Галина Пустовгар – полтавська журналістка, поетеса та дитяча письменниця, яка вже створила три книги для малечі. Її казки читають на радіо «Культура» та ними ж заспокоюють дітей під час повітряних тривог. З нагоди Міжнародного дня дитячої книги ми поспілкувалися з мисткинею про те, чого вона навчає своїми історіями, що найскладніше в письменстві та якими мають бути сучасні українські книги для малечі.
Ви працювали журналісткою, пишете вірші. Коли зрозуміли, що готові писати і для дітей?
Ніколи не думала, що писатиму для дітей. Коли була студенткою, потроху віршувала – можливо, щоб здивувати майбутнього чоловіка. Знайшлися люди, котрі переконали, що мені непогано вдається. Почала друкуватися в збірках – спочатку вірші, потім додалася проза. Оскільки була досить молода, то писала з погляду молоді й ніби як для молоді. Моя перша книжка призначалася для дорослої, точніше – молодіжної аудиторії. Так тривало досить довго. Дитяча література мене мало обходила.
Але коли з’явилася своя дитина, то все змінилося. Ми любили читати синові, коли він ще був зовсім маленьким. Накупили йому книжечок і, чесно кажучи, я була трохи розчарована. У них було чудове художнє оформлення, але до текстів у мене виникало чимало питань. Іноді вони були відверто кострубатими. І тоді я почала потроху придумувати свої власні й побачила, що вони нічим не гірші, а навіть кращі.
Це були прикладні віршики – про музичні інструменти, страви, правила поведінки, якісь цікаві факти про тваринок, птахів, тобто намагалася писати не просто якісь римовані нісенітниці, а щось веселе й пізнавальне. Деякі з них пропонувала дитячим журналам – «Малятко», «Пізнайко» – і їх друкували. Син підростав, і віршиків стало вже замало, додалися казки, якісь історії. Згодом побачила, що назбиралося вже на повноцінну книжечку, й почала розвивати цю ідею.
Скільки історій ви вже створили? Яка ваша улюблена?
Якщо йдеться про книжки, то їх чотири: одна «доросла» та три дитячі. Але ще є казки, оповідання та кіносценарії, які не увійшли до жодної з них, а це теж окремі історії. Звісно, кожну з них я по-своєму люблю.
Творчим викликом для мене була робота над книжкою «Пригоди Топчика і Жуйчика на Дикому Заході». Її я написала на замовлення мережі супермаркетів «ТА-ДА» (бегемот Топчик і динозавр Жуйчик – це їхні корпоративні герої). І от мені запропонували написати книжку саме про цих героїв і саме на цю тему. Та ще й зробити це треба було дуже швидко: на створення тексту відвели приблизно місяць.
Я спершу погодилася, а тоді думаю: ой-ой, як же я її напишу? Що я взагалі знаю про Дикий Захід? Довелося «перелопатити» чимало матеріалу і з Божою поміччю нам все вдалося. За сюжетом, третьокласник Марко настільки полюбляв комп’ютерні ігри, що не мав часу ні на які інші заняття. Він вважав себе крутим гравцем, аж поки несподівано сам не став героєм комп’ютерної гри про Дикий Захід. І по той бік екрана все виявилося не так легко, адже проблеми не долаються клацанням мишки чи джойстика. А розраховувати можна лише на власні сили, а ще – на поміч молодшої сестрички та підтримку друзів.
Також дуже люблю книжку «Чому потрібна кішка», яка вийшла нещодавно у видавництві «Маґура». Сам текст був оформлений ще в «доковідні» часи і здобув диплом конкурсу «Молода КороНація». Це теж добірка історій, які я придумувала для сина – про хлопчика Дасика, його друзів і родину.
Там не казкові, а життєві сюжети. В реальності їх не було, але в принципі вони цілком могли статися з кожним. Наприклад, хто з дітей не хотів мати домашню тваринку, і до яких хитрощів не вдавався, щоб переконати в цьому батьків? Або хто не знаходив чужу річ, а потім мучився питанням, як з нею правильно вчинити? І таких ситуацій багато – взаємини з друзями, батьками, однолітками… А ще там чудові ілюстрації від Юрія Волянюка, за створенням яких я спостерігала від самого початку.
Якою була ваша перша книга? Що або хто надихнув вас на її створення та продовжує надихати на письмо для дітлахів?
Як я вже згадувала, моя перша книжка була не дитячою, і називалася «Насправді це про любов», зараз її можна знайти хіба в бібліотеках. До неї увійшла однойменна повість і добірка віршів. Передмову до неї написали брати Капранови (українські письменники, видавці та громадські діячі – ред.).
Коли перечитую її зараз, то бачу, що вона, хоч і про любов, але вже тоді була доволі антиросійська. Я тоді працювала журналісткою на телебаченні, і героями повісті теж стали молоді журналісти. За сюжетом, це кращі друзі, дід одного з яких воював в УПА, а іншого – був НКВДистом, і до всього вони ще й потрапляють в умовний любовний трикутник…
А перша моя книжка для дітей – «Нащо равликові хатка», вийшла друком у 2019 році. Ілюстрації до неї робила теж колишня радіожурналістка, а нині відома ілюстраторка Олена Завітайло, яка зараз живе в Іспанії. Це була і її перша книжка, і вона дуже швидко і якісно її намалювала.
Я подала рукопис на конкурс, і книжка вийшла за планом випуску соціально значущих видань. Згодом посіла ІІ місце в номінації «Книга для дітей» конкурсу «Краща книга Полтавщини». Сюди увійшли ті вищезгадані перші віршики й казки для дошкільнят. Тоді я зрозуміла, що можу й хочу писати не тільки для дорослих.
Якими ви бачите ваших персонажів – вони завжди різні чи є певна риса характеру чи прагнення, яке їх об’єднує?
Вони різні, вони неідеальні. Та й взагалі – персонажів багато, але я намагаюся, щоб кожен із них мав свій характер. Як і в житті, нас оточує багато кольорів, не тільки чорний або білий.
Звідки берете ідеї для своїх книг?
Ідеї дає саме життя. Це не обов’язково історії з власного досвіду, але щось, що ти бачиш, чуєш, відчуваєш, допридумуєш… Ідей купа, треба тільки час і сили, щоб їх оформити й довести до пуття.
Що найцікавіше, а що для вас, можливо, найскладніше у написанні казок та дитячих оповідань/віршів?
Писати і для дітей, і для дорослих дуже цікаво. Ти можеш в уяві розіграти будь-яку ситуацію, як тобі захочеться. Є тлумачення, що оскільки Бог створив людину за своїм образом і подобою, то однією з рис цієї подібності є творчість, бо й Він є Творцем. У тварин цієї риси немає: наприклад, вони можуть зробити складні з інженерного погляду помешкання, але це інстинкт, а не творчість.
Тож, коли людина здатна до творчості – це дуже класно. Але творчість теж буває різна. Тому це ще й відповідальність, а у випадку з дітьми – велика відповідальність: не зашкодити, не зруйнувати, а навпаки – десь загоїти, щось підказати, наситити душу дитини добром, світлом. Діти повинні змалку споживати якісне й українське. Це своєрідний імунітет від подальших помилок, наслідки яких ми сьогодні бачимо.
Які ідеї, на вашу думку, має нести сучасна українська література? Чого важливо навчити дітей через казки? Чого навчаєте своїх читачів ви?
Я пам’ятаю часи, коли у величезній книгарні був тільки скромний стелажик з українськими книжками, з них половина – шкільна програма, а решта – сучасна література, переважно або дуже інтелектуальна, або депресивна, від якої починає боліти голова. Ми часто програвали російському ширвжитку, бо люди охочіше вибирали штамповані недолугі детективи чи любовні історії, а українське було ніби-то як «для обраних».
Тому нам потрібно багато простих, але не примітивних історій різної тематики, життєствердних, після яких хочеться жити. Особливо зараз, у стані війни, коли люди часто «не вивозять» трагічного, драматичного навантаження.
Мої твори оптимістичні, там багато гумору. Вони не безхмарні – герої стикаються з проблемами, труднощами, в них виникають конфлікти, але зрештою вони їх долають. Думаю, це одне з завдань: показати, як можна впоратися з різними ситуаціями – впоратися гідно. Книжка для дітей має бути й веселою, й повчальною. Література має нести світло, а не темряву.
Яких історій для дітей наразі не вистачає?
Мені здається, зараз дитяча література спрямована на дошкільників, молодших школярів і частково старших підлітків. А діти віком 10-13 років не мають чого читати. Казки та дитячі історії їм уже нецікаві, серйозні твори ще нецікаві. Тому вони опиняються в певному вакуумі, який заповнюють усіляким непотребом за допомогою телефонів. Думаю, за цим напрямом треба працювати.
Чи отримуєте відгуки на свої книги від дітей чи їхніх батьків? Як вони впливають на вашу творчість?
Про дитячі книжки відгуки чула тільки схвальні. Можливо, я сама більш критично ставлюся до своїх текстів, аніж читачі. Недолік вказують один: дуже швидко читаються. Про «Топчика і Жуйчика» від багатьох чула здивування, як у таку просту історію можна втиснути скільки сенсів.
Зараз отримую відгуки про «Чому потрібна кішка», бо книжка ще порівняно свіжа. Її характеризують як теплу, затишну та бешкетну водночас. Одна мама мені написала, що читає її своїм дітям під час повітряних тривог в укритті, і їх це заспокоює. Інша зізналася, що її 5-річний син узагалі не хотів брати книжки до рук, але побувавши на нашій зустрічі – ми часто влаштовуємо зустрічі в школах, бібліотеках – сам змушує її читати. Звичайно, це надихає до подальшої праці.
Над чим зараз працюєте? Чи є вже ідея для наступної книги?
У мене практично завжди в розробці кілька творів. Сьогодні є настрій на щось одне, а завтра краще пишеться інше. Хочу надалі працювати в різних жанрах – п’єси, кіносценарії…
Окрім дорослих, маю задум книжки для дітей саме такого віку – від 10 років. Мені легше писати, спостерігаючи за своїм сином: я бачу, що цікавить його та його ровесників, друзів. Оці їхні захоплення, міркування, сленгові слівця – дорослому це буває важко зрозуміти!
Син мені іноді каже: «Мам, це все непогано, але напиши щось нормальне!» – тобто має на увазі, що попередні мої книжки вже ніби як не для його віку. А я жартую, що написати можу, але поки видам, то він на той час ще більше виросте та буде читати вже доросле.
Фото надані Галиною Пустовгар
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
