35-річна Альона Соболенко другий рік проживає на Полтавщині, в Решетилівці. Разом з Альоною проживають її син-підліток, родина сестри й мама. У серпні 2024 року Альона з сімʼєю покинули рідний Покровськ. «Полтавській думці» дівчина розповіла, як їй жилося на Донеччині, як змінилося життя після повномасштабного вторгнення та що вона розповідає про людей, які відмовилися від евакуації.
Альона Соболенко народилася в Покровську, прожила там все життя до евакуації.
«Повномасштабне вторгнення я зустріла в Покровську. Ранок 24 лютого 2022 року був звичайним. Першою, хто мені зателефонував, була моя керівниця. Я спочатку не дуже зрозуміла, про що вона говорить. Тобто мова про те, що вторгнення можливе, йшла протягом попередніх днів. У Покровську я працювала журналісткою, в нас було регіональне телебачення. Тож зателефонувала моя керівниця і сказала, що прокидайся, почалася війна», – згадує Альона.
Журналістка розповіла, що всі сподівалися – великої війни не буде. Тим більше війна на Донеччині розпочалася з 2014 року. І від Покровська до Донецька, який уже був окупований, година часу автівкою. Альона знала, що таке війна, і хто такі переселенці. З 2014 року у Покровськ приїжджали люди з Донецька, Авдіївки, Горлівки.
Дівчина згадала, що в перший день повномасштабного вторгнення вийшли всі на роботу. У місті відчувалася незначна паніка, бо люди знімали кошти з банкоматів. Були величезні черги, люди скуповували харчі. На заправках було багато автівок.
«Та через декілька днів всі зрозуміли, що в наш бік ніхто не стріляє, до нас російські війська не вриваються в місто. І люди ніби трішки заспокоїлися. Проте перший обстріл Покровська стався в перших числах березня 2022 року. Був ракетний удар. Тоді люди не загинули, поранень не дістали. Але знаєте, це був ніби дзвіночок, що щось і ми можемо на собі відчувати. Почалася евакуація з міста. Але тоді зі всієї Донеччини почалася евакуація», – уточнила уродженка Покровська.
Тоді дуже багато людей поїхало з міста. Альона з родиною вирішили залишитися.
«Навіть, знаєте, тоді, у 2022 році, в нас не було якоїсь паніки, не було думок про евакуацію, хоча людей дуже багато з міста виїжджало. Ми залишилися. 18 березня 2022 року стався ще один потужний ракетний удар по місту. Тоді, на щастя, обійшлося без жертв, але це було дуже гучно. І близько 20 колег, із якими працювала на телебаченні, вирішили виїжджати. Залишилася я, керівниця та ще один хлопець-оператор, із яким ми наступного дня знесли всю техніку в підвал, закрили своє телебачення й перейшли в роботу на сайті. Я протягом орієнтовно двох місяців працювала на сайті. Виїжджала в місто, знімала на телефон невеликі відео, які ми потім публікували на ютубі», – розповіла журналістка.
Через декілька місяців знову стало зрозуміло, що нічого масштабного в Покровську не відбувається, тому вирішили відновити роботу телебачення. Альона поділилася, що набрали нову команду, тому що зі старого колективу хтось за кордон поїхав, хтось влаштувався вже на новому місці, люди виїхали до інших міст. І так працювали до кінця серпня 2024 року, допоки вже всі почали виїжджати й ухвалили рішення про те, що потрібно припиняти діяльність.
«Ми сподівалися, що це буде тимчасово. Але, як бачимо, тимчасово затягнулося на дуже довго. Ми припинили роботу наприкінці серпня 2024 року, а 17 вересня, через менш як три тижні, наш офіс зруйнували. Туди прилетіли чотири російські ракети, було повністю зруйноване приміщення. Але телевежа вистояла тоді, а зараз вже й телевежі там немає», – розповіла Альона.
Незадовго до евакуації
Поворотним моментом, після якого Альона замислилася про евакуацію, стала окупація Авдіївки. Авдіївка опинилася під ворогом у лютому 2024 року. Від Покровська до Авдіївки близько 50 кілометрів:
«Коли окупували Авдіївку, то особисто розуміла, що це дуже погано. Авдіївка, потім, знову ж таки, Очеретина – населений пункт ближче до нас. Я вже почала своїм казати родичам, що, напевно, доведеться виїжджати, тому що, знову ж таки, 23-й рік був дуже складний щодо обстрілів. Вони почастішали. Тобто вже десь раз-двічі на місяць у місто почали прилітати ракети. Дронів тоді, як зараз, ще не було. У нас були постійні ракетні обстріли. Люди гинули та діставали поранень. Ми так поговорили, але все ж було сподівання, що далі Авдіївки не підуть. Не пролізуть, що наші хлопці зупинять. Але ми ж розуміємо, що наші хлопці теж не чарівники. Скільки їх загинуло, захищаючи Донеччину. Це невимовний біль для нас усіх».
У червні 24-го року поряд із будинком Альониного колеги був ракетний удар. Будинок було дуже пошкоджено. Альона розповіла, що колега відпросився з роботи й поїхав туди. Через 15 хвилин росіяни завдали повторного удару, колегу поранило. Ця подія стала для дівчини ще одним дзвіночком для евакуації.
Альона поділилася, що не розглядали Дніпропетровщину для переїзду через побоювання, що звідти також можливо доведеться тікати. Тому почали шукати житло в Полтавській області. Спочатку не дуже виходило. А потім Альоні допомогла робота:
«Заступниця Новогродівського міського голови запропонувала зробити матеріал про те, як живуть переселенці з Донеччини після евакуації. Хоча я сама давно хотіла зробити подібний сюжет. Мова йшла про гуртожиток для переселенців у Решетилівці. І на початку серпня запропонували поїхати туди. Буцімто будуть везти туди людей. Хочеш, поїхали – познімаєш».
Альона разом із групою людей із Покровська й інших населених пунктів рушила на Полтавщину. Подивилася на Решетилівку й на умови проживання в гуртожитку, які дівчині дуже сподобалися. Вона зателефонувала сестрі й запропонувала переїжджати у гуртожиток. Потім Альона записалася на евакуацію. І почали збирати речі.
У Альони була домовленість, що її родина – син та мама, сім’я сестри – виїжджатимуть першими. Альона ще залишиться на тиждень у Покровську, щоб закінчити робочі справи.
Евакуаційний шлях на Полтавщину родина Альони долала автобусом. Альона разом із чоловіком сестри їхали позаду на автівці, везли деякі речі, одяг, документи, трохи посуду. Вдома залишилося дуже багато побутової техніки, меблів. Після ночівлі в Решетилівці повернулися до Покровська.
«Заїжджаємо в Покровськ, вже вечір. Тільки заїхали – починаються вибухи. І ось цей тиждень, що я жила вже сама в Покровську, працювала, були постійні звуки вибухів. Майже щодня були прильоти. І я сама для себе розуміла, що ми, напевно, зробили правильний вибір, правильний крок. Що ми, напевно, й так дуже довго протримались, до останнього, можна так сказати», – розповіла уродженка Покровська.
Востаннє Альона була в рідному місті 6 листопада 24-го року. Тоді в місті не було світла, газ подекуди ще залишався. Вже багато чого не працювало, лише поодинокі магазинчики, людей на вулицях не було. Місто було дуже побите.
«Ще в нас є будинок батьків моєї мами. Бачили відео з дрона, яке виставляли військові, що помешкання пошкоджене. І ще там певний час виходила сусідка на зв’язок, яка там залишалася. Вона казала, що там зруйнована частина будинку. Квартира батьків, де вони проживали, – теж багатоповерхівка зруйнована», – розповіла Альона Соболенко.
На новому місці
Альона розповіла, що після першої ночі на Полтавщині, після остаточного переїзду, були незвичні відчуття:
«Проспала спокійно всю ніч. Адже в Покровську останні місяці вночі майже не спали. Якщо так можна сказати, обстріл був за графіком. Коли щось не вибухнуло об одинадцятій вечора, то це може статися о другій ночі. І ти не спиш, чекаєш одинадцятої. Ага, тихо, лягаєш спати. Все, о пів на третю, чуєш вибухи. Починаєш обдзвонювати всіх своїх, щоб дізнатися, що з ними все добре. Рідним, друзям, колегам. Знову ж таки, по роботі зранку ти їдеш туди, на місце прильоту. Тому що ми до останнього знімали репортажі з місць прильотів, фіксували роботу волонтерів, які там допомагали. Тож ми дуже мало спали, дуже погано вже себе почували. І от перший ранок у Решетилівці. Я спала, напевно, десь до десятої ранку. Встала й подумала: “Боже, я виспалася й не чую цих вибухів“».
Альона сумує за мирним життям у Покровську. Розказала, що їй дуже подобалося жити в рідному місті. Були поруч друзі й улюблена робота. Зараз дівчина навіть не може зустрітися з друзями, бо їх «розкидало» по різних областях, когось – за кордон.
«Сумую взагалі за містом, адже воно було дуже красиве, дуже комфортне. Невеличке, але з родзинкою, де ти знаєш кожну вулицю, кожен провулок, парки в нас були гарні. Хоча і пройшло півтора року, як ми тут живемо, але часто плачемо з мамою, коли дивимося на фотографії міста», – поділилася Альона.
Про тих, хто залишився в Покровську
«Є відсоток людей, які чекають (на росіян – ред.). Є люди, які дійсно сиділи й чекали, щоб виїхати на той бік, якщо вони дійсно доживуть. Адже дуже багато людей загинуло. Дуже прикро, що є люди, які «чекають». І це не тільки проблема Донеччини. Є такі люди всюди. У Покровську був відсоток людей, що залишився там і чекав. Мені було дуже неприємно, як і моїм однокласникам, коли ми побачили свою однокласницю серед таких людей. Вона разом із батьками вже виїхала на ту сторону. Тепер вона в соцмережах активно розказує, як класно, що вона виїхала. Вони в Донецьку. І це дуже огидне відчуття, дуже соромно. Знаєте, як кажуть, “іспанський сором“ – зробили вони, а соромно мені. Дуже прикро за таких людей, яких меншість», – пояснила Альона.
Та не всі, хто залишилися, чекали на росіян. Хтось не зміг евакуюватися через проблеми зі здоров’ям. Журналістка розповіла про 80-річну бабусю, яка годувала близько 40 собак біля центрального ринку. Вона залишилася, бо розуміла, що не зможе нікуди з цими собаками поїхати.
«Дуже прикро, що думають, ніби вся Донеччина чогось чекала, когось кликала. Насправді в нас дуже багато було патріотів, дуже багато хлопців, які теж полягли, захищаючи нас під час повномасштабного вторгнення. І в нас були класні проукраїнські люди, які й на мітинги виходили. Зокрема в Покровську розгортали найбільший український прапор, цей рекорд занесли до Книги рекордів України. Немає такого, що всі там сиділи, й весь Покровськ чекав на Росію. Ні», – пояснила Альона.
«Всюди є добрі люди. Більше скажу. Наприклад, у гуртожитку, де ми тимчасово жили після переїзду з Покровська, деякі люди досі живуть. Безоплатно, в гарних умовах. Дуже багато бачу, що в Україні відкривається та функціонують місця проживання для переселенців. У нас у Покровську теж про це багато хто казав, буцімто нікуди не поїду, тому що мене поселять у якомусь спортзалі, а через місяць скажуть звільняти місце. Скільки стикалася по роботі, сама цей шлях проходжу, не бачила людей у підвалах, спортзалах, чи в якихось корівниках, як кажуть: “Мене у хлів якийсь поселять“. Звісно, в одних можуть бути кращі умови, в інших – трохи гірші. Але це все одно краще, ніж сидіти й чекати, коли у твій будинок, тобі на голову впаде російська ракета», – поділилася думками Альона.
Після перемоги
Уродженка Покровська розповідає, що навіть якщо території будуть деокуповані, повертатися їй уже нікуди. Адже рідне місто стерли з лиця землі. Там немає жодної інфраструктури й умов для життя.
Щодо майбутнього, то в Альони є варіант переїхати до Харкова. Дівчина віддалено працює на харківську філію «Суспільного». Її вже кличуть у Харків на посаду кореспондентки, проте Альона поки що не наважується через безпекову ситуацію в місті.
Фото надані Альоною Соболенко
