Уночі з 4 на 5 травня росіяни масовано обстріляли об’єкт газовидобувної промисловості на Полтавщині, внаслідок чого спалахнули дві пожежі на двох локаціях. Повторний обстріл у ту ніч забрав життя чотирьох людей – двох рятувальників та двох працівників підприємства, ще один співробітник «Нафтогазу» помер за декілька днів у лікарні. Речниця ГУ ДСНС України в Полтавській області Світлана Рибалко розповіла про ті події та про те, як сама мало не загинула від російської ракети.
– Зазвичай мені вночі телефонують, повідомляють про надзвичайну подію, і я відразу виїжджаю на місце, – розповідає Світлана Рибалко.
Вона додає, що як керівниця відділу комунікації їздить на всі місця обстрілів в області, адже має передати інформацію про них Полтавській ОВА та ДСНС України.
Речниця ГУ ДСНС України у Полтавській області в робочому екіпіруванні
Тієї ночі в автівці вона перебувала разом із водієм Богданом Ткаленком і ще одним працівником відділу комунікації Денисом Пінчуком, який був на чергуванні.
Коли рятувальники приїхали на місце обстрілу, ще тривала повітряна тривога та була загроза повторного удару, тому певний час вони чекали на безпечній відстані. Уже після відбою тривоги надзвичайники взялися до справи.
– Також залишились і разом із нами працювали деякі співробітники цього підприємства, які його добре знали й надавали нам допомогу, наприклад, щоб перекрити десь відповідну установку. У таких випадках ми просимо працівників або мати захист, або бути на певній відстані від небезпечної ділянки, – згадує наша співрозмовниця.
Світлана Рибалко розповідає, що спочатку росіяни атакували підприємство дронами, а коли на місце прибули рятувальники – вдарили ракетами «Іскандер», деякі з яких були «начинені» шрапнеллю для максимального ураження людей.
– Ракетами били вже не по об’єкту, а по нас. Тобто прильоти були зі шрапнеллю для того, щоб «покласти» особовий склад, максимально травмувати людей. Шрапнель розліталася на десятки метрів у різні сторони. Врятуватися від неї дуже складно, тому що йде ураження майже 100 % тіла від голови до ніг. Якщо людина десь поруч перебуває, то в неї влітає це все, – каже вона.
Світлана Рибалко якраз переїжджала від однієї локації, де вирувала пожежа, до іншої, щоб зробити вдалі кадри, коли почула по рації в машині, що у бік підприємства летить швидкісна ціль – балістика.
– Я сказала моментально розвертати машину. Коли ми розвернулися, я побачила двох працівників підприємства і прокричала їм, щоб вони швидко евакуювалися, тому що йде швидкісна ціль. Ми попрямували до найближчого укриття.
Речниця ГУ ДСНС України в Полтавській області зазначає, що приїжджаючи на місце, рятувальники відразу вивчають, де є укриття, щоб за потреби заховатись і вберегтися від повторних обстрілів.
Але тоді доїхати до укриття автівка Світлани не встигла. За словами нашої співрозмовниці, минуло зовсім небагато часу – 20-30 секунд – після оголошення повітряної тривоги, коли стався вибух.
– Мій водій швидко зреагував і різко загальмував. У цей момент полетіли пакети зі шрапнеллю, вони почали розриватися прямо на очах. Ми якраз потрапили в самий епіцентр вибуху.
Речниця ДСНС каже, що ракети зі шрапнеллю одночасно прилетіли на дві локації, де рятувальники гасили пожежі.
– На іншій локації було більше поранених, тому що там відкрита територія. На нашій локації стояло більше будівель, можливо, це і врятувало життя деяким рятувальникам. Хоча все одно постраждалих багато. Та шрапнель навіть бетон пробиває. У нас всю машину посікло, вона розбита.
Жінка згадує, що під час вибухів здавалося, що час тягнеться вічно, наче в уповільненому зніманні.
– Я дивилася вперед, очі не закривала. Була дуже темна ніч, але враз стало світло та яскраво, як у сонячний день або під час феєрверку. Я бачила зелену траву, синє небо. Навколо все вибухало, і такий гидкий металевий скрегіт був. Ці кулі свистіли. Наче розверзнулася паща пекла.
У підголівʼя сидіння Світлани Рибалко біля її голови влетіла шрапнель.
– Вона під вухом пролетіла, прямо біля голови, і влетіла в підголівʼя. Я в цей момент просто трішки повернула голову у праву сторону, й це врятувало моє життя, – каже жінка.
Позаду неї сидів інспектор Денис Пінчук, але пощастило, що під час обстрілу він перемістився на задньому сидінні й опинився посередині між Світланою Рибалко та водієм Богданом Ткаленком, тож шрапнель не втрапила в нього.
Речниця рятувальників говорить, що в той момент не відчувала страху, він прийшов пізніше – коли вона згадувала ті події та прокручувала їх у голові.
– Я ще ніколи з таким не стикалася. Мені не страшно те, що я вже колись відчула. Бо коли летять балістика, дрони – ми знаємо, як реагувати. Колись і шрапнель прилітала, але ми встигали відійти. Але для мене було вперше опинитися в самому епіцентрі. Тоді я думала: «Коли це все закінчиться?! Досить! Досить! Чому ж так довго?!»
Наша співрозмовниця зізнається, що в якийсь момент подумала, що не переживе цього обстрілу.
– Була така думка: «Це кінець». Коли я перевела очі в сторону, то побачила пробите скло перед собою і слід від кулі. Але потім враз стало темно. Ми вийшли з автомобіля, з нас ніхто серйозно не постраждав. Нашу машину зрешетило, але в нас не потрапило. Єдине, що уламками скла трохи порізалися.
Оскільки автівка вже не заводилася, Світлана Рибалко з колегами Денисом Пінчуком та Богданом Ткаленком вирішили бігти в посадку поруч, щоб врятуватися від наступних обстрілів.
– Ми впали на землю й почали повзти до посадки. Але виявилося, що наш автомобіль перекрив проїзд.
Наша співрозмовниця усвідомила, що рятувальники, що евакуюються за ними, не зможуть проїхати.
– Я розвернулася до хлопців і кажу: «Треба вертатися, хоча б відштовхати машину на узбіччя, бо наші ж не врятуються».
Світлана Рибалко, Денис Пінчук та Богдан Ткаленко кинулись до понівеченого авто, щоб відтягнути його з дороги, і побачили, що капот і кунг пробиті, а з двигуна витікає масло.
– Водій вчасно зупинився, бо якби ми ще пів метра проїхали, то всі троє були б просто в решето. Ми повинні були загинути, але не загинули. Це просто диво, я вважаю, – коментує речниця надзвичайників.
Коли вони відштовхували з дороги автомобіль, то не почули про загрозу повторної балістики, адже рація залишилась у салоні під сидінням.
– Я якраз тоді включила камеру на голові, ми збиралися знову бігти до посадки, і в цей момент прилітає друга балістика.
Один із вибухів Світлана Рибалко встигла зняти на камеру. Речниця ДСНС пригадує, що між прильотами минуло не більше двох хвилин.
– Прилетіло зовсім поруч із нами, метрів за 30. Нас врятувало те, що поруч був бетонний паркан і купа металу. Вони трішки на себе взяли удар, але все одно все летіло на нас.
Прямо біля ноги Дениса Пінчука в землю встряв металевий уламок, шматки металу попробивали колеса їхньої автівки.
– Скоріше за все, саме тоді ми отримали баротравми, бо ракета вибухнула дуже близько біля нас. Вибухова хвиля нас відкинула, і ми відлетіли під бетонний паркан. Я це не дуже пам’ятаю, просто в якийсь момент оговталася біля паркану, побачила своїх хлопців і почала кричати, щоб дізнатися, чи вони живі. Паркан нас фактично врятував, бо якби він зруйнувався, я не хочу навіть думати про те, що було б.
Двері в автівці не зачинялися, Світлана та колеги покинули її й побігли до найближчої посадки, бо розуміли, що можуть бути повторні хвилі обстрілів.
– Під час цього я впала, вдарилася колінами, але тримала фотоапарат як свою найціннішу річ, щоб її, не дай Боже, десь не розбити. Рація залишалася в машині, ми вже нічого не чули.
Згодом Світлана, Денис та Богдан вирішили повертатися до укриття, де перебували інші рятувальники, які евакуювалися з місць обстрілів.
– В укритті було багато поранених, мені важко зараз про це згадувати… У мене у вухах свистіло, давило, мене почало нудити. Думала, це через те, що я перенервувала, й зі мною все в порядку. Я тоді не знала, що це результати баротравми.
Заступник начальника Головного управління ДСНС Полтавщини Володимир Гришанін розповів Світлані, що один із рятувальників – Ігор Бокань – отримав серйозні поранення ніг і нікому його винести з місця обстрілу.
– Ми з заступником начальника обережно пішли на територію шукати Боканя, в нього могла бути кровотеча, тому ми не мали іншого вибору – треба було його терміново знайти й надати допомогу. Це було дуже страшно, чесно кажучи, бо там лежали пакети зі шрапнеллю, які не вибухнули. Потім нам прийшло повідомлення, що Ігоря Боканя знайшли та вивозять його.
Коли Світлана Рибалко повернулася до укриття, то відчула страшенну спрагу й попросила води.
– Хлопці дали мені пляшку води, я випила, і мене знудило, паморочилася голова. Я себе дуже недобре відчула і пішла прилягти в укритті, – згадує жінка.
На той час поранених рятувальників почали вивозити до безпечного місця, де їх оглядали медики, а «швидкі» забирали до лікарень.
– І мене туди привезли. Я спочатку відмовлялася, бо робота не була закінчена, я взагалі не збиралася їхати. Але мої хлопці почали наполягати: «Ні, Петрівна, ви їдете». Дійшло до того, що вони на мене кричать, я на них кричу. А тоді мій водій, який під два метри зростом, каже: «Маєте два вибори: або я вас беру на руки й несу в машину, або ви самі йдете».
Коли Світлана Рибалко глянула на Богдана Ткаленка, то зрозуміла, що він не жартує і дійсно зараз її понесе.
– Я уявила, що хлопці всі стоять, на мене дивляться, а мене оце несуть на руках. Зрозуміла, що зараз такий цирк буде, – сміється наша співрозмовниця. – Відповіла, що сама піду. Думала, лікарі скажуть, що зі мною все нормально, і я повернуся. Але коли їхала в машині, мене нудило, стало дуже погано. Тиск був дуже високий, як для мене, – понад 150. Я взагалі гіпотонік, у мене зазвичай 90 на 60.
Медики надали Світлані Рибалко першу допомогу, зробили уколи.
Перебуваючи в пункті надання першої медичної допомоги, Світлана Рибалко дізналася про загибель двох рятувальників – Віктора Кузьменка та Дмитра Скриля.
– Мені колега сказав: «Петрівна, а ви чули про Кузьменка? Він двохсотий». І я застигла на місці, як камінь, просто не могла повірити в це. Мабуть, хвилину не могла й слова сказати, в мене наче вибили землю з-під ніг. Мене накрило, дуже хотілося плакати.
Наша співрозмовниця розповідає, що разом із Віктором Кузьменком працювала багато років і згадує про нього як про добру, гідну людину, яка завжди готова була прийти на допомогу, як про гарного батька та чоловіка:
– Коли б я не зверталася по будь-яку допомогу чи інформацію, він завжди погоджувався. Коли мені, наприклад, треба було щось прокоментувати журналістам із технічного боку, я телефонувала до нього, і він ніколи не відмовлявся.
Крім того, речниця ГУ ДСНС України в Полтавській області називає Віктора Кузьменка «своєю улюбленою моделлю». Каже, що любила його фотографувати під час виїздів, бо він гарно виходив на світлинах, природно почував себе в кадрі, не ніяковів і спокійно продовжував виконувати свою роботу.
Наша співрозмовниця додає, що Віктор Кузьменко був у керівному складі й завжди виходив одним з останніх із місць надзвичайних подій, щоб перевірити, чи всі рятувальники відійшли. Так було й того разу, коли він не повернувся зі служби.
– Дмитро Скриль – теж рятувальник, який мав великий досвід. У нього залишилися малі діти. Це дуже важко, страшні втрати для нас, – говорить вона.
Карета «швидкої» привезла Світлану Рибалко в лікарню в Полтаві. Вона пригадує, що відчула роздратування, бо поїхала з місця обстрілу, а інші рятувальники залишилися там.
– Я думала: «У мене ноги-руки цілі. Чому я сюди взагалі приїхала?» Після огляду мені сказали, що треба лягати під крапельницю, тому що є підозра на баротравму, бо в мене було погіршення слуху і свистіло у вухах. Лікарі говорили, що треба визначитись із лікуванням, але я дуже хотіла звідтіля піти. Мені було соромно, що мені приділяють час, а хлопці надходять у важчому стані, і я відволікаю лікарів.
Вона збрехала медикам, що поїде в іншу лікарню, й повернулася на роботу.
– У чому була – в «бойовці» – я вийшла з лікарні, викликала таксі й поїхала на роботу. На третій день мені стало гірше, на четвертий було зовсім погано. Я прямо не могла піднятися, мене нудило. Зазвичай це так і відбувається, що спочатку ти в шоковому стані та здається, що все нормально. Я вже потім зрозуміла, що наслідки все ж є.
Світлана Рибалко проходила лікування на денному стаціонарі – щодня ходила на крапельниці разом з іншими колегами, які постраждали під час того обстрілу.
– Треба було вилежатися. Лікарі сказали, що потрібен спокій, не треба нервувати. Але як тут не нервувати після такої ситуації? Я її постійно згадувала, прокручувала в думках. Мені вночі снилися атаки та прильоти, постійно цей терор був у голові.
Лікування тривало місяць, потім речницю та її колег, які отримали поранення у ніч із 4 на 5 травня, кількома «хвилями» відправляли на реабілітацію до санаторіїв.
– Пригадую, нас тоді приїхали 7 чи 8 людей, у перший день ми сіли й почали обговорювати, згадувати те, що сталося. Мабуть, нам це треба було, від цього ставало легше. Я взагалі така людина, що нічого не тримаю в собі й завжди розказую. Це мене рятує, так легше переносити будь-який стрес.
Світлана Рибалко зізнається, що ще довгий час відчувала тиск у вухах і сильний біль від голосних звуків, тож доводилося ходити у берушах:
– Будь-який звук – високий або низький – і моїм вухам так боляче було, що це страшне. Я постійно руками трималася біля вух. Інколи бувало, що повністю відключався звук і був свист у вухах, наче струна натягується між ними.
Також у жінки після того випадку впав зір. На її думку, на відновлення може знадобитися рік чи навіть півтора року.
Світлана Рибалко непокоїлася, що в неї почнеться паніка, коли наступного разу вона приїде на місце надзвичайної події. У результаті все минуло добре, але вона прислухалася до кожного звуку, який би міг сигналізувати про небезпеку.
У ніч із 4 на 5 травня найбільше надзвичайники отримали поранень тих частин тіла, які не були захищені шоломами та бронежилетами, тобто рук та ніг, одному зі співробітників уламок потрапив у пах.
– Після поранення у пах рятувальники самі його перев’язували й дуже переживали, чи уламок не зачепив артерію. А він такий засмучений був, блідий, аж білий. Але, слава Богу, все нормально, – розповідає Світлана про стан колеги.
Поліціянт, який відкривав рятувальникам ворота газовидобувного підприємства, отримав поранення п’яти.
Надзвичайник Михайло Дубовий дістав поранення в бік – уламок пройшов під бронежилетом.
– Пам’ятаю, як він казав, що з ним все нормально, так само як і я, але лікарі наполягли на тому, щоб його перевірити. Як виявилося, в нього була розірвана селезінка, й уже наповнювалася кров’ю черевна порожнина. Година чи дві – і він би стік кров’ю, – зазначає наша співрозмовниця.
Чоловіка вчасно прооперували – видалили селезінку – й він уник смерті.
Ще одному хлопцю уламок також влетів під бронежилет і застряг у хребті.
– Багато кому уламки й кульки ще не повитягали. Хлопці так і ходять із ними, їх пізніше будуть видаляти, бо зараз це небезпечно через медичні показання, – каже Світлана Рибалко.
Важке поранення отримав працівник ДСНС Сергій Моргун, у якого шрапнель застрягла в голові.
– Довгий час він перебував в реанімації, йому було важко говорити. Ми усі молилися, щоб він пішов на поправку. Лікарі не знали, чи він взагалі виживе, але потім почали давати вже більш втішні прогнози. Зараз він удома.
Сергій Моргун був другом Віктора Кузьменка, і довгий час йому не розповідали про загибель товариша.
– Для нього це трагедія, бо вони з Віктором були товаришами, працювали разом в одній «зв’язці» як керівники ліквідації пожеж. У Сергія Моргуна було сильне запалення мозку, і не можна було нервувати. Травмувати його тим, що загинули його товариші, не стали, на деякий час забрали в нього телефон і казали, що треба просто відпочивати, поки не мине криза.
Троє рятувальників і досі залишаються на стаціонарному лікуванні після того обстрілу, ще один – на амбулаторному.
Фото: Світлана Рибалко, ДСНС Полтавщини
