Полтава – серед міст, де одними з перших зʼявилися відокремлені Управління з питань ветеранської політики. Нині установі майже два роки, за цей час її фахівці створили чимало програм підтримки військових, які повернулися з війни, а також їхніх родин. Як і з якими питаннями можна звернутися до управління – читайте в нашому інтервʼю з його керівником і ветераном Максимом Вареником.
До створення Управління з питань ветеранської політики (що сталося у листопаді 2024 року) Ветеранський центр у Полтаві (який відкрили за кілька місяців, у червні того ж року) підпорядковувався Департаменту соціального захисту населення Полтавської міськради. За словами керівника управління Максима Вареника, робота цього департаменту здебільшого розрахована на розвʼязання питань людей старшого віку, малозабезпечених родин, ліквідаторів аварії на ЧАЕС, ветеранів Другої світової, «афганців» тощо.
Тож коли до працівників соцзахисту приходять ветерани повномасштабної війни – а це, за словами пана Максима, здебільшого чоловіки віком 25-30 років, які втратили своє здоров’я, інколи – руку чи ногу – і бачать не «своїх», хто пережив подібний досвід або дотичні до проблем військових і розумітимуть їхні болі, а потрапляють у вервечку людей з різними зверненнями, не схожими на їхні, вони відчувають себе дискомфортно.
«Вони чують: “Ага, ти – ветеран, бери оці документи, там збирай, прийдеш через день чи через місяць”. У таких департаментах багато різних звернень, і, крім цих хлопців, люди йдуть потоком. Ветеран після цієї історії вже не повернеться до цього кабінету й установи – йому некомфортно там. Те ж можна сказати й, наприклад, про пенсійний відділ – коли хлопці приходять, а їм кажуть: “Ей, ти, посидь у черзі”. Для ветерана це трохи болюче і дещо ніби принизливо», – говорить Максим Вареник.
Полтава, пригадує очільник управління, була однією з перших в Україні, де створили окрему структуру, яка опікується питаннями тих, хто повернувся з війни. Усі положення розробляли, покладаючись на власний досвід, адже ніхто з команди Вареника до цього не працював у місцевому самоврядуванні.
«Ми розуміли, що ветерану потрібне окреме “вікно”. Ми самі проходили цей шлях – коли ти звільняєшся й думаєш, куди тобі йти одразу. В голові й так все розсіяно й ти не розумієш, у яке вікно тобі йти, йдеш у соцзахист – тобі кажуть зібрати мільйон документів, а тобі треба ще по всьому місту їх позбирати, а там ще ВЛК, лікування, з військової частини документів не вистачає, УБД не видали тощо. Тобі вже нічого не хочеться взагалі – вдома лягти в кращому разі», – пояснює чоловік, додаючи, що є й гірші випадки – наприклад, коли зневіра в держструктурах призводить звернення до алкоголю, що перетворюється на суттєву проблему.
Наразі в управлінні безпосередньо з ветеранів працює лише пан Максим. Раніше тут працювала ще одна ветеранка, яка згодом перейшла на інше місце роботи, пояснюючи своє рішення тим, що їй комфортніше працювати з людьми, ніж займатися рутинною роботою, яка стосується документації.
За словами чоловіка, це лише одне з пояснень ветеранів, чому вони не готові долучатися до команди. Крім них ще: бюрократичні процеси, побоювання долучатися до органів місцевого самоврядування, невисока зарплата, чимале навантаження – нині на розгляді у фахівців близько чотирьох тисяч звернень від ветеранів і їхніх родин, і це, за словами Вареника, до них ще не дійшли всі звільнені зі служби військові.
Управління наразі працює одразу за двома ключовими напрямами:
Для багатьох, пояснює чоловік, деякі питання можуть бути складними для сприйняття – люди спілкуються з рідними загиблих, із ветеранами з інвалідністю, «пропускають» кожну історію через себе. Тому більшість команди Ветеранського центру та безпосередньо управління – люди, які мають рідних на війні, або чиї близькі на фронті.
«Ми беремо саме таких людей, бо вони розуміють, із якими проблемами до нас приходять люди, і це спрощує задачу: не потрібно пояснювати, що потрібно, чому інколи треба затриматися. Немає такого: “У мене обід”, двері зачинені – люди завжди на місцях, просто міняються, вони розуміють, що двері мають бути постійно відчинені, щоб якщо ветеран прийшов – йому потрібно допомогти», – розповідає пан Максим.
Крім цього, ветерану психологічно легше прийти до «своїх», яким він може не лише розповісти про свої проблеми, а й поскаржитися чи обговорити службу. Крім цього, як пояснює чоловік, ветерани в управлінні – це ще й про безпеку працівниць, адже інколи військові, які нещодавно повернулися з війни та ще не адаптувалися до цивільного життя, можуть, наприклад, ненавмисно нагрубити їм.
Кожна громада по-своєму розробляє програми підтримки й організовує заходи для ветеранів і їхніх родин, покладаючись лише на власний досвід. Так відбувається, пояснює Максим Вареник, через те, що в Україні лише починають створювати міські управління з питань ветеранської політики, а Міністерство у справах ветеранів поки не дає уніфікованих вказівок, які послуги є «базою» для таких структур.
Наразі у Ветеранському центрі можна отримати не лише психологічну чи юридичну допомогу (з отриманням документів із військової частини, питаннями щодо проходження військово-лікарської комісії тощо), а й узяти участь у різних відновлювальних програмах. Наприклад, у каністерапії – це метод реабілітації та підтримки за допомогою спеціально навчених собак.
«Хлопці гарно про неї відгукуються. Це дає їм можливість розслабитися, трохи розговорити їх. І дітей із цих родин теж залучаємо. Наші діти зараз також переживають не найкращі часи: обстріли, батьки гинуть або воюють, а тварини дають змогу розвантажитися. Також є іпотерапія – це їзда на конях і також психологічне розвантаження. Там є і тренери, і психологи інколи виїжджають на іпотерапію з дітьми або ветеранами й ветеранками з інвалідністю», – розповідає пан Максим.
За словами, один ветеран, який отримав травму голови, внаслідок чого припинив говорити, переніс кілька операцій, наразі користується кріслом колісним, після іпотерапії завдяки зусиллям фахівчинь може сказати деякі речення.
Максим Вареник також розповідає, що деякі ветерани хвилюються перед іпотерапією, зокрема через свої травми, наприклад, високу ампутацію ноги, дехто – просто спочатку приймає цей метод реабілітації дещо скептично. Утім всі, хто долучається, згодом говорять, що це дуже корисно і дає змогу відчути м’язи в тілі, які, можливо, не відчувалися вже кілька місяців.
Пізніше з учасниками іпотерапії навіть зробили фотовиставку, яку представили у Ветеранському центрі.
Як говорить пан Максим, якщо на початку створення управління та перехоплення центру ніяких заходів майже не проводили, то наразі їх чимало й залучають до них не лише ветеранів, а і їхніх рідних. Наприклад, для дітей чи дружин військових проводять заняття з танців та аеробіки, майстер-класи з малювання чи ліплення з глини. Дітей також безплатно возять до екопарку в Ковалівці.
До річниці відкриття Ветеранського центру цьогоріч започаткували нову традицію – вальс ветеранів.
«Ветерани танцювали з дружинами чи своїми партнерами. Дуже це всім відгукнулося, всіх розчулило. Тренери, які безплатно навчали ветеранів танцювати, були захоплені. Хлопці, як би їм тяжко не було на протезах, брали участь у тренуваннях. Захід був такий атмосферний – ми поїхали туди (до Білої альтанки – ред.), сонце якраз сходило. Тоді був “шахедний” обстріл, вертольоти їх збивали, ми знімали цей вальс і це було так у реаліях нашого сьогодення», – пригадує керівник управління.
Також від моменту створення управління в місті запровадили ініціативу встановлення табличок з інформацією про військові частини громади біля головного флагштоку. Крім цього, місцевим бюджетом фінансують встановлення табличок для нагадування про військових у полоні на лавах міських парків та облаштування табличок ініціативи «Стріткод», через які розповідають історії полеглих захисників та захисниць, на честь яких у громаді перейменували парки чи вулиці.
Діти військових, полеглих військовослужбовців та військовослужбовиць чи полеглих захисників та захисниць мають змогу безплатно відпочити в таборах Литви. Крім цього, наразі в управлінні розробляють план екскурсії до Чехії. Соціально-відповідальний бізнес, який підтримує управління, також нерідко допомагає з організацією заходів для дітей військових: закуповують смаколики, організовують підвезення, дарують подарунки.
У майбутньому в управлінні також хочуть започаткувати програму фінансового нагородження Героїв України, народжених у Полтавській громаді. Також наразі фахівці працюють над нагородами для мам полеглих військових.
«Також облаштовуємо “Стіну надії”. Вже є напрацьоване положення й макети. Вже відправили їх, щоб виконавці подивилися, хто може за них взятися. Всі необхідні документи родини героїв, які в полоні чи зниклі безвісти, вже приносять. Близько ста макетів вже в нас є. Сподіваюся, що вже у жовтні-листопаді ця стіна вже стоятиме. Хотілося б зробити це до жовтня – якраз до Дня захисників і захисниць України (відзначають 1 жовтня – ред.)», – говорить чоловік.
На думку Максима Вареника, частина людей «забуває», що роблять для них військові і як правильно ставитися до ветеранів. Для цього, говорить чоловік, держава має говорити з населенням, насамперед – із молоддю. Тому управління просуває патріотичне виховання для школярів.
«З минулого року ми знімаємо ролики про наших героїв України – на жаль, загиблих. Коли цей проєкт закінчиться – також зніматимемо про героїв, які захищають нас зараз. Ми ці ролики вже показували в кінотеатрі “Міромакс”. Зал був повний. Наступні ролики плануємо запустити на всіх екранах (у Полтаві – ред.), які є: по ТРЦ, проговорюватимемо це питання з комунальними навчальними закладами», – розповідає чоловік.
Пан Максим вважає, що через такі дії молодь більше цікавитиметься військовими, які їх захищали та захищають, і розуміють, чого вартий захист держави. Наприклад, у школі в Пальчиківському старостаті встановили стенди з інформацією про героїв України Полтавської громади, а також показують на телевізорі доступну для дітей та підлітків нетригерну, але важливу про війну інформацію.
«Я вважаю, що так має бути в кожному навчальному закладі, щоб (учні й студенти – ред.) трохи розуміли, хто це – військові. Бо коли йдеш вулицею і бачиш молодь, яка розмовляє російською, слухає російські пісні й кричить на військового: “Ти – ТЦК-шник!” – на це боляче дивитися і слухати.
Це, звісно, не вся молодь. Чимало з них зараз займаються спортом, грають із ветеранами, не шугаються, знають, що є ветерани з ампутаціями, хлопці з протезами. Це не так, як в союзі розповідали: “У нас все класно, ми всіх перемогли”, але в союзі все було на брехні побудовано. Ми ж навпаки – хочемо, щоб наше майбутнє покоління бачило, що є люди, які віддали своє здоров’я на війні, щоб вони знали, як можна підійти й запитати, що їх цікавить. Діти й молодь мають знати всю історію України, яку вони проживають», – пояснює чоловік.
У майбутньому до викладання «Захисту України» планують залучати викладачів, які безпосередньо брали участь у бойових діях і можуть поділитися зі школярами своїм досвідом.
«Хочеться, щоб, якщо раніше було круто говорити кацапською, зараз стало круто займатися спортом, розмовляти українською, знати героїв своєї громади та України, місця пошани у своїй громаді, алеї героїв, щоб не читати коментарі, коли хтось пише: “Йду як по кладовищу”. Щоб було усвідомлення, для чого це все робиться».
За словами пана Максима, чимало військових та ветеранів із Харківщини, Сумщини лікуються чи проходять реабілітацію в Полтаві, або ж тут дислокуються. Управління не ділить їх на «своїх» і «не своїх» і, якщо є можливість допомогти – намагаються це робити. Наприклад, юридичну чи психологічну допомогу від полтавського Ветеранського центру може отримати людина з будь-якої громади.
Крім цього, військових і ветеранів з інших міст, які перебувають у Полтаві, долучають до різних заходів – наприклад, квитки на концерти чи театральні вистави віддають у госпіталь, закликаючи відгукуватися всіх, хто бажає. До іпотерапії чи каністерапії також можуть долучитися військові з інших громад, які перебувають у нашому місті.
«Двері для всіх відкриті – немає “наш”, “ваш”: всі ветерани – наші, всі військові – наші. Так само й родини – якщо приїжджають, максимально намагаємося допомагати», – говорить керівник управління.
Торік на станції «Полтава-Київська» коштами партнерів для військових та ветеранів відкрили хостел: там є кімнати, душова, кухонний куточок із мікрохвильовкою та чайником, кондиціонер, телевізор. Взимку хостел опалюється, а також там є павербанки, щоб підзарядити гаджети. Скористатися послугою може будь-хто з військових із посвідченням УБД.
Наразі ж управління планує ще одну ініціативу, пов’язану з житловими зручностями: домовитися з хостелами, щоб вони безплатно приймали родини поранених військових, які приїздять до Полтави, щоб підтримати своїх рідних.
Наразі у Ветеранському центрі Полтави працюють четверо фахівців із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб, а незабаром до команди доєднається ще один. Крім них, такі фахівці працюють у комунальних медичних закладах громади. Вони допомагають військовим перейти до цивільного життя:
«Всі вони дуже навантажені. У лікарнях це відбувається по-своєму, в нас по-своєму. Але якщо у Міністерстві ветеранів говорили, що на одного фахівця припадає сто ветеранів, а ми розуміємо, що у великих громадах вже по 20-30 тисяч ветеранів і розуміємо, що скількох фахівців важко утримувати, бо це державний бюджет, а подекуди – покривається і з місцевого бюджету, і це важко. А далі нам чекати ще й ще ветеранів і їхні родини. Роботи дуже багато, але ми маємо підсилювати (цей напрям – ред.), адаптуватися самим і адаптувати громадськість, щоб вони були готові до спілкування й не боялися ветеранів, які повертаються», – говорить пан Максим.
Фахівці допомагають ветеранам не лише у Ветеранському центрі – вони також виїжджають по місту, якщо в цьому виникає необхідність. За словами керівника управління, оскільки не всім зручно їхати безпосередньо до установи, яка розташована в центрі міста, управління планує додати ще три точки прийому фахівцями: у Шевченківському та Київському районах, а також або на Леваді (тобто в Подільському районі), або ж у мікрорайоні Пушкарівський чи Браїлки. На думку Максима Вареника, це не лише розвантажить Ветеранський центр, а й дасть змогу ветеранам швидше отримувати необхідну допомогу «на місцях».
Найчастіше до фахівців звертаються з питаннями щодо:
«Всі (працівники – ред.), я вважаю, на своєму місці. Всі віддаються на повну. Потрібно, є запит – вони гризтимуть, поки не вигризуть. Потрібно піти в ТЦК – підуть, треба в пенсійний, соцзахист, центр зайнятості – всюди виходять, вже всі знають їх», – говорить Вареник.
У майбутньому для фахівців із супроводу ветеранів і демобілізованих осіб у Полтавській області створять уніфіковані посвідчення, щоб їх разом із військовими у всіх установах могли пропускати позачергово та всіляко сприяли їхній роботі.
Максим Вареник – також ветеран, який розпочав військову кар’єру ще до початку російсько-української війни. З 2014 року чоловік брав участь у міжнародних миротворчих місіях ООН у Ліберії, а після повернення в Україну виконував бойові завдання у найгарячіших точках. У 2024 році він виграв грант і відкрив власну ветеранську кав’ярню «Старкава» в центрі міста. Він, не лише як керівник управління, а й безпосередньо ветеран, говорить, що бачить, хоч і невеликі, та все ж зміни у розвитку ветеранської політики в Полтавській громаді.
Як говорить чоловік, навколо управління та Ветеранського центру наразі формується велика проактивна спільнота, до якої долучаються громадські організації та жителі регіону й не лише.
«Долучається дуже багато, але хочеться, щоб це було ще масовіше. Щоб людям було за честь доєднатися до такої спільноти. Щоб школярі й студенти відчували, що підтримати військового чи його родину, долучитися до якихось заходів є чимось важливим», – додає пан Максим.
Чоловік закликає всіх ветеранів та їхні родини звертатися до Ветеранського центру по підтримку та допомогу.
«Звичайно, у громаді є чимало ветеранів, які, можливо, і не знають про центр. Хочеться, щоб вони знали, що є ці точки входу, де їм завжди раді допомогти, можуть підтримати, на щось направити – наприклад, на перенавчання. У нас є чимало хлопців, які повністю змінили свій рід діяльності.
Чимало ветеранів відкривають із дружинами свої бізнеси. Пробуйте. Звісно, не кожен буде підприємцем, але ж можна перевчитися, побачити щось нове, закінчити якісь курси – це також цікаво, це нові знайомства. У нас є Центр освіти дорослих у ПУЕТі – приходьте, там вже скільки направлень: кондитери, перукарі, бармени, баристи, на дронах там можна політати. Там чимало курсів», – говорить пан Максим.
Головне фото із офіційного сайту Полтавської міської ради
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
