Понад 17 років тому, 3 лютого 2009 року, в засвіти відійшов письменник, редактор і сценарист родом із Полтавщини, який рятував від переслідувань радянською владою «шістдесятників», Павло Загребельний. За життя він написав понад 20 романів, а також вів щоденники, які, можливо, за кілька років побачать світ.
Павло Загребельний народився 25 серпня 1924 року в селі Солошине (раніше – Кобеляцького району, нині – Кременчуцького). Своє рідне село митець любив – називав його «українською Америкою», а в майбутньому більшість картин, які він описував у своїх творах, «змальовував» саме з Солошиного – навіть прізвища своїм персонажам, як пише «Сенсор», давав «солошинські».
«Воно було на кордоні земель Війська Запорізького й царської імперії. І на цьому кордоні зібралися люди, що втікали як з одного, так і з іншого боку. Це було гігантське село, тягнулося 15 кілометрів уздовж Дніпра.
І населяли його десять тисяч людей. У селі майже не повторювалися прізвища. Це теж свідчило про те, що люди туди збігалися. А коли люди збігаються, то вони, як правило, незалежні», – розповідав згодом Загребельний в одному з інтерв’ю.
Читати Павло навчився в п’ять років, пішовши з мамою на курси з ліквідації неписьменності. Тоді він і захопився читанням. Коли Загребельному було лише шість років, його мама померла. Мачуха не надто приязно ставилася до пасинка, з нею в нього були важкі стосунки.
Павлу не було й 17 років, коли розпочалася Друга світова війна. Закінчивши середню школу в 1941-му, він пішов добровольцем в армію. Загребельний вступив до другого Київського артучилища, брав участь у битві за Київ, у серпні того ж року отримав поранення.
Після шпиталю хлопець повернувся до військового училища, згодом – на фронт, де в 1942-му отримав тяжке поранення. Після нього, кажуть, він лишився непритомний на полі бою, звідки його взяли в полон. Близько трьох років, до 1945-го, Загребельний провів у канцтаборах.
«Там я бачив страшніше, ніж події 1933 року, хоч голод зачепив мене дуже сильно: я помирав, і всі наші сусіди вимерли. Голод – один урок життя, концтабір – наступний. Я побачив справжню ціну людині, побачив людську велич і людську ницість. Зрозумів – де суєта, а де справжні цінності», – згадував про ці часи чоловік.
Після закінчення війни Павло близько року працював рахівником колгоспу. У 1946-му він вступив до Дніпровського державного університету та п’ять років навчався на філологічному факультеті. У цей же період чоловік одружується з Еллою – його, як він сам говорив, коханням із першого погляду. Він зустрів дівчину ще в 17 років.
Від початку 1950-х років Загребельний пише. Як згадував Павло, після закінчення війни він ще протягом 16 років відчував себе «людиною другого ґатунку»:
«…адже ті, хто перебував у полоні, вважалися “зрадниками Батьківщини“. Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що в житті було так багато лиха», – пригадував митець.
Загребельний писав прозу та публіцистичні статті впродовж понад пів століття.
У 1953 році світ побачила його перша збірка «Каховські оповідання». Він написав її після поїздки до Нової Каховки під час будування гідроелектростанції. Героями книги стали місцеві жителі, які з відчаєм віддавали свої землі під затоплення, та будівельники, які працювали над побудовою ГЕС без упину. В одному з оповідань «Море йде» він показав, як змінилося життя людей після будівництва штучного водосховища.
Пізніше Загребельний пише збірки «Учитель» та «Новели морського узбережння», відображаючи проблеми тогочасності, а також роман «Спека» про роботу сталеварів улітку, описуючи деталі виробництва й проблеми, з якими зіштовхуються працівники цієї галузі.
У ці ж роки він видає повість «Дума про невмирущого» – історію про солдата, який воює на фронті, отримує поранення, потрапляє в полон.
Найбільшу частину своїх романів митець видав у 1960 – 1970 роках. Наприклад, у той період люди змогли прочитати його:
Роман «Диво» про Київську Русь, Ярослава Мудрого та Сивоока, які розпочинають будівництво собору Софія Київська, розповідає історію створення споруди та її значення для культури України. Його називають початком інтересу Загребельного до написання саме історичних творів.
У 1980 році митець видав ще один історичний роман – «Роксолана» – він зробив його більш відомим. Це – історія Анастасії Лісовської, доньки священника з Рогатина, яка потрапила до гарему турецького султана. Сюжет книги навіть екранізували.
Для втілення ідеї книги Павло не лише дослідив традиції та літературу мусульман, а й відвідав Туреччину, зокрема місця, де жила Роксолана.
«Як пташка клює, так і письменник по крихті збирає звідусіль інформацію. Я намагався написати роман, максимально наближений до дійсних подій», – говорив митець про цю історію.
Окрім Роксолани, Загребельний також писав про ще одну історичну постать – Богдана Хмельницького. Для написання книги «Я, Богдан» він використовував історичні документи, легенди, пісні, перекази тощо. У цьому романі митець розповідає про життєвий шлях гетьмана на тлі складної політичної ситуації періоду середини 17 століття, розповідаючи і про його особисте життя.
Українська письменниця та політична діячка Марія Матіос говорила про історичну прозу митця так:
«Його твори з історії України перевернули уявлення про минуле, змусили робити проекцію на сьогодення і повернути відчуття причетності до творення історії сьогоднішньої».
Також Павло написав кілька п’єс на основі романів, зокрема:
Окрім цього, за сценаріями Загребельного створили кілька фільмів. Наприклад, «Ракети не повинні злетіти» (про втечу офіцера Скиби з концтабору, звільнення ним поляка Дулькевича та втечу від німців), «Ярослав Мудрий» (про життя князя) та «Лаври».
Загалом за життя митець написав 22 романи та 5 повістей. Більшість творів, пише «Сенсор», чоловік писав саме від руки. Писав Загребельний не лише під своїм іменем, а й під псевдонімами: П. Архипенко, А. Довгань, П. Чумаченко.
Також Павло все життя вів щоденники. Його дружина Елла дозволила опублікувати їх через 20 років після смерті чоловіка. Можливо, світ побачить їх у 2029 році.
Окрім письменництва, після закінчення університету в 1951-му Загребельний близько 15 років свого життя присвятив журналістській роботі. Митець встиг попрацювати й літературним консультантом у тоді ще Дніпропетровському відділенні Спілки письменників України, й літературним редактором обласної дніпровської газети.
Із 1954 року Павло завідував відділом головного редактора журналу «Вітчизна» у Києві, а в 1960-му – став членом компартії, що дало йому змогу обіймати вищі посади, чим він і користувався, допомагаючи друкуватися колегам-«шістдесятникам».
Наприклад, із 1961 до 1963 року Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», яку пізніше перейменує на «Літературну Україну». За його керівництва газета стала трибуною для гострих дискусій і публікацій поетів-шістдесятників, зокрема Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка.
Поет Іван Драч пізніше пригадував, що митець «врятував його» після виключення з університету:
«У 1961 році Загребельний мене врятував, коли мене вигнали з університету. Він узяв мене на роботу в “Літературну газету”, надрукував мою поему “Ніж у сонці” і почав друкувати усіх шістдесятників – Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, Юрія Щербака, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда та інших письменників. Він сприяв тому, щоб ця нова хвиля увійшла в українську літературу».
Окрім того, що Загребельний допомагав друкуватися «шістдесятникам», які тоді були під пильним наглядом спецслужб через протести проти режиму й потребували підтримки, він також брав їх до себе на роботу.
З 1964 до 1973 року Павло обіймав посади відповідального секретаря та заступника голови правління Спілки письменників України, а пізніше став першим секретарем правління спілки. Однак, за словами одного з поетів, до звільнення Загребельного з посади керівника чималих зусиль доклав саме Борис Олійник (також поет із Полтавщини).
Митець лишається одним із найвпізнаваніших класиків української прози й до сьогодні. Його твори вивчають у школах, а також перекладають на інші мови. У 2004 році Павло Загребельний навіть отримав звання Героя України.
Помер митець 3 лютого 2009 року в Києві від туберкульозу у віці 84 років.
Головне фото: УкрЛіб
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
