Структура та вимушена впорядкованість – не історія Юлії. Вона за один день вирішила відкрити власний дитячий простір розвитку, швидко знайшла приміщення на Огнівці та не боялася, що їй не вдасться, адже вважає, що якщо ти добре виконуєш свою роботу – люди самі прийдуть за тобою. Дитячий простір «ПОЛЕ» працює вже близько трьох років і головне тут – не цифри й методики, а комунікація між дітьми, дорослими та світом навколо. Бізнес Юлії ветеранський, і в майбутньому вона може його розширити, створивши мережу «сімейних» садочків у місті, або ж сформувавши власний навчальний продукт. Про це та інші плани вона розповіла в інтерв’ю «Полтавській думці».
Простір для дітей «ПОЛЕ», розташований на Огнівці, – затишний та світлий. Неподалік від входу – зона для батьків, які можуть зачекати на малечу, поки ті навчаються, зони для розвиткових занять та сну, а трішки далі – ігровий куточок.
У центрі немає великої кількості кімнат для різних занять – діти постійно мають доступ до всього, що тут розташовано. Наприклад, як говорить Юлія, ігри для малечі завжди у вільному доступі, адже замість того, щоб їх ховати, набагато ефективніше пояснювати дітям, що можна брати, а що – ні, коли це робити, як користуватися тощо. Це і є основна з переваг комунікації, якої в цьому садочку навчають змалечку.
Оскільки всі зони в «ПОЛІ» «як на долоні», навчальний та розвитковий процеси тут організували лінійно – всі вони йдуть почергово, кілька занять одночасно в садочку не проводять. Так зручніше всім: дітям, вихователям, батькам.
Наразі саме в садочку «ПОЛЕ» доглядають за дев’ятьма дітьми різного віку. Серед них і сенсорно чутлива малеча. Тут проводять і заняття з раннього розвитку, підготовка до школи (STREAM). Діти до трьох років займаються з мамами чи татами.
До створення власного простору, близько десяти років, Юлія працювала і в державних, і в приватних освітніх закладах. Відкрити «ПОЛЕ» жінка вирішила за один день. Облаштовувала простір недовго – ігри для дітей вона вже мала, приміщення було готове до роботи, перші гроші на його оренду вона взяла в чоловіка.
Відсутності клієнтів не боялася, адже вважає: якщо ти гарно робиш свою роботу – люди за тобою йдуть самі. Так сталося і в її випадку – вже через кілька днів вона розпочала перші заняття зі своїми вихованцями, застосовуючи власний підхід до розвитку малечі.
«Я не люблю працювати за конкретною структурою, бо потім втрачаєш цей “вогник”. Ти починаєш виконувати інструкції, а ти працюєш із дітьми. Вони бачать тьотю, яка грає з ними яскравими хустинками, але якщо малюки спостерігають одне, а в моєму голосі відчувають зовсім інше – виснажену людину, то дитина зчитує інформацію про те, що так в житті можна. Можна, умовно, “робити вигляд”, а себе обманювати, відчуваючи спустошення всередині. Я не з тих людей.
Мені здається, що освіту треба змінювати. Ці структури, методики та однакові й глухі напрями вже нікому не цікаві, бо вони очікувані, а той, хто працює з дітьми, знає, що діти – це про відкриття, вони мають відкривати цей світ. Дуже класно, коли дитина розуміє, що не ти її навчила чомусь, а вона сама щось для себе дізналася. Так у них з’являється і впевненість у собі, й жага до життя», – вважає Юлія.
Жінка працює не лише з дітьми, а й із їхніми батьками, постійно перебуваючи на зв’язку та залучаючи до навчального процесу, навіть якщо не безпосередньо.
«Батьки завжди можуть зачекати (доки діти займаються – ред.) в кав’ярні чи автівці. Але я за те, щоб вони бачили, як я з дітьми спілкуюся, що говорю, які теми ми зачіпаємо, тому що будь-який навчальний процес – це не лише про цифри чи те, що нас оточує, а й про те, як ми комунікуємо. Це рідко пояснюють у садочках. Про комунікацію всі говорять, але мало хто знає, як це робити. Ми знаємо. Можливо, ми витрачаємо менше часу саме на навчання, хоча в нас цього достатньо, першочергово я обираю комунікацію, а вже потім все інше», – говорить Юлія.
Ну думку Юлії Бабанської, для свого простору на Огнівці вона робить усе, що може. Але в майбутньому б хотіла створити щось нове, наприклад, свій власний освітній продукт. Звичайно, є нюанси:
«Проблема не в приміщеннях і не в грошах, а в тому, що мені складно знайти людей, які готові працювати з дітьми за покликанням. І це вже не про умови чи облаштування, а про розуміння виховання дитини. З моїми дівчатами ми на одній хвилі. Я собі поки не можу знайти заміну. Мені не потрібне відпрацювання “бабок” – мені потрібно нести сенс у це життя. І поки складно знайти людей, які переймаються тими ж питаннями, що й ти».
З цими думками Юлія говорить, що одним із варіантів для її особистого розвитку могло б стати створення онлайн-навчання для педагогів.
«Там би ми говорили не про методики, а про сенси роботи, про те, що потрібно зараз дітям, – пояснює. – Про те, якою має бути вчителька, і чи вона потрібна взагалі. Як таку людину назвати по-новому. Я – провідниця, яка оберігає дитину від цього нав’язливого світу. Адже малеча в комфорті та безпеці має переживати нові емоції, які вона відчуває, розуміючи, що “я (дитина) – окрема особистість і можу вносити в цей світ все, що захочу, проявлятися”».
Чоловік Юлії, Андрій – ветеран. Він добровольцем пішов на фронт на третій день війни й обороняв Україну два роки – півтора року служив в артилерії та ще пів року – в піхоті. Демобілізувався чоловік за сімейними обставинами. Але, як говорить жінка, з самого пекла він підтримував рішення дружини, говорив, що так має бути, що вона на правильному шляху, що все вийде. Навіть коротка розмова надихала обох.
Юлія розповідає, що був період, коли вона не бачила Андрія дев’ять місяців. Чекаючи чоловіка з фронту, вона максимально завантажувала себе роботою, розуміючи, що це порятунок для обох.
«Це було важко витримати морально. З чоловіком подовгу не було зв’язку. Треба було щось робити. У нас є син, йому 14. Це було жахливо – найжахливіше, що я в своєму житті відчувала», – говорить Юлія.
Намагаючись відволіктися від всіх жахіть, які переживала родина, жінка, яка вже тоді відкрила простір, продовжувала ходити на роботу. Пізніше вона скаже, що вона її «тримала».
«Це була титанічна робота – коли всіма правдами й неправдами я йшла (працювати – ред.), не знаючи, чи почую голос чоловіка. Війна наклала великий відбиток на нашу родину, на те, як ми розвиваємося далі, що нам робити і як далі жити. Чимало часу ми зараз проводимо сім’єю, адаптуємося одне до одного й цього життя», – розповідає моя співрозмовниця.
Юлія не брала участь у грантових програмах – як відкривала, так і облаштовувала простір власним коштом. Вона говорить, що будь-який ветеранський бізнес прекрасний, незалежно від сфери. Бо те, що створено тепер, – «ПОЛЕ» – обʼєднує двох. Наразі подружжя підтримує зв’язок із багатьма ветеранами, а Юлія знає чимало своїх колег і підтримує їх.
«Бо родини, які пережили такі страшні місяці, дні, роки, – ніколи цього нікому не пояснять. Це все зрозуміють лише такі ж сім’ї», – додає жінка.
Торік у жовтні Юлія втілила в життя одну із ініціатив, яку пізніше назвали соціальним проєктом – запросила до простору ветерана Олександра Журавля. Це не відбулося за один день – малечу та їхніх мам і тат готували до цієї зустрічі близько місяця, пояснюючи вихованцям, хто до них прийде і що їм не потрібно нічого боятися.
Це, на думку Юлії, потрібно було не лише дітям, а і їхнім батькам, адже всі родини опинилися в різних життєвих ситуаціях через війну, й вона, як дружина ветерана, помічала ці зміни.
«У нас є родина, яка до цих пір чекає батька з полону. А є родина, яка живе своє життя, і в них все добре. Є родина, у якій хтось загинув, – у кожного своя болюча історія. І вже зараз (після зустрічі – ред.) це більш згладжено, пройшов час, і вони можуть між собою говорити. Але…
Я сама пройшла етап, коли в тебе “отак”, а у когось все окей. І бачила, як, наприклад, мама приводить дитину, яка може кричати, бути без настрою через різні причини. А в цієї мами не те що немає настрою – у неї чоловік у полоні, вона не знає, що з ним. І я розумію, що відбувається. Жінка в такому стані взагалі не зобов’язана в цей момент піднімати голову, вітатися з усіма чи виховувати дитину. Вона не може. Я в цей момент і своїм дівчатам казала, що не треба чіпати цю маму, просто заберіть в неї дитину, і все. Відпустіть її. І деякі батьки в цей момент, знаючи ситуацію, намагаються втекти, ховають очі. Я добре це помічала, бо сама це пережила», – пригадує жінка.
Окрім цього, велику роль зіграло й те, що чоловік Юлії – ветеран із контузією, і вона бачила, що чимало батьків, навіть тих, на кого безпосередньо вплинула ця війна, не знають, як пояснити дитині, як правильно реагувати на чоловіків та жінок, які повернулися з фронту з пораненнями, і тепер для оточення можуть трохи відрізнятися зовні або ж поведінкою, реакціями на певні обставини. Тому вона запросила до простору ветерана.
«Можна про це говорити. Багато. Можна читати книги, де розказують правила спілкування, чи показувати малюнки, фото. А можна просто почати правильно, з повагою комунікувати з людиною», – додає вона про цю зустріч.
Юлія говорить, що ця ініціатива стала терапевтичною не лише для дітей та батьків, а й для ветерана. А ще вона – про прийняття інакшості всіх людей, адже думку про те, що всі люди – абсолютно різні, краще закладати дітям змалечку.
Попри те, що відкрити свій простір Юлія вирішила за один день, вона говорить, що не боялася цього, адже поступово, несвідомо готувалася до цього. Наприклад, купувала чи не з кожної зарплати розвиткові ігри для малечі, які тепер використовують у «ПОЛІ».
«Я взагалі не бачу сенсу щось відкладати: ні гроші, ні час. Ти просто береш і починаєш робити, творити», – говорить жінка, радячи починати з малого.
«Потрібно надихати себе, бути в гарному настрої. Послати всіх. Не розраховувати на те, що тебе одразу почнуть всі підтримувати – цього не буде. Ти будеш один зі своїм творінням. І ти маєш полюбити це більше за все на світі – себе і те, що ти робиш. Не можна відкладати нічого», – радить Юлія.
Окрім цього, на її думку, варто завжди йти до людей, які вже чогось досягли, адже часто вони не проти поділитися досвідом. Сама ж Юлія після відкриття дитячого простору також дзвонила в інші схожі центри й садочки та просила поділитися своїми знаннями чи корисними контактами. Деякі люди допомагали, деякі – відмовляли.
«Потрібно не боятися заявити про себе. Йти до людей, які знають більше, ніж ти – вони допоможуть. І якби я могла повернутися в минуле, то сказала б собі, що не варто боятися “факапів”. Вони все одно будуть. Ти або це пройдеш і підеш далі, або не переживеш і це теж добре, бо це означає, що буде щось інше», – додає Юлія Бабанська.
Фото та відео з особистого архіву Юлії Бабанської
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
