Юлія Оберніхіна разом із чоловіком та двома дітьми виїхала з Харкова в лютому 2022 року, рятуючись від війни. Так вони потрапили на Полтавщину. Тут Юлія почала готувати пончики для сім’ї та друзів, а невдовзі це переросло й у бізнес.
Юлія Оберніхіна розповіла «Полтавській думці», що з дитинства любила готувати.
– У дитинстві я дивилася «Майстер-шеф» та інші кулінарні передачі, повторювала за ними рецепти. Готую я часто та смачно. Так кажуть, – сміється наша співрозмовниця. – Люблю готувати піцу на заквасці, хліб, різні запіканки, лазанью.
Вона закінчила харківський коледж за спеціальністю технолога кондитерських, хлібобулочних і макаронних виробів. Одразу після навчання Юлія почала працювати офіціанткою в одному з харківських ресторанів. Там вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Юрієм – він був власником закладу.
– Працювала я там три роки. У чоловіка в Харкові було три заклади – два ресторани De Gusto Trattoria та бургерна Seven Burgers. Мені дуже подобалося, коли люди готували щось смачне на кухні, і вся ця атмосфера в ресторані – для мене це такий кайф! Єдине, чому я не працювала кухарем, бо в офіціанта була вища зарплата завдяки чайовим.
За 7 років подружнього життя в родині Оберніхіних народилися двоє дітей – Марія і Тимур. Зараз їм 6 і 4 роки.
Напередодні повномасштабної війни, 23 лютого 2022 року, донька потрапила в лікарню через проблеми з нирками.
– У неї була висока температура 4 дні. Ми спочатку думали, що це вірус, і за кілька днів усе мине. Але не минало, Маша дуже млява була. Ми викликали «швидку допомогу», і вона забрала нас до лікарні. Мені тоді було так страшно і тривожно!
Через переживання за дочку Юлія ледве заснула о третій ночі, а за дві години прокинулася, бо почула свист ракети й вибух. Коли вона зателефонувала чоловікові, той сказав, що з вікна їхньої квартири на 13 поверсі бачить вибухи та дим у місті.
– Нас із дочкою перевели в підвал. Підвали тоді були непідготовлені, сирі. Ми там чотири дні провели, майже нічого не їли, бо їжі особливо не носили. Хіба що йогурт чи воду могли нам принести, – згадує жінка.
Юрій ухвалив рішення вивозити родину з Харкова.
– У Харкові були страшні обстріли – влучали в центр міста «кинджалами», «градами». Чоловік на свій страх і ризик забрав малого, якому було 8 місяців, посадив його в машину, забрав нашого кота – й ми поїхали з Харкова до моїх батьків. Вони жили в селі біля Павлограда, там тоді було тихо.
Юлія згадує, що її родині вдалося безпечно виїхати з Харкова. А пізніше вона побачила в новинах, що за пів години після них дорогу, якою вони їхали, розбомбили.
– Нам пощастило! Але коли ми їхали, я вже просто прощалась (із життям – ред.). Я вже думала: «Якщо ми помремо, аби ми померли всі разом і не залишились “каліками“». Було дуже страшно!
Родина не доїхала 70 кілометрів до будинку батьків Юлії, бо не вистачило бензину – його на заправках не було. Тож вони чекали, доки її батько привезе пальне зі своїх запасів.
– Ми у приватному будинку з батьками прожили місяць. Хотілося вже щось робити, тому що треба ж і гроші заробляти. І хороша знайома Юри запропонували приїхати до неї в Полтаву, пожити безоплатно кілька місяців. Вона якраз тоді поїхала до доньки в Польщу, – розповідає кулінарка.
Згодом родина забрала матір Юрія, яка залишалася в Харкові, до себе в Полтаву. У родини Оберніхіних не було власного житла в Харкові, там вони мешкали в орендованій квартирі в новобудові на Олексіївці.
– За кілька років ми назбирали на продажі кепок (бізнес родини Оберніхіних – ред.) 30 тисяч і перед війною хотіли купити в Харкові квартиру. Але щось тримало нас, і ми не купили.
У Полтаві подружжя продовжило займатися своїм бізнесом – онлайн-продажем кепок-восьмиклинок.
– З цими кепками ми й переїхали сюди. Виробництво розташоване в Харкові: там пошили партію, вона нам сюди прийшла «Новою поштою», ми тут все розпакували – й тоді відправляємо іншим людям.
Уже в Полтаві Юлія Оберніхіна почала вести кулінарний блог – інстаграм- та ютуб-сторінки з рецептами. Наша співрозмовниця пригадує:
– Я робила те, що мені подобається. Приготування їжі мене заспокоює. Якось я приготувала пончики з заварним кремом. Чоловік та друзі спробували та сказали, що дуже смачно. Потім мені в тік-тоці трапилося відео, як біля озера Світязь люди продають пончики. Я запропонувала чоловіку: «Давай і ми спробуємо продавати».
Так влітку 2025 року родина почала продавати власні пончики. Спочатку – друзям та знайомим. Люди, які куштували їх, відмічали Юлію у сторіс в інстаграмі, і так завдяки «сарафанному радіо» кількість клієнтів росла.
– Потім я запропонувала (свої пончики – ред.) кав’ярні Sweeter продавати, бо знаю власницю, вона теж із Харкова приїхала, – додає кулінарка.
За рік до того, влітку 2024 року, родина Оберніхіних продала автівку, купила будинок у селі Мачухи під Полтавою й переїхала туди.
– У селі є мінібазарчик, багато людей щось продає своє, домашнє: я – пончики, а хтось – свинину, квіти. Ми туди почали виходити через день або й кожного дня, коли погода хороша та є настрій.
Продаж пончиків навинос у селі Мачухи
На базарчику родина за день могла продати від 50 до 100 своїх солодких виробів. І тут теж спрацювало «сарафанне радіо».
– Люди приходили й говорили: «Нам казали, що у вас смачні пончики». Я навіть такого не очікувала! Ціна була 60-80 гривень за штуку. Звичайно, в селі деякі люди казали, що це дорого та краще купити печива за 30 гривень. Але загалом люди розуміли, що це якісний продукт із нормального молока, вершків, масла, яєць.
За день родина продає до 180 штук пончиків
Юлія каже, що для них із чоловіком стало шоком те, як швидко в них набралися клієнти:
– Ми думали, що потрібна реклама через блогерів. А люди задоволені, роблять повторні замовлення та рекламують нас безплатно – відмічають в інстаграмі – і тоді приходять їхні друзі. У мене на робочій сторінці вже зараз більше тисячі підписників. Вони досить швидко набралися – десь за пів року без реклами, просто люди самі підписуються.
Подружжя купило стійку для розстоювання тіста, дві гастроємності для смаження пончиків у фритюрі та професійний тістоміс за 25 тисяч гривень, який розрахований на 3 кілограми борошна.
– Звичайний тістоміс (кухонний комбайн) у нас зламався, бо вже не витримував (навантаження – ред.). І в ньому багато не замісиш, треба було 5 разів робити заміси, бо він був розрахований на 700 грамів борошна. А це незручно.
За день Юлія з чоловіком обсмажують у середньому 100 пончиків, інколи – і до 180.
– Після Нового року прямо сплеск був, ми по 180 готували, і люди хотіли більше. Ми вже їх зупиняли, казали, що більше ми взяти не можемо. От 120 штук – ідеально, – зазначає наша співрозмовниця.
Вона розповідає: щоб виготовити необхідну кількість пончиків, разом із чоловіком прокидаються о 4-й ранку і пораються до 11:30, а тоді до 14:00 самостійно доставляють замовлення клієнтам. Виходить повноцінний робочий день, після якого потрібен відпочинок.
– Ми зараз працюємо через день – понеділок-середа-п’ятниця, тому що відсипаємося (у вівторок і четвер – ред.), на вихідних проводимо час із дітьми. Минулого року ми працювали кожен день, і потім цілий місяць взимку хворіли, тому що дуже виснажені були. Восени, коли погана погода, а ти все одно рано встаєш, вже тяжко було.
За словами Юлії Оберніхіної, найбільш популярною начинкою пончиків є фісташка:
– Фісташка – це топ! Також беруть із малиною та заварним кремом, кокосовий, зі «згущівкою», снікерс. Влітку більше йдуть фруктові начинки – люди хочуть зі смородинкою та заварним кремом або з крем-сиром та абрикосом.
Хіт продажів – з фісташкою
Найбільш екзотичною начинкою для пончиків, яку готувала, Юлія називає поєднання крем-сиру та пряного гарбуза.
Пончики замовляють полтавські кафе – «Затишок», «Спокій», Sweeter, «Відділ кадрів», «Справа не в каві», а також заклад із Решетилівки.
Пончики в Юлії замовляють полтавські кафе
Наша співрозмовниця пояснює, що пончики бажано з’їсти в перший день, бо на другий дріжджове тісто стає твердішим.
– Ми й кав’ярням кажемо, щоб вони краще замовляли менше, по 10 штук, і в перший день їх продавали. Тоді люди й наступного разу знову за ними прийдуть. А якщо кафе братимуть багато та продаватимуть на наступний день, то за цим смаком люди можуть і не повернутися. Бо пончик треба їсти свіжим.
Саме через це кулінарка має правило не відправляти свої вироби поштою.
– Це принципове рішення. Хоча один раз мій допис залетів настільки, що просто «вибухнув» інстаграм, мені написали 100 людей з інших міст: «Відправте пончики». Люди просили зробити виключення, але я відмовилася. Тому що треба їсти їх у перший день. Кажу: «Приїжджайте в Полтаву, ми тут вас нагодуємо».
Коли війна закінчиться, Юлія Оберніхіна не планує повертатись у Харків із родиною.
– Я думаю, що навіть якщо війна закінчиться, потім може знову розпочатись. Я, згадуючи, як починалася війна, не хочу знову це переживати. Мені навіть тут (на Полтавщині – ред.) страшно, коли «шахеди» літають у нас над селом. Тому в Харків я не повернуся.
Кулінарка говорить, що хотіла б відкрити в Полтаві власний заклад із пончиками та піцою:
– Ми дивимося щодо оренди, але або незручне місце, або дорого, або треба багато вкласти в ремонт. Думаю, ми ще цей рік або пів року попрацюємо, відкладемо щось, а тоді візьмемо грант, і, може, якраз місце десь з’явиться.
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
