Під час Другої світової війна Полтава перебувала під окупацією протягом двох років – із вересня 1941 до 1943 року. Відновлювали місто після вторгнення німців майже десятиліття, адже відступаючи, ворог намагався знищити все, використовуючи тактику випаленої землі. До дня перемоги над нацизмом згадуємо події тих років.
Щоб дізнатися про Полтаву того періоду, ми поговорили з професоркою та докторкою історичних наук із Полтави Людмилою Бабенко. Одним із дослідників цього історичного періоду, як зазначає науковиця, став краєзнавець, кандидат історичних наук Віктор Ревегук.
За словами професорки, окупували Полтавщину доволі швидко, адже область опинилася в епіцентрі бойових дій, зоні бомбардувань німецької авіації. Повністю Полтаву ворог захопив 18 вересня 1941 року. Більшість полтавців не була готова до цієї війни навіть психологічно, оскільки після підписання пакту Молотова – Ріббентропа (договору про ненапад між Німеччиною та СРСР) у 1939 році суспільство було фактично «заколисане» наративами пропаганди про те, що «віднині Німеччина – не ворог, а союзник», і нібито «не стане небезпекою для Радянського Союзу». На думку професорки, для людей напад точно став несподіванкою, чого не можна сказати про радянську владу, адже ті отримувати розвідувальні дані із 600 точок світу.
Цьому передували кілька подій та змін настроїв місцевих жителів. Наприклад, коли стало зрозуміло, що Полтава ось-ось опиниться під окупацією, Полтавський обком (обласний комітет) ухвалив постанову про евакуацію.
«Спочатку мова йшла про евакуацію худоби та сільськогосподарського реманенту, щоб перегнати їх якомога швидше у безпечні місця. Тоді вважали, що своїм ходом можна трактори й комбайни перегнати, хоча жнива ще й не закінчилися. Але ж ми розуміємо, що рівень тодішньої техніки був далеко не такий досконалий, як зараз. І з цією швидкістю, яку вони мали, фактично втекти, вивезти з поля бою сільськогосподарську техніку було практично неможливо», – розповідає Людмила Бабенко.
Взагалі ж першочергово всі розпорядження партійних та державних органів стосувалися евакуації саме матеріальних цінностей, зокрема заводів та фабрик, щоб виробництво можна було продовжити якомога далі від лінії фронту. І водночас, говорить історикиня, у цих розпорядженнях не йшлося про те, що ж робити цивільним.
«Партійні й державні працівники, які належали до керівного апарату, намагалися якомога швидше евакуювати свої сім’ї, і робили це зазвичай вночі, щоб уникнути зайвих очей. Намагалися вивезти якомога більше матеріальних цінностей і зайняти місця в потягах, бо на вокзалах тоді був апокаліпсис», – додає професорка.
У такій ситуації хаосу, страху й розгубленості, пояснює Людмила Бабенко, про певні моральні орієнтири серед цивільних не йшлося. Хоча й тим, хто хотів виїхати з Полтави, почали видавати так звані евакуаційні листи – довідки, у яких зазначали, що люди мають право виїхати в східні регіони СРСР, через перевантаженість покинути місто ставало все складніше.
«Зрозуміло, що ширилися настрої розчарування, обурення діями влади, особливо, коли звичайні люди ставали свідками, як ця влада тікала», – розповідає історикиня. Вона також додала, що є свідчення про те, що посадовці обкому, тікаючи, навіть лишали відчиненими сейфи з документами з грифами секретності.
Радянська влада чи не до останнього тягнула з будівництвом оборонних споруд навколо Полтави. Відповідний штаб створили аж 2 вересня 1941 року, за 16 днів до окупації міста, плануючи збудувати близько 200 кілометрів. Але в тих умовах, пояснює історикиня, розгорнути якесь «успішне» будівництво було вже взагалі неможливо. Тому, коли стало зрозуміло, що тими силами, які були в радянського командування, втримати Полтаву не вдасться, евакуація стала ще масовішою.
Із міста евакуювали паровозоремонтний завод, прядильну фабрику, заклади вищої освіти, зокрема сільськогосподарський, будівельний та педагогічний інститути.
«Хоча серед педагогічних колективів і студентів далеко не всі виявили бажання евакуюватися. У цій ситуації в людей вже була така фаталістична тенденція мислення – будь що буде – оскільки вони втратили надію на те, що Червона армія їх захистить», – розповідає професорка.
Із майже 1,9 мільйона жителів Полтавської області, за словами Людмили Бабенко, у східні райони виїхали лише близько 20 тисяч людей. Історикиня говорить, що так мало людей евакуювалися не через те, що вони «чекали німців із хлібом та сіллю» чи через бажання співпрацювати з ворогом, а через зневіру в те, що від фронту, бойових дій та смерті можна якось втекти.
«Фронт тоді просувався дуже швидко. Німці за добу могли проходити до ста й більше кілометрів, оскільки військо в них було повністю моторизоване. Там, де не вистачало легкої бронетехніки чи мотоциклів із колясками, німецька піхота сідала на велосипеди», – пояснює науковиця.
Якщо на четвертий день війни до Полтавського міського військкомату прийшли 900 добровольців, які хотіли вступити до Червоної армії, то пізніше полтавці почали намагатися уникати служби – переважно комсомоли та комуністи. Водночас із цим у місті та області створювали й групи сприяння, таке собі народне ополчення.
«Зазвичай це були люди, які мали вади здоров’я, або їх не могли призвати до робітничо-селянської Червоної армії за віком, тому вони своє патріотичне піднесення реалізовували через приєднання до ополчення. Такі добровільні військові формування, на думку партійних органів, дійсно могли зупинити ворога.
Це була ілюзія, зважаючи на те, яким було озброєння кількісно та якісно. Вони поступалися в оборонних боях, не мали достатнього бойового вишколу. Хоча їх і було чимало – близько 17 тисяч людей, які приєдналися до ополчення», – розповідає історикиня.
Промислові підприємства в Полтаві, попри наближення фронту, працювали до останнього, ремонтуючи техніку, виконуючи замовлення фронту, виготовляючи міни, маскувальні халати, спорядження, гімнастерки, солдатську форму, рукавиці, шапки.
Внутрішній порядок у місті в той період контролювали партійні органи, радянські органи виконавчої влади, а за суспільними настроями стежили НКДБ. Людмила Бабенко говорить, що дослідники наводять факти, що, покидаючи місто, спецслужбісти не планували евакуювати ув’язнених.
«Заарештованих на той час за політичними статтями чи звинуваченими полтавців просто розстрілювали. Наприклад, Віктор Дмитренко (краєзнавець – ред.) наводить факт, що в ніч з 11 на 12 вересня (1941 року – ред.) у полтавській внутрішній тюрмі НКДБ і НКВС було розстріляно 240 так званих ворогів народу. І їхні тіла потім вивозили у траншею поблизу тиру, біля “Червоних казарм”, там, де потім розстрілювали єврейське населення».
Після окупації Полтави німці збирали тіла загиблих і, за свідченнями старожилів, хоронили їх на місці нинішнього стадіону «Ворскла». Там, розповідає історикиня, тоді були склади палива та глибокі траншеї, які й використовували загарбники для безладних поховань людей, яких ніхто не ідентифікував.
За переказами людей та мемуарними свідченнями старожилів, розповідає професорка, в той короткий період, коли Червона армія відступила, а партійні та радянські органи влади залишили Полтаву, а німці ще не здобули повний контроль над містом, люди кинулися грабувати склади, крамниці – все, що можна було забрати до своєї оселі.
«З одного боку, самі автори спогадів говорять про те, що вони дуже боялися, бо не знали, що буде далі. Не знали, хто і як буде дбати про забезпечення їх продовольством. Тому тягнули все, що тільки можна. Зрозуміло, що таке явище називається мародерство, і воно якраз повною мірою і проявилося в оцей період», – розповідає науковиця.
Встановили контроль над містом німці вже наступного дня, організувавши патрулі німецької польової жандармерії, озброєних автоматами. Стріляли вони без попередження. На парканах клеїли листівки з погрозами розстрілювати людей, які займатимуться крадіжками. Такі накази, додає історикиня, дещо «заспокоїли» ситуацію в Полтаві, однак, зрозуміло, що на базах і складах практично нічого не лишилося.
Під час окупації в Полтаві, та і в інших великих містах, говорить Людмила Бабенко, загроза голоду була дуже великою. За словами науковиці, зиму 1942 року називають найтяжчою того часу, адже чимало людей помирало від загострення хронічних хвороб на фоні дистрофії. Ставлення до окупаційної влади в людей дещо змінювалося. Наприклад, говорить історикиня, частина населення розглядала німецьку владу як альтернативу сталінському тоталітарному режиму, наслідками якого були репресії, Голодомор, колективізації та інші трансформації більшовицької влади, які змінювали обличчя України.
«Сім’ї, які зазнали таких переслідувань і репресій, чиї родини винищували або вони повмирали в період Голодомору, очікували від німців більшої толерантності, лояльності й такого собі “караючого меча” для радянської влади. Чи справдилися їхні очікування? Питання риторичне. На сьогодні дуж багато опубліковано документів і праць, які характеризують нацистський окупаційний режим як терористичний, спрямований на залякування, навіювання страху та абсолютної покори нацистській владі», – пояснює професорка.
Не обійшлося й без випадків, коли полтавці «радо» зустрічали німців, однак ті, за словами науковиці, швидко продемонстрували, що вони прийшли до України з політикою геноциду, коли загарбники розстрілювали або вішали людей, масово вбивали єврейське населення, а наша держава цікавила їх виключно як джерело ресурсів і продовольства.
«Найпершими розчарувалися селяни, бо вони сподівалися на розпуск колгоспів і повернення у приватну власність усіх колись відібраних у них земель. Однак вони цього не дочекалися, і німці ухвалили закон про приватизацію землі уже у серпні 1943 року, тоді, коли почався контрнаступ Червоної армії і посилився партизанський рух, і коли, власне, вже пізно було задобрювати селян.
У роки окупації дуже яскраво характеризувало зміну ставлення селян до окупаційної влади така приказка – “Та сама свита, тільки на інший бік шита”. Вона показує, що дуже багато схожого було у ставленні до селянства та колгоспників як з боку радянської влади, так і з боку німецької окупаційної влади», – говорить Людмила Бабенко.
Були випадки й колабораціонізму. Як пояснює професорка – добровільного та вимушеного, коли, наприклад, люди продовжували працювати в «общинних» або громадських дворах (так перейменували колгоспи). Або ж побутовий культурний колабораціонізм – це, говорить науковиця, сама форма співіснування полтавців із німцями, і це для людей, які опинилися в окупації, було неминуче.
Поступово у місті почали формувати допоміжну поліцію з українців. Серед них здебільшого були люди, які прийшли добровільно, щоб отримати заробітну плату, продовольчі пайки, прогодувати родину, а ще щоб не потрапити на примусові роботи до Німеччини. Їх нерідко використовували для облав на підпільників та партизанів.
«Часто їх називали “цепними псами”. Вони добре знали місцевість, людей, пильно стежили за “політичною благонадійністю” і тим, щоб під носом у влади не створювали підпільні групи, не працювали таємно радіостанції», – говорить Людмила Бабенко.
Заклади освіти та культури продовжували діяти у місті й під час окупації, розповідає науковиця. Цьому сприяли й міські та районні управи, намагаючись зберегти вчителів та «вибиваючи» дозволи на відкриття початкових шкіл, бо про вищу освіту в Полтаві тоді не йшлося. У цих умовах у місті працював і педагог Григорій Ващенко, який став автором концепції українського національного виховання. За словами пані Людмили, він вважав, що саме таке виховання має формувати українців, а не радянська система, яка денаціоналізує не лише громадян України, а й усі народи, які населяли СРСР.
Щоб «відволікти» українців від подій в окупації, німці дозволяли відкривати початкові школи, створювати читанки й букварі. Також у Полтаві та області працювали просвіти. Відродити православну церкву теж містянам дозволили. Театр також у місті продовжував працювати, а ще три кінотеатри.
«Під пильним і тотальним контролем німці дозволили видання українських газет. У Полтаві виходила “Голос Полтавщини”, у Києві – “Українські вісті”. Були й “Миргородські вісті”, “Лохвицькі вісті”, у Кременчуці – “Дніпрова хвиля”. Вона збереглася найкраще», – розповідає історикиня.
Хоч і не були масовими, але націоналістичні форми руху опору в Полтаві існували. Однак саме збройних форм руху опору вони не могли організувати, зважаючи на нечисленність та незначну їх підтримку. Найвідомішою стала група Лялі Убийвовк, про яку, як говорить Людмила Бабенко, наразі точаться дискусії. Також відомо про групу Олександра Лімова, Йосипа Баяна, які працювали над тим, щоб звільняти з табору для військовополонених, який був розташованих на території «Червоних казарм». Відомо, що їм вдалося врятувати кілька десятків полонених.
За словами історикині, з різних джерел відомо, що в окупації загинули 18 тисяч полтавців.
«Нацисти, коли відступали, використовували тактику спаленої землі. Вони буквально спустошували місто й область. Грабували все, що можна було вивезти. Відступаючи з Полтави, вони прямим наведенням били по багатьох приміщеннях, зокрема тих, які були окрасою міста. Так вони підпалили приміщення Краєзнавчого музею. Коли його гасили, то залили практично все, що було можна. Потім це ускладнювало відбудову», – розповідає професорка. Те ж саме сталося з фондами державного архіву.
За свідченнями старожилів, руйнування та пожежі в Полтаві були такими сильними, що місто горіло ще кілька днів, а асфальтне та кам’яне покриття в його центрі настільки розігрілося, що боляче було ходити навіть у взутті.
Чимало будівель німці зруйнували, багато людей взагалі не повернулися до Полтави після евакуації. Відбудову міста завершили наприкінці 50-х років – вона тривала майже десятиліття.
На головному фото вивезення на примусові роботи до Німеччини. 1943 рік. Фото: «Полтавщина», Державний архів у Полтавській області
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
