Наталія Іленко-Лобач – кандидатка медичних наук, доцентка кафедри терапевтичної стоматології медичного університету, співавторка патентів на винаходи та нововведення. А ще вона – спортсменка, яка близько 18 років займається екстремальними видами спорту, зокрема альпінізмом. Лише від початку цього року вона зійшла на найвищий вулкан світу Охос-дель-Саладо та стала першою полтавкою, яка зійшла на Еверест, який заввишки 8848 метрів над рівнем моря.
Наразі багато людей, зокрема полтавців, знають Наталію як альпіністку, однак, як говорить жінка, все розпочалося не з нього – цим видом спорту вона займається лише кілька років. До цього були шосейно-кільцеві мотоперегони (змагання на мотоциклах на спеціально підготовленій трасі з шосейним покриттям), Наталія – шестикратна призерка аматорських мотоперегонів, а також плавання на байдарках, рафтинг (швидкісні сплави бурхливими гірськими річками на надувних човнах або плотах), стрибки з парашутом.
Перелік чималий, і всі ці заняття потребують готовності йти на чималі ризики, тому стало цікаво, чому саме екстремальні види спорту. Виявилося, що такою активною Наталія була завжди: в дитинстві ходила на гуртки й була президенткою школи, в університеті мала чимало пар і була старостою курсу, на якому навчалися 300 людей – у неї було багато обов’язків перед ними. А потім вона закінчила університет, в її житті настала тиша, але внутрішня енергія нікуди не зникла, тому Наталія шукала, куди її спрямувати.
«Я не можу сидіти вдома – в мене є відчуття, що життя проходить повз. І мені від цього дуже сумно – як це повз? Куди без мене? Я маю встигнути».
Розпочалася любов Наталії до активного спорту зі стрибків із парашутом. Вона вирішила: навіть якщо їй не сподобається, цей досвід вона має пережити хоча б раз у житті – й не просто стрибнути з інструктором, а зробити це самотужки. Тому вона знайшла парашутний клуб, і перед першим стрибком навчалася там три місяці. Наразі в скарбничці Наталії вже п’ять стрибків із парашутом.
Потім були мотоцикли. В цьому спорті, розповідає жінка, її спочатку привабила гарна картинка – швидкість, яскраві «байки», яскраві костюми. Та вона ніколи не хотіла бути з кимось на мотоциклі пасажиркою, а від початку прагнула бути з мотоциклістами на рівних.
«Спершу подумала – маю купити мотоцикл. У мене багато історій таких – з них можна складати книжку про те, як працює Всесвіт: я сама собі щось придумаю, проговорю, а потім воно раз – візьме й збудеться. З мотоциклом так і вийшло. Я придумала, що хочу саме червоний “Кавасакі”, цей завод не випускав червоних байків, але коли я це говорила, то цього не знала, але все одно купила червоний “Кавасакі”, бо попередній власник його перефарбував. Я собі так придумала і Всесвіт каже: “Ну, хочеш червоний – буде зараз», – пригадує Наталія.
Альпінізмом жінка займається близько п’яти років. Усе розпочалося з дружби, яку Наталія жартома називає конкурентною.
«У мене є друг, який теж багато займається активними видами спорту, і ми постійно міряємося досягненнями. Причому ми розуміємо, що в нас усе й тримається на цій “внутрішній конкуренції”, але це прикольно. І в цих розмовах, де я чимось вихвалялася, в нього завжди було чим “крити”», – розповідає Наталія.
Її друг старший за неї, тож ще в довоєнні часи піднявся на вершину Ельбрусу (найвищу вершину Кавказьких гір, на території РФ), і, як говорить жінка, якими б досягненнями вона не хвалилася, він завжди «був на Ельбрусі». Тож, щоб урешті «виграти» цю партію, Наталія вирішила й собі спробувати піднятися на одну зі світових вершин. Обирала між стратовулканом Казбек у Грузії та згаслим вулканом Арарат у Туреччині – переміг перший.
Один із найвідоміших та найвищих гірських масивів і найвищий вулкан Грузії Казбек став першою знаковою вершиною для альпіністки. Другою – Кіліманджаро.
«Для мене це тоді були космічні гроші – інший континент, Африка, малі діти, на два тижні потрібно їхати – просто нереальна історія. Але її нереальність підкріплювалася тим, що я в побутовому житті упродовж кількох місяців скрізь натикалася на Кіліманджаро: заходжу в перукарню, майстер просить почекати, беру журнал – там Кіліманджаро, беру книжку в бібліотеці: Бредбері, “Кульбабове вино”, у кінці – розповіді, і перша з них – “Машина до Кіліманджаро”. Я зрозуміла, що так не може бути і якщо я скрізь на нього натикаюся, напевно, мені треба щось із цим робити», – пригадує Наталія.
Кіліманджаро стала для альпіністки тією вершиною, яка розірвала її шаблони, змусивши зрозуміти, що все можливо, якщо ти цього дійсно хочеш, враховуючи й те, що сходила вона на гору через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення, що ще ускладнювало завдання. Під час цього сходження Наталію супроводжували внутрішні конфлікти, бо чимало друзів її не зрозуміли – як це, йти в гори під час війни.
«Гори змінюють людину, – посміхаючись, Наталія додає. – Це банальна фраза, і її часто використовують, але це дійсно працює, тому що з гір людина завжди повертається іншою. Є ще фраза: “Подорожі змінюють людину”, я намагаюся це поєднувати і завжди під час сходження на якусь вершину або дорогою заїхати, або погуляти в тій країні, де (розташована – ред.) вершина. Ти їдеш однією, а повертаєшся іншою».
Наталія говорить, що період, коли ти сходиш на цю вершину, – час, коли ти сам на сам із собою, адже розмовляти, навіть якщо з тобою йде велика група людей, неможливо через високий тиск, розріджене повітря, задуху. Переходи між таборами можуть займати від 5-6 до 12 годин, і весь цей час ти перебуваєш у тиші й монотонному русі, наодинці зі своїми думками.
«У цей час ти думаєш, задаєш собі питання, знаходиш відповіді на них, “ловиш” внутрішні інсайти, знайомишся ближче з собою, знаходиш час на відповіді для себе на питання, на які в цьому коловороті буденності не знаходиш час подумати. У горах зовсім інше відчуття часу – ти приїжджаєш (звідти – ред.) з певним результатом: відповідями, усвідомленням, розумінням і новими цінностями для себе».
До речі, гори не підкорюють. На них сходять і піднімаються.
«Горі все одно, хто на неї зійшов. Гора собі як стояла, так і стоїть. Це ми підкорюємо себе», – додає Наталія.
Після Танзанії була Південна Америка. Як говорить жінка, вона ніколи не складає маршрути заздалегідь, знаючи, що піднявшись на вершину, вона знатиме, куди хоче далі. Наталія називає це «індивідуальною альпіністською траєкторією». Так вона, зійшовши на Кіліманджаро, вирішила: наступною буде Аконкаґуа висотою 6962 метри в Аргентині.
«Там я вже бачила людей, які збираються на Еверест. Тому після Аконкаґуа я вирішила, що мені потрібно знайомитися з людьми, які ходять на Еверест, тож ми поїхали з керівником компанії, з якою я зараз ходила, у Швейцарію на Матергорн – це така скелелазна вершина. І там я поставила рекорд за найшвидше жіноче сходження», – розповідає альпіністка.
Після Матергорну жінка поїхала до Непалу – сходити на Айленд-Пік і Кала-Патхар. Уже після Південної Азії спортсменка вирушила до Чилі – сходити на найвищий вулкан світу – Охос-дель-Саладо. На всі ці вершини Наталія зійшла менш ніж за п’ять років. А далі був Еверест.
Еверест – найвища точка світу, розташована в Гімалаях, на кордоні Непалу та Китаю. Його висота в кілометрах – близько 8,85 над рівнем моря. Наталія стала першою полтавкою, яка зійшла на цю гору. До речі, за це її відзначили грамотою й нагрудним знаком Полтавської міської ради.
До сходження на Еверест альпіністка готувалася близько півтора року. Найголовніший момент фізичної підготовки – біг.
«У мене був челендж – я бігала 1616 днів. Це майже 4,5 року. Але на Евересті мені довелося його зупинити, я зрозуміла, що на таких висотах і в такому стані я витрачаю сили, потрібні мені, щоб потім здійснити сходження. Ми його (челендж – ред.) оформлюємо зараз як рекорд України, і в останній день зафіксували найвисокогірнішу пробіжку – на 6490 (висота гори – ред.) ми бігали, красиву точку поставили, але челендж зупинили», – розповідає спортсменка. Окрім бігу, Наталія займалася силовими тренуваннями, ходила до скеледрому.
На Евересті, а саме на висоті 5300 метрів над рівнем моря, є базовий табір. До нього нерідко добираються пішохідним маршрутом від Непалу, й, говорить Наталія, з нього часто розпочинають люди, які ще не сходили на високі гори, адже на цю висоту буває складно вийти з першого разу. Альпіністи ж, які сходять на вершину, живуть у цьому таборі від двох до чотирьох тижнів, інколи – довше.
Між цим базовим табором і вершиною розташований льодопад Кхумбу – найнебезпечніша частина маршруту, адже він – частина льодовика на зломі тектонічних плит і він постійно рухається, в середньому – метр за добу.
«Ці льодяні брили рухаються, рельєф змінюється, під цими брилами є підземні гейзери, тому є тріщини. Цьогоріч була одна з таких “феєричних” тріщин – щоб її перейти, зв’язали п’ять секцій драбин».
Щоб звикнути до висоти та акліматизуватися, через льодопад проходять кілька разів. Альпіністи називають це «ротацією». Для високих гір, пояснює спортсменка, це звична історія – хтось має пройти його кілька разів. Хто йде з кисневим балоном – може робити меншу кількість ротацій.
Після Кхумбу розташований перший кемп – для альпіністів, які перейшли льодопад і хочуть відпочити. Після нього, на висоті 6500 метрів, розташований другий кемп – він менший, ніж базовий табір, однак більший за перший кемп. Після цієї точки, говорить жінка, ти сходиш під постійним нахилом – усі речі мають бути прив’язані, а якщо щось полетіло – його вже не повернеш. На цій висоті спортсмени одягають кисневі маски та вже далі йдуть, сплять т навіть їдять зі штучним киснем.
«Кисню парціального в повітрі вже не вистачає, і це дуже впливає на організм. Люди від цього можуть навіть померти. Сприйняття висоти різне – хтось може йти без кисню й все окей, а хтось уже на висоті 5300 метрів не може», – пояснює жінка. При нестачі кисню може бути запаморочення, головний біль, нудота.
Після другого кемпу є ще третій, і ця дорога йде лише вгору – шлях прокладений так званими «поруччями» – там лежать альпіністські мотузки, і коли люди піднімаються, використовують «кішки» (спеціальні металеві насадки на черевики, оснащені гострими зубцями), а в руках тримають жумари – затискач кулачкового типу, який використовують для безпечного підйому по цих «поруччях».
«Третій кемп розташованих на схилах – такі накопані на снігу тераси, стоять просто намети. Там вже не йде мова про те, щоб десь вийти, якийсь туалет чи ще щось – ми там вже всі разом, на отаких “п’ятачках”. Тут можна перепочити кілька годин, і переходити на кемп № 4 – він розташований на висоті 7900 метрів. Там зручніший майданчик, є де поставити табір. І з 7900 метрів – уже штурм вершини. Тобто від базового табору до вершини й назад до табору – десь від п’яти днів і більше, залежно від того, як іде група, які погодні умови», – розповідає Наталія.
У горах важливо не захворіти, адже на висоті понад 5000 метрів організм не відновлюється, стан лише погіршуватиметься. Навіть будь-які сильні травми чи опіки не загоюються. Це через малий парціальний тиск кисню – організм перебуває «на межі» та підтримує лише виживання, але не відновлення. У таких випадках маршрут один – вниз.
У альпіністів також завжди є обов’язкове страхування – гелікоптер. Випадків, коли людей евакуювали саме таким способом, говорить Наталія, немало.
Наталія зійшла на Еверест 17 травня 2026 року. Під час нашої розмови дізнаюся, що додому вона повернулася лише менш ніж тиждень тому. За ці кілька днів вона вже встигла почути чимало закидів на кшталт «Ти не єдина з Полтави, хто був на Евересті», однак, каже жінка, для цього існують офіційні дані.
«Для тих, хто був на вершині, є протокол: ми маємо робити певного формату фото та відео, щоб підтвердити, що ми там дійсно були. Були, звісно, випадки фотошопу, і в Україні такі випадки були, деякі люди намагалися “підтасувати” цю історію. Зараз же з цим строго – є табличка – з нею має бути фото й відео, щоб було видно, що це не штучний інтелект, що людина жива, рухається, має бути затвердження від шерпи, який іде з клієнтом і лише тоді можна сказати, що ти був на вершині».
Окрім цього, додає Наталія, існує офіційна інформаційна база Himalayan Database з переліком сходжувачів та українські списки з інформацією про альпіністів – до 2024 року в ньому було 48 українців, у 2025 – 6 людей, цьогоріч – вже 8.
Розповідаючи про Еверест, Наталія показує мені фото – на ньому видно лише шматок неба, вершину гори та ланцюжок із людей, які підіймаються вгору. Згадуючи про важливість фізичної підготовки, кисневі балони й решту спорядження, й бачачи цей крутий схил, цікавлюся, наскільки складно тягти з собою на вершину майже 9 тисяч метрів величезний рюкзак, на що альпіністка відповідає, що з цим можуть допомогти шерпи – східнонепальський гірський народ. Вони живуть поблизу Гімалаїв і самого Евересту й відомі саме тим, що адаптовані до високогір’я настільки, що нерідко стають провідниками та носіями для сходжувачів.
«З кожним клієнтом іде шерпа. Вони супроводжують альпіністів. Тому, за домовленістю, деякі речі несуть шерпи. Наприклад, спальний мішок у верхні табори – він великий і важкий, його несе шерпа. Також він бере надувний килимок, петлі й висотний комбінезон», – розповідає спортсменка.
Вага такого комбінезона, який альпіністи одягають для сходження, коливається від 1,5 до 2,3 кілограма. Йти без нього – неможливо, адже навіть у травні, майже влітку, на вершині близько 35 градусів морозу.
Усі інші речі спортсмени несуть самі. Враховуючи те, що люди беруть із собою ще й п’ятикілограмові кисневі балони, інколи можна взяти з собою не одного шерпа, однак, звісно ж, за додаткову оплату їхньої роботи.
«Окрім зарплати від компанії, в шерпа ще є таке поняття як Summit Bonus – це “чайові” за вершину, однак він їх отримує, якщо клієнт піднявся на вершину», – додає Наталія.
Одразу ж запитую, а що, якщо людина не спуститься з гори? На це жінка розповідає, що цьогоріч із вершини не спустилися дві людини – вони померли під час спуску.
«Мені теж спуск дався складніше, ніж підйом. Коли йдеш до вершини – є мета, ти йдеш і бачиш точку. Навіть якщо не бачиш – можеш її уявити. А коли ти вже там була… Я спускалася 11 годин. 13 піднімалася. Треба скільки ж пройти назад. У мене був період, коли я сіла і сказала: “Я не можу йти, мені треба час відпочити”».
Цей «привал» Наталія зробила, вже пройшовши тіло невідомого альпініста на сходинці Гілларі – майже вертикальному схилі Евересту. Прибрати його звідти не можуть – тіло впаде вниз, можливо, до одного із таборів. До того ж ідентифікувавши загиблу на горі людину, тіло необхідно загорнути в національної прапор її країни, однак, якщо цього досі не зробили навіть через роки, ймовірно, його національність так і не дізналися, або ж організувати процес репатріації просто нікому.
«Я з вершини зійшла і думаю: “Треба пройти тіло й сісти відпочити”. Пройшла, сіла і кілька годин не могла рухатися. Мені шерпа говорить: “Кисень”, а я кажу: “Я знаю, але я не можу”. В мене маска замерзає, голова крутиться, я не можу встати, а там не просто йти треба – там скелі й потрібно лізти вниз і дивитися, куди ставити “кішки”, а з цим на скелях складно, бо немає снігу, вони по камінню шкребуть і ковзають, треба дивитися уважно, а як я можу уважно, як у мене такий “космодром” від втоми, просто немає сил. Ну, я посиділа й зрозуміла, що в мене закінчується кисень і треба рухатися далі, бо зараз він закінчиться і тут і… “кришечка”», – пригадує альпіністка.
Окрім того, що Наталія – викладачка в медичному університеті та спортсменка, вона – мама. Поєднувати всі її активності з роботою та материнством, зізнається, складно, однак жінці допомагає її мама, яка розуміє, що для доньки важливо підтримувати цей внутрішній ресурс.
«Якщо я сяду вдома – “зачахну” і вже через пів року з мене не буде ніякого толку», – говорить альпіністка.
Натомість, маючи цю підтримку й розуміння, вона має змогу продовжувати, й завжди повертається зі своїх подорожей з новими ідеями й енергією.
«Діти ж бачать можливість досягати моментів, яких хочеться. Вони звикли до того, що я часто кудись їжджу. Розумію, що вони дорослішають і в деякі подорожі я зможу брати їх із собою, наприклад, якщо я їду бігти якийсь півмарафон за кордоном».
У Наталії з дітьми та мамою, розповідає жінка, існує певна домовленість – вони її «відпускають» у гори, а вона натомість влаштовує їм класну відпустку. Наприклад, торік вони подорожували круїзним лайнером Середземним морем.
«Мені подобається, що діти вміють мріяти. Багато дорослих не вміють мріяти, прям от питаєш: “Про що ти мрієш?” – “Та я не знаю”. А в мене діти настільки чітко це уявляють, от старша каже: “Хочу з’їсти круасан із шоколадом у кав’ярні з видом на Ейфелеву вежу”. Тобто вона чітко це бачить: смакове й візуальне склалося в одну картинку, і вона бачить її й хоче отак.
Вони вміють мріяти, не бояться, розуміють – можна сісти й поїхати чи полетіти в будь-яку країну. В них немає обмежень. Багато навіть дорослих говорять, що “як так, інший континент, як туди летіти, як це”, а вони легко розуміють, куди хочуть і що їм подобається. І це, мабуть, те, заради чого я рухаюся – щоб діти вміли правильно та красиво мріяти», – говорить Наталія.
На думку альпіністки, людям, які б хотіли спробувати змінити своє життя, зокрема, присвятивши себе екстремальному спорту й підкоренню самих себе, ніколи не варто шукати легких шляхів.
«Я, мабуть, скажу банальну фразу, але ту, яка мені допомагає. У мене теж часто буває відчуття, ніби я знаю, куди мені треба, але я боюся. І в мене буває таке, що я прямо руміную (“прокручую” – ред.) словосполучення: “Не бійся, не бійся, не бійся”.
Не треба шукати легшого варіанту – треба йти туди, де відчуваєш. Це непросто – відчувати свій шлях. Але, мені здається, я зараз намацала цей момент, де я відчуваю, куди мені йти далі. І, думаю, кожен може. Хоча це й непрості шляхи – “своє” не буває простим. Йти за своїми бажаннями та мріями й пам’ятати, що в житті все можливо. Інколи бувають такі казуїстичні історії. Всесвіт може дати тобі все, але ти маєш це озвучити – він має розуміти, що саме тобі дати», – вважає жінка.
Навіть сходження на Еверест для Наталії стало випробуванням задовго до самого підйому на вершину – упродовж не одного місяця вона щодня стукала в усі двері, намагаючись знайти для цього кошти, адже наразі це обходиться в сотню тисяч доларів, отримуючи відмови в 90 % випадків.
«Мені було складно, але я продовжувала щодня стукати в якісь двері. Ніхто не прийшов і не поклав мені гроші на Еверест. Але на Евересті я була. І все склалося. Знайшлася людина, яка ці гроші позичила, знайшлася людина, яка позичила комбінезон, дівчата надіслали спальники. Квитки знайшлися, все вийшло».
Після Евересту Наталія планувала зійти на пік Вінсон – найвищий гірський масив Антарктиди. Однак, піднявшись на найвищу точку світу, дотримуючись своєї «індивідуальної альпіністської траєкторії», зрозуміла: наступною може бути Лходзе – четверта за висотою гора у світі заввишки 8516 метрів.
Та поки альпіністка планує підкорити вулкани Чімборасо та Котопахі в Еквадорі. Однак ідею з Антарктидою Наталія зовсім не відкидає – лише дає собі час на невеликий перепочинок.
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
