Валентина Махова разом із чоловіком Дмитром переїхали на Полтавщину з Києва та придбали будиночок у маленькому селі Карпівка. Киянка веде власний блог, у якому розповідає про просте життя поруч із дикою природою, та вважає, що в селі можна жити комфортно та по-європейськи.
Валентина Махова народилася, навчалась і працювала в Києві до 28 років. Коли почався карантин, вони з чоловіком Дмитром переїхали з Києва в Ірпінь, де жили в багатоповерхівці на околиці та вже тоді оцінили життя ближче до природи.
– Там нам сподобалося, що ми могли гуляти в парку й виходити в ліс. Бо в Києві ми жили в спальному районі, й погуляти ніде було.
На початку повномасштабної війни подружжя поїхало до бабусі Валентини під Чорнобиль і там провело місяць.
– Нам була до вподоби версія життя у приватному будинку, й хоча ми перебували в окупації, але справлялися самі. У нас була вода та продукти, вирощені на землі. Ми закрилися за парканом і відчували себе більш безпечно, ніж коли були в місті, – згадує блогерка.
Валентина та Дмитро зрозуміли, що не хочуть повертатися до Києва. Оскільки батьки Дмитра жили у селі під Кременчуком, подружжя почало шукати житло у цьому місті, сподіваючись, що на Полтавщині буде безпечніше, ніж у столиці.
– У Кременчуці ми нічого знайти не змогли та розширювали свої горизонти. А тоді побачили, що на околиці Горішніх Плавнях здавався будинок у приватному секторі з виходом до заповідної зони. Поруч ліс і територія 20 соток.
Валентині та Дмитру сподобалося жити у маленькому місті, далеко від великих доріг і шуму.
– Ми втягнулися, прожили два роки без великого міста, виїжджали через день на пошту чи в магазин в Горішні Плавні. Але загалом жили без шуму та вечірніх гулянок поруч. Бо в Києві під вікном у нас завжди було шумно.
Подружжя вирішило, що хоче придбати власний приватний будинок. Родина Махових купила дім у Карпатах і за пів року збудувала дорогу до нього.
– Але нас вистачило на один день, – зізнається блогерка. – Ми приїжджаємо і розуміємо, що нам не подобається. Це було літо, дуже багато людей навколо – туристів, сусідів, гуляли корови, вівці навколо будинку.
Крім того, їхній собака Шаман тоді був молодим – два роки – та активним, на усіх гавкав і кидався.
– У той вечір я зрозуміла, що мені некомфортно, я хочу назад на Полтавщину, бо я тут вже все знаю, тут мої улюблені озера, Дніпро. І ми просто розвертаємося та їдемо назад.
Подружжя знову заселилося в той самий орендований будинок у Горішніх Плавнях, а ще через місяць натрапило на оголошення, що неподалік від них продають приватний будинок.
– В оголошенні йшлося, що це старий будинок і 40 соток із виходом до річки. Ми були перші, хто його подивився, і ми його одразу забрали. А ще поруч була закинута ділянка, ми знайшли її власників, викупили її також і об’єднали ці дві ділянки.
Блогерка розповідає, що поруч з будинком є невелика річка, яка впадає в Дніпро, та гектар смарагдової зони для прогулянок.
– На нашому хуторі тільки дві вулиці, сусіди приїжджають лише на вихідних, тому тут небагато людей. Нам це подобається, – коментує вона.
Коли Валентина жила в Києві, її однолітки мріяли переїхати у велике місто, наприклад, у Нью-Йорк, а вона – навпаки.
– Мені хотілося прокидатися, прогулюватися по своєму маленькому місту, придбати вранці хліб і йти назад до свого будиночка. Мені подобається такий вайб маленьких міст, де всі всіх знають, можуть допомагати, як велика родина. За чотири роки у Горішніх Плавнях я познайомилася з багатьма хорошими, цікавими людьми.
Валентина зізнається, що у великому місті вона губиться:
– Коли зараз приїжджаю до батьків, то за три дні я вже дуже знервована, голова болить, багато інформації, шуму, усі люди кудись поспішають. Я вже відвикла від такого, моя нервова система не витримує. Розумію, що я не хочу повертатися у велике місто.
Раз на 3-4 місяці блогерка приїздить у Київ на кілька днів, щоб навідати батьків, насолодитися благами столиці, посидіти у кавʼярнях і «розвіятися». І цього їй цілком достатньо.
Вона додає, що знайомі часто її питають, чи їй не нудно в селі.
– А мені тут цікавіше, я можу знайти, чим себе зайняти весь день. У Києві мені доводилося придумувати, куди піти – в музей, театр, парк, щоб заповнити те, що я сиджу у квартирі. А тут я на свіжому повітрі, можу взяти велосипед і, наприклад, поїхати погуляти в плавнях.
На другому фото – Валентина з псом Шаманом
Попри те, що минуло вже два роки після купівлі нерухомості, подружжя ще не живе на придбаній ділянці. Валентина пояснює, що будинок не зовсім придатний до життя – світло і газ там є, а туалету немає і вода не проведена. Крім того, у будинку старі вікна і він сам побудований з дерева і глини, тому взимку в ньому холодно.
Тож поки родина Махових продовжує орендувати житло та приводить до ладу захаращену територію на своїй ділянці.
– Ми плануємо будувати на цій території власний будинок після війни. І коли вже там будемо жити, то точно матимемо невелике господарство. У своєму будинку на ділянці я точно планую тримати курей. У нас вони завжди були для яєць і доживали своє розкішне життя до кінця. Можливо, я б ще хотіла козу. Мені імпонують кози, – ділиться планами блогерка.
Щоб утеплити будинок, треба знімати дерев’яні обриштування та змінювати старі вікна, а такий варіант Валентині розглядати не хочеться.
– Попередній власник, коли його будував, сам вирізьблював ці дерев’яні деталі, і мені так стало шкода (їх прибрати – ред.). Бо будинок візуально мені подобається, він такий гарний. Я б не хотіла його просто обшивати гіпсокартоном, щоб утеплити. Тому ми його залишили як мій творчий простір.
Будинок, який придбало подружжя
У теплу пору року в цей будинок Дмитро та Валентина запрошують друзів та родичів.
– Ми там проводили різні гуляння з дівчатами з міста, наприклад, вечорниці на Івана Купала. Таке приміщення для дівочих кіл, – посміхається наша співрозмовниця.
Раз на тиждень Валентина може зустрітися з новими друзями в місті на каву, а в інші дні вона наводить лад на ділянці, гуляє з собакою.
– У мене немає великої потреби з кимось проводити час, бо мене трошки виснажують люди. Коли жила в місті, працювала рекрутером. Я розумію, настільки мені було важко, бо на співбесіди приходили по вісім людей за день. Зараз мені нормально з тією кількістю друзів, які є в моєму житті.
Валентина помітила, що раніше, коли жили в Києві, їм із чоловіком хотілося постійно купувати нові речі:
– Ми орієнтувалися на речі інших – у кого які телефони, машини, одяг, регулярно ходили на шопінг та стежили за модою. А тут ми з чоловіком помітили, що немає такої спокуси постійно щось купувати. Наприклад, є комфортне авто, до якого звикли, і воно повністю нас влаштовує. І ми його не змінюємо, бо в когось з’явилась нова машина, а просто ним користуємося.
Коли родина переїхала в Карпати, Валентина планувала, що там почне вести власний блог і розповідати про життя в горах.
– Мені хотілося трошки більше спілкування, бо на Полтавщині перші два роки друзів у мене не було і не було кому розповісти, що я тут роблю, а хотілося ділитися цим з іншими людьми, – згадує вона.
Після повернення на Полтавщину Валентина кілька разів на своїй інстаграм-сторінці виставила більше сторіс, ніж зазвичай.
– І саме мої київські друзі бурхливо відреагували на перші відео корів, дивувалися, що вони так близько до мене підходять. Я розуміла, що для них це щось далеке, а для мене – вже звичне. Для мене стало буденністю спіймати ящірку, побачити мишей. Я зрозуміла, що для людей із міста це як вікно в природу. Саме такі люди й надихали мене вести блог.
Валентина Махова зрозуміла, що мотивує людей переїжджати ближче до природи або хоча б виїжджати з великих міст і досліджувати природу поруч.
– Перебування на природі розслабляє нервову систему, ми менше скролимо новини і трошки здоровішими стаємо. Я не веду блог із примусу, бо мені треба, адже я на ньому зараз не заробляю. Я роблю це, тому що мені хочеться поділитися, в мене є на це ресурс.
Валентина помічає, що коли вона приїжджає у Київ, то взагалі не має ресурсу щось виставляти, показувати, спілкуватися з людьми у блозі.
– А коли повертаюся назад, мені дуже приємно робити нові відео та спілкуватися в мережі.
Валентина Махова розповідає, що інколи вона створює під замовлення відео для брендів та проводить фотосесії для дівчат, але все ж її основна діяльність – це ведення блогу та робота на ділянці.
Наша співрозмовниця зізнається, що найважче у веденні блогу для неї – це сприймати критику хейтерів:
– Хоч їх небагато, але вони є. І я поки що приймаю це дуже близько до серця. Хоча ми з чоловіком проговорюємо, що це нормально, коли люди можуть не поділяти мою думку.
Деякі користувачі соцмереж пишуть Валентині, що вона неправильно одягається для життя у селі, засуджують те, що блогерка не садить великий город на своїй землі або наймає працівників, щоб допомагали з роботою на ділянці, а не робить усе власноруч. Також пишуть коментарі, що у її блозі несправжні кадри, а постановочні.
– Остання претензія була про одяг, що так не ходять в селі. Я зараз перейшла на одяг з секонд-хенду і знаходжу там дуже зручні, класні європейські бренди з натуральних тканин. Тому можу собі дозволити вийти в чомусь гарному на город і не перейматися. Бо я знаю, що купую майже кожну річ для праці, і можу в ній вийти з собакою погуляти або влізти у грязюку, пересаджуючи рослину.
Валентина купує собі зручний одяг для роботи на ділянці
Досліджуючи природу, родина Махових спробувала ставити фотопастки для тварин. Відео блогу з бобром, який жує гілку, «залетіло» в інстаграмі й набрало більше ніж 20 тисяч лайків та має 218 тисяч переглядів.
– Якось на своїй ділянці ми розчистили очерет біля річки і побачили повалені дерева. Ми зрозуміли, що тут ходять бобри, а я ніколи не бачила їх наживо. Ми замовили з Amazon дві камери та просто поставили їх там, де були погризені гілки біля води.
І так подружжя почало спостерігати за бобрами, ондатрами, лисицями та птахами.
– Було так дивно й цікаво спостерігати за тваринами та птахами, вивчати їхню поведінку та звички. Потім я поділилася цими відео на своїй сторінці, і людям це стало цікаво. Найбільшим здивуванням було, що на ділянку приходили навіть лисиці. Я своїх сусідів, у яких є птиця, попереджала, щоб були обережні й закривали курей та гусей. Також часто бачимо фазанів.
Валентина каже, що такі відео з тваринами є медитативними та заспокійливими:
– Зараз відео в нас дуже швидкі, у них багато екшену, як і в житті. Ми заходимо в соціальні мережі ввечері, щоб сповільнитися, і коли просто бачимо бобра, який сидить вночі з гілкою верби та гризе її, наш мозок видихає: «Фух, якась спокійна інформація. Просто бобер, просто гілка. І він її гризе».
За словами Валентини, найбільше у блозі підписникам «заходять» відео про диких тварин, яких «ловлять» фотопастки, про розбір захаращень на ділянці, про дослідження природи.
– Якось на своїй ділянці я знайшла дику орхідею, яка занесена до Червоної книги України. Це було відкриття як для мене, так і для людей, що в нас є такі квіти на Полтавщині, а не десь у Карпатах. Вони просто поруч на болотах ростуть.
За запитання, чи було їй страшно переїжджати з Києва в село та починати з нуля нове життя на Полтавщині, Валентина Махова відповідає:
– Ні, не страшно, тому що в мене якраз був такий період, що я звільнилася з основної роботи й шукала себе. Я почала опановувати відеопродакшн, трошки навчалася в ІТ (але мені не сподобалося). Тож тоді було багато нового, і до змін у житті просто треба було звикнути. Переїзд минув неважко та сприймався з інтересом.
Оскільки подружжя працювало віддалено, їм було легше в тому, що не мали потреби шукати роботу на новому місці.
Наша співрозмовниця додає, що раніше вони з чоловіком розглядали можливість виїхати за кордон, але після початку повномасштабної війни зрозуміли, що хочуть залишатися в Україні:
– Ми усвідомили, що хочемо тут розвивати свою спільноту, свою справу.
Валентина Махова каже, що її дратують стереотипи про село, що у ньому все за замовчуванням занедбане, брудне та негарне, а також що обов’язково постійно має бути багато роботи та город, який простягається гектарами.
– Я саджаю для себе кілька кущів помідорів, бо мені просто подобається піклуватися про рослини. Цього року я чоловіка «підсадила» на це, він теж розсаду садив. Це заспокоює нервову систему, коли ти дивишся, як щось росте, потім отримуєш плід, і він набагато смачніший, ніж із магазину. А те, що треба постійно саджати великі гектари та бути дуже втомленим у селі, – це стереотип.
Наша співрозмовниця переконана, що життя в селі може бути комфортним та сучасним:
– Я знаю багато молоді серед моїх друзів, які живуть зараз в селі та роблять житло для себе гарним і європейським, користуються технологіями, щоб полегшити своє життя. Наприклад, до нас інколи приїжджає клінінг. Тобто зараз, якщо поруч є невеличке місто і кошти, можна зробити все легко і не «впахуватися», не дуже втомлюватися в селі.
Блогерка додає, що серед її знайомих багато людей переїжджають із великого міста в невеличкі міста або в села:
– Ми спробували у карантин, як це – не ходити в офіс і працювати віддалено. Уже тоді почали розвиватися такі спільноти, які живуть за містом.
На думку Валентини, люди зараз втомилися від подій останніх років і просто хочуть слухати спів пташок, а не гуркіт дронів і ракет у небі.
– Я думаю, що надалі молодь буде розвантажувати міста та переїжджати в села, ближче до природи та подалі від техніки, машин, генераторів, які постійно гудуть. А тут тиша і турбота про ментальне здоров’я, яка зараз виходить на перше місце. Нове покоління турбується про себе набагато більше, ніж люди раніше, і розуміє, наскільки важливі якісні відпочинок, сон та харчування.
Блогерка зазначає, що, звичайно, міста дають молоді можливості для навчання та розвитку.
– Але я вважаю, що після студентства можна повертатися в село і підіймати тут свої спільноти, вносити технології в сільське життя, створювати фермерські господарства й жити спокійно серед природи. Це дуже круто, це заспокоює та наповнює енергією, – коментує вона.
