Через війну багато українців вимушені були покинути свої домівки та переїхати в інші регіони країни. Про те, через що проходять переселенці, як їм адаптуватися до нових реалій життя і як у громадах можуть допомогти з цим процесом, «Полтавська думка» поговорила з фахівчинею полтавської платформи психологічної допомоги «План Б» Оленою Борисовою.
Коли люди вимушені переїжджати через війну, вони можуть проживати цілий спектр різноманітних станів: невизначеність, емоції втрати (адже дім – це продовження кожної людини й місце безпеки), соціальну ізоляцію, фінансовий тиск, постійне інформаційне перевантаження, адже переселенці продовжують моніторити, що відбувається в їхньому місті/селищі/селі.
– Останнє стосується не тільки дорослих, а й підлітків та дітей. Коли я працювала в центрах для переселенців, то діти навіть 12-13 років увесь час сиділи в телефонах та обговорювали те, яка ситуація вдома.
Олена Борисова розповідає, що деякі ВПО соромляться просити будь-якої допомоги. У деяких навпаки з’являється токсична поведінка на фоні травми.
– Деякі люди поводяться токсично. Ми з цим стикаємося, коли працюємо на рівні громад. Людина вважає, що якщо вона переїхала і втратила своє житло, тепер всі їй винні, а коли їй допомагають, усе не так – посуд не такий, як вона хотіла, кава-машини немає. І коли після таких родин приїздять нормальні, адекватні люди, то на них вже дивляться скоса.
Через такі моменти можуть виникати конфлікти між місцевими жителями та ВПО.
– Тут треба розуміти, що переселення – це таке ж саме горювання, тому що втратити свій будинок, втратити все, що ти знав і любив, – це травма. Інколи людина у травмі стає токсичною. Це частина психічного захисту, й до цього треба бути готовими. Для таких людей важлива робота з психологом.
Фахівчиня додає, що часто агресія може виникати в людей із дітьми, яких вивозять із небезпечної зони насильно.
– ВПО – це не статус, це досвід втрати, – пояснює наша співрозмовниця. – У когось вона глибша, в когось – легша, але це завжди втрата. І адаптація не скасовує горювання. Тому що будь-яка втрата несе за собою горювання.
Такий стан може проявлятися панікою, плаксивістю, безсонням, перевантаженням нервової системи, а також втратою можливості планувати майбутнє, навіть у найближчій перспективі.
– Я задаю людині питання «Що ви плануєте зробити сьогодні, завтра?», а вона його не розуміє. Єдине, що можна зробити (і це дійсно працює), – не планувати на місяць чи рік вперед, але планувати сьогоднішній день. Я кажу людині: «Нумо рухатися маленькими кроками. Що ви можете зробити сьогодні? Подати документи на статус ВПО й зібрати необхідні довідки». А якщо немає сил на це, можна поставити чайник та зробити собі чай.
Працюючи з переселенцями різного віку, психологиня помітила, що в багатьох із них втрачається можливість мріяти, а це свідчить про те, що людина перебуває в травмі.
– Такі люди кажуть: «Який сенс планувати, мріяти, якщо все одно це все втратиться? Я все своє життя будував (оселю – ред.), вкладався, і що тепер?» Тобто часто відбувається певна катастрофізація, зневіра в житті.
Не всі, хто переїхав, можуть змиритися з новою реальністю та постійно чекають повернення додому:
– Моя колега з окупованої території, яка зараз в Івано-Франківську, сказала мені класичну фразу: «Коли мене питають: “Тобі щось треба?“ Я відповідаю: “Мені треба додому, там у мене все є“». Люди мріють про те, що повернуться додому, що їхній будинок залишиться неушкодженим.
Психологиня каже: існує хибна думка про те, що діти переживають переселення через війну легше, ніж дорослі. За її словами, є підлітки, для яких переселення – просто шалений удар і втрата, а є літні люди, які сприймають це по-філософськи, розуміючи, що треба жити далі.
– Для дітей це теж дуже травматична історія. Вони вимушені «вливатися» до нових колективів у школі, садочку, училищі та переживають, як їх приймуть. Дехто взагалі відмовляється фізично ходити до школи й залишається вчитися онлайн у старій школі. Є таке поняття як набутий аутизм. Він зараз широко розповсюджений.
За словами фахівчині, через набутий аутизм діти перестають вміти спілкуватися одне з одним, знаходити спільну мову та просто закриваються. Багато дітей-переселенців продовжують спілкуватися онлайн із друзями зі свого села/міста та відмовляються шукати нових знайомих там, куди переїхали.
– Коли працюю з дітьми переселенців, я у них питаю: «Ти з кимось спілкуєшся у новому місті, в тебе є друзі?» І добра частина дітей говорить: «У мене є друзі з дому, ми спілкуємося через інтернет». Я кажу: «А нові?» Відповідають: «А навіщо? Не хочу. Я тут нікого не знаю, і взагалі тут бути не хочу».
Попри думку, що саме люди старшого віку гірше звикають до раптових змін у житті, Олена знає жінок за 60 років, які змогли добре впоратись у ситуації з переселенням.
– Здавалося б, літнім людям важче, вони на тому місці все життя прожили й раптом усе втратили, особливо, якщо там залишили свою худобу чи домашніх улюбленців не змогли вивезти. Але знаю людей такого віку, які абсолютно адекватно сприймали світ і розуміли, що їм треба зробити (після переїзду – ред.): оформити документи, подзвонити до когось, домовитися про певні речі. Так, у них травма, і вони цю травму і виплакували, і кричали, і робили все, що треба було для саморегуляції.
Але важливо, що при цьому люди розуміють, що треба жити далі, з надією, що вони повернуться додому. Навіть коли об’єктивно розуміли, що цього може і не статися.
Водночас деякі люди впадають у ступор від того, що хочуть додому, вони не хочуть нікого чути й бачити, стають байдужими до того, що відбувається навколо, й думають тільки про те, щоб швидше повернуся назад, навіть якщо там небезпечно.
– Коли людина каже відкрито: «Я всюди чужа, я не розумію, чому взагалі тут маю бути», тоді треба пропрацювати травму зі спеціалістом. Бувало і таке, що люди поверталися. Вони казали: «КАБи падають за 30 кілометрів від села, але ж на нас не падають. Ми повертаємося додому».
У деяких ВПО з’являється страх, що війна змову змусить їх переїжджати:
– Є хлопець 19 років з окупованих територій, який зараз живе в Києві, з яким я працюю. Він мені каже: «У мене найбільший страх, що доведеться знову змінювати місце. Я вже тут кілька років, хочу “пустити корені“, і шалено боюся, що мені доведеться звідси знову тікати».
Олена Борисова пояснює, що у кожного переселенця буде різний період адаптації до нового середовища:
– Немає такої норми, що людина має адаптуватися за день, тиждень чи місяць. У кожного є своя межа прийняття. Хтось краще справляється з тривогою, кризами, травмами, хтось – гірше. Усе залежать від психічної витривалості людини та її навичок саморегуляції, чи є в неї відпрацьований механізм, який допомагає впоратися з сильними травмами.
Наша співрозмовниця підкреслює, що надзвичайно важливо спілкуватися наживо, тому що «соціальна ізоляція не лікує, людей лікують люди»:
– Так, може бути страшно і незручно, виникає внутрішній спротив. Об людей ми ранимося, але завдяки людям ми лікуємось.
Фахівчиня вважає, що мають бути рішення на рівні громад, районів та фондів щодо роботи центрів, де переселенці будуть отримувати психологічну допомогу та соціальну підтримку. За її словами, часто внутрішньо переміщені особи кажуть відверто, що їм потрібна фінансова допомога, а психологічна – ні.
Ми поцікавились у фахівчині, як місцеві жителі можуть допомогти внутрішньо переміщеним особам адаптуватися у новій громаді. Олена Борисова зазначила, що важливим є залучення до соціального життя, щоб людина не відчувала, що на новому місці вона зайва і з нею ніхто не хоче спілкуватися.
– Це може бути просто елементарна людська привітність, доброзичливість, можна запропонувати допомогу, просто показати, де розташований магазин, залучати до подій, що відбуваються у громаді. І хай людина кілька разів відмовиться, але знатиме, що її не шарахаються, вона не відчуватиме себе вигнанцем. Так процес адаптації буде набагато легшим, – говорить вона.
У ситуації з дітьми у процесі адаптації важливу роль відіграють вчителі у школі: як вони приймають дітей-переселенців, чи не дозволяють булінг щодо них із боку інших учнів.
– Булінг та поділ на «свій-чужий» ніхто не скасовував. За цим треба стежити й пояснювати іншим дітям ці моменти (щодо ВПО – ред.).
Ми запитали, чи важливо переселенцям одразу шукати нове коло спілкування, коли вони приїжджають у громаду.
– Я думаю, що, по-перше, людина має видихнути хоча б тиждень-два, мати час просто прийти в себе. Але якщо вона закривається в себе в хаті, діти вчаться лише онлайн і ні з ким не спілкуються, це до адаптації взагалі не має ніякого відношення. З цим тоді треба працювати.
Фахівчиня підкреслює, що не варто змушувати себе бути активним і спілкуватися, якщо хочеться закритися від усіх.
– Але також тут треба розуміти: я закриваюся тому, що я втомлений від спілкування, чи тому, що мені страшно вийти назовні зі своєї «мушлі»?
Якщо людина має страх спілкування протягом певного періоду, поки звикає до нового середовища, це нормально. Але якщо такий стан затягується на багато місяців, тоді це викликає питання.
Місцевим жителям психологиня радить у спілкуванні з переселенцем передусім показати, що поважаєш його досвід і співчуваєш його втраті.
– Ні в якому випадку ми не говоримо: «Я розумію, що ви відчуваєте», бо ця фраза знецінює все, що тільки можна. Особливо, якщо у вас немає такого досвіду. Це взагалі та фраза, щодо якої терапевту треба заклеїти рот собі, коли працює з втратою, з горюванням – з військовими, ВПО, евакуацією. Також дехто терпіти не може, коли його жаліють.
А переселенцям Олена Борисова радить на новому місці обережно, потихеньку починати зав’язувати контакти з оточенням:
– Найперше – це найпростіший побутовий момент: познайомитися з сусідами, почати вітатися з тими, кого ти бачиш другий раз.
Далі можна зав’язати розмову щодо побутових питань.
– Просто почати спілкуватися і запитати, наприклад: «Де магазин? Де розташований базар?» Переселенцям варто розуміти, що це вони переїхали й мають зацікавленість у тому, щоб люди їх прийняли. Тобто має бути розуміння: я теж маю брати участь в цій адаптації, а не чекати: я приїхав, тож навколо мене тут тепер усі мають кружляти.
Саме спілкування з іншими людьми допомагає переселенцю зрозуміти, що тепер він тут свій.
– Людина приїздить у нове місце і малює собі картинку: «Ось тепер тут безпечно, і мене всі приймуть». Але на нову людину хтось може дивитися скоса чи з насторогою. Та і звички спільноти в Івано-Франківську і Херсоні абсолютно різні. І людина може щось робити по-своєму, як вона звикла, а в цій громаді заведено зовсім інакше.
Наприклад, людина може просто банально не знати, що у Львівській області кожної неділі всі збираються в церкві.
– Мені один чоловік розповів: «Мене ніхто не приймав, зі мною майже ніхто не спілкувався, поки мені один дідок не сказав: “Друже, хочеш, щоб тебе прийняли? Одяг вишиванку, хрестик на груди – і пішов у церкву в неділю!“».
Тож якщо переселенець хоче адаптуватися, варто проявити цікавість, як у цьому регіоні роблять певні речі та які тут звичаї.
– Це двобічна дорога. Тут є і відповідальність громади, і відповідальність самої людини. Тому що якщо людина чекає, що зараз вона приїде, і всі навколо неї почнуть бігати, то так це не працює.
Нагадаємо, «Полтавська думка» брала в Олени Борисової інтерв’ю про те, як зберегти родину під час війни.
Раніше ми писали, що вже понад пів року сайт психологічної допомоги «План Б» надає безоплатні консультації для військових, ветеранів і їхніх рідних.
Головне фото згенероване за допомогою ШІ
