У воєнний час мистецтво й культура дуже підʼєднані до механізмів пропаганди, бо, власне, пропаганда має свої функції. Функція “тут і зараз” – вона безсумнівна. Тобто конструювання історичного наративу в формі міфів та легенд із моральним висновком, згідно з яким, ми, власне, перебуваємо на гідному боці історії – на боці добра, бо ми тут народилися, бо ми – це ми, і не треба ставити запитань. Вписування певних складнощів та протиріч через художні практики в картину історії теж є певною роботою», – говорить Нікіта Кадан.
Митець розповів про появу в таких умовах критичного мистецтва, яке займається виробництвом «інакшості», пошуком тих місць, за допомогою яких можна подивитися на спільну реальність і подивитися на складність такої форми мистецтва.
«І тут серйозне питання – хто й навіщо підтримуватиме це, а якщо без підтримки це перейде в якийсь навіть підпільний стан».
«Йдеться про те, чи готове суспільство терпіти власне критичне й надто вільнодумне і, можливо, еволютивне в цьому вільнодумстві мистецтво. І яка його включеність у головну роботу України, тобто боротьбу за виживання. Що б я не казав про поверхневість, декоративність і, певно, неправдивість, яка є в будь-якому ідеологічному постулюванні, боротьба є реальною, спосіб виживання є реальним. Тут не до жартів. І це серйозне питання про виживання різних типів мистецтва».
Поки що дискусія в такому форматі – перша для Полтави. Однак організатори події анонсують ще подібні заходи, на яких говоритимуть про літературу чи гастрономію нашого регіону.
Всі фото: Станіслав Пантелей
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
