Постійна втома, роздратованість та втрата інтересу до звичних речей – стан, з яким сьогодні стикається чимало українців. Проте де проходить межа між природною реакцією на тривалий стрес і депресивним епізодом, який потребує допомоги фахівця? Що депресія «робить» з мозком та чому не варто боятися антидепресантів?
«Полтавська думка» починає цикл публікацій про депресію. У першій частині матеріалу співзасновниця психотерапевтичного простору «Емпатія», лікарка-психіатриня, психотерапевтка, психофізіологиня Ольга Дубина розповість, як розпізнати депресію, чи обовʼязково потрібен тригер для розвитку депресивного епізоду і чому страх перед антидепресантами не має підґрунтя. У другій частині матеріалу дізнаєтеся, чи існує «осіння депресія» і як коректно допомогти близькій людині, в якої є ознаки депресивного стану.
«Мене все дратує, мені сумно» – це вже депресія? Де проходить межа між природною реакцією на стрес чи втому й психічним розладом.
Кожен із нас відчуває весь спектр емоцій і почуттів. І кожен може бути засмученим, відчувати втому, роздратованість, тривожність тощо. Але різниця в тому, що під час депресії пригнічення настрою, апатія, втома, смуток є постійними. Тобто з дня на день людина почувається не так, як раніше. Крім цього, ми не беремо до уваги тільки відчуття смутку. Також звертаємо увагу на те, що змінилося відчуття насолоди і радості від того, що було раніше цінним. Наприклад, перестали приносити задоволення зустрічі з друзями, хобі, заняття спортом, робота тощо.
Ще важливий момент: під час депресії є психомоторна загальмованість. Тобто може бути знижена концентрація уваги, забудькуватість, людина навіть фізично відчуває слабкість. Може дійти до того, що важко робити базові речі, на виконання яких зазвичай не звертаємо уваги. Наприклад, почистити зуби, прийняти душ стає дуже важко й інколи навіть нестерпно, людина пропускає якусь свою звичну рутину.
Тож депресія – це, по-перше, стан, який триває не менше двох тижнів. Тобто якщо людина протягом дня відчуває втому і при цьому ще є якісь зовнішні фактори, і після цього минає пів дня чи декілька годин, або людина перемкнула свою увагу, поспілкувалася з друзями – і смуток минув, це не є депресією. Але якщо це щоденно, близько двох тижнів, і окрім смутку ще є фактори, які я назвала, то ми можемо говорити, що це, ймовірно, депресивний епізод.
Фізичні симптоми: чи завжди депресія проявляється через емоції, чи вона може «маскуватися» під фізичний біль, хронічну втому або проблеми зі шлунком?
Депресія дійсно не завжди проявляється тільки через емоції. Дуже часто людина може тривалий час проходити різні обстеження, звертатися до лікарів із хронічним болем. Нерідко це, наприклад, біль у спині, головний біль. Але призначене лікування не приносить полегшення. Або людина проходить, наприклад, лабораторні, інструментальні (мається на увазі за допомогою спеціальних апаратів, наприклад, УЗД – ред.) обстеження, і лікар не може пов’язати ці зміни зі станом хворого. Певна є невідповідність. І тоді можна говорити, що це може бути депресивний стан. Але, знову ж таки, не кожен фізичний симптом обов’язково може бути пояснений депресією. Не варто забувати, що є дійсно фізичні захворювання.
По-друге, не забуваємо про інші симптоми депресії. Тобто, наприклад, при хронічному болю людина все одно відчуває і порушення сну, зміну апетиту, змінилося власне внутрішнє відчуття, зникло задоволення від життя. Тобто все одно, якщо розпитати людину, приділити їй більше часу на консультації, то зазвичай все ж таки можна дізнатися більше. І крім болю чи фізичних симптомів, там все одно є ще якісь зміни.
Що відбувається в мозку під час депресії?
Депресія – це не просто якісь візуально помітні зміни чи суб’єктивне відчуття, що щось всередині змінюється. Це розлад, який має певні причини. Тобто змінюється робота нейромедіаторних систем (це сукупність нейронів, синапсів та рецепторів головного й спинного мозку, які використовують один конкретний нейромедіатор – хімічний передавач – для трансляції нервових імпульсів – ред.). Часто на слуху такі нейромедіатори: серотонін, дофамін, норадреналін. Змінюється кількість цих речовин в організмі, відбуваються зміни в системі регуляції стресу. Тобто організм на фізичному рівні починає функціонувати не так, як до впливу якихось зовнішніх чинників, стресу тощо.
Не завжди зовнішні стреси чи зовнішні фактори потрібні для того, щоб розпочався цей розлад. Суть у тому, що завдяки призначеному лікуванню в першу чергу відновлюємо нормальне функціонування певних систем. І завдяки цьому маємо гарну базу для того, щоб людина продовжила далі працювати, наприклад, із психологом-психотерапевтом і могла далі підключити супутню не менш важливу допомогу, крім прийому ліків.
Через дисбаланс і знижену кількість нейромедіаторів, як-от серотоніну, дофаміну, норадреналіну, запускається цілий процес різних порушень в організмі. Наприклад, коли в організмі мало серотоніну, але може бути багато кортизолу, через це людина може прокидатися серед ночі, відчувати надмірний рівень тривожності. Так само, коли виробляється мало серотоніну, власне, мало і мелатоніну, який так само відповідає за сон.
Тобто в момент депресії, коли є зміна рівня цих нейромедіаторів, це спричиняє ще купу різних наслідків. Людина дійсно може мати гірший імунітет, тому що збільшується кількість речовин, які, наприклад, відповідають за запальні процеси. Тобто людина буквально може відчувати гостріше різний біль, може мати знижений імунітет. Тому ми бачимо, наприклад, що людина частіше починає хворіти, застуджуватися тощо.
Чи завжди для депресії потрібна важка травма або подія, чи вона може виникнути «на рівному місці», коли у житті все відносно добре?
Депресія може виникнути не лише у відповідь на якісь очевидні зовнішні причини. І це зазвичай, на жаль, є причиною, чому людина не звертається одразу по допомогу. Тому що спершу триває самоаналіз – що не так, що відбувається в житті. Людина не бачить зовнішньої вагомої причини, або, наприклад, вона схильна до власного знецінення, або їй соромно звернутися за допомогою. Або взагалі деякі піддають сумніву психіатрію та методи психотерапії. На жаль, досі стикаємося з думкою, що психологія – це взагалі псевдонаука, а психіатрія потрібна скоріше для тих людей, які мають якісь тяжкі психічні порушення. А депресія – це що? Буцімто в кожного другого депресія, в кожного другого пригнічений настрій. І от мені здається, якраз через це певне повсякденне використання слова «депресія» є деякою мірою знеціненням власного стану.
Не завжди ми бачимо якусь низку подій у житті чи якихось психотравм для того, щоб констатувати депресивний епізод. Хоча не забуваємо, що зараз у кожного з нас, хто проживає в Україні, або навіть хто виїхав за кордон, чи у внутрішньо переміщених осіб, все одно в кожного є певні зміни, є процес адаптації до чогось нового. Ми живемо в цьому стресі вже не один рік. І тут мені, чесно кажучи, навіть дивно говорити, що ми не бачимо зовнішньої причини. Ця зовнішня причина є насправді. Але якщо говорити про якісь пережиті конкретною людиною фактори, то іноді достатньо генетичної схильності, або певної моделі виховання, пережитого досвіду, який сформував своєрідний тип реагування на стрес, і, наприклад, повномасштабного вторгнення. Все, фактори збіглися. Навіть якщо людина конкретно сама не пережила за останній час якоїсь травмівної події, все одно, якщо це підсумувати, це може дійсно викликати розлад: або депресивний, або тривожний.
Якщо людина почувається погано і думає, що в неї депресія, до кого звертатися: психолога, психіатра чи психотерапевта?
Це питання дуже часто ставлять самі пацієнти – до кого звернутися? Щодо цього питання є багато дискусій. Психолог, психотерапевт, психіатр: хто за що відповідає, до кого звертатися. Насправді, я б не називала конкретно одного фахівця, бо насправді немає цієї чіткої межі, що з цим тільки до психіатра, з цим тільки до психотерапевта. Є, звісно, винятки, але це одиниці.
Зазвичай все ж таки, якщо ми говоримо конкретно про депресію, наприклад, я б порадила просто попросити про допомогу. Наприклад, людина звернулася до фахівців, психологів, психотерапевтів. І грамотний фахівець, а зараз у всіх має бути спеціалізація з клінічної психології, то ці спеціалісти мають розуміти, де ця межа норми між ментальним здоров’ям і патологією. І грамотний фахівець обов’язково, можливо, не з першої консультації, але за декілька зустрічей зрозуміє, що все ж таки, ймовірно, тут є симптоми, які вказують на депресію, і м’яко скерує або порадить звернутися і до лікаря також. Якщо я призначаю медикаментозне лікування, то все одно з часом повернуся до розмови з пацієнтом стосовно додаткової допомоги, наприклад, звернення до психотерапевта задля психотерапії. Тобто немає суттєвої різниці, до кого звертатися вперше. Кожен фахівець дасть свої рекомендації, або, наприклад, якщо лікар побачить, що це легкий депресивний епізод і велика ймовірність, що людина впорається тільки за допомогою психотерапевта, то теж не буде відразу призначати пігулки.
Наприклад, я можу домовитися з людиною, щоб та поспостерігала за собою місяць-два, походила на терапію і зрозуміла, чи є зміни. Фахівець теж має підказати, чи бачить прогрес і покращення. Якщо ні, то за місяць-два ми з пацієнтом зустрінемося і встигнемо додати антидепресанти.
Є випадки, коли без ліків не обійтися. Наприклад, людина вже дуже тривалий час, місяці, роки перебуває в депресивному стані. Втратила вагу, має порушення сну і навіть суїцидальні думки – то це можна розцінити як червоні прапорці. В таких випадках варто звертатися одразу до лікаря. Бо, лише лікар-психотерапевт або лікар-психіатр має право виписати рецепт на ліки. Якщо ж стани не потребують призначення медикаментів, тоді це може бути дійсно психолог-психотерапевт, тобто психотерапевт без медичної освіти. Такі фахівці не призначають ліки і не виписують рецепти, бо інколи виникає плутанина.
Популярний страх антидепресантів серед людей – «мені призначать таблетки, і я стану “рослиною” або ніколи з них не злізу». Яка реальна картина?
Це один із найпоширеніших міфів про антидепресанти. Хотілося б почати з факту: антидепресанти не викликають звикання. Це не ті речовини, які штучно створюють піднесений настрій або роблять байдужим, завжди усміхненим тощо. Це не наркотична речовина, вона не викликає хімічної залежності.
Як би я простими словами пояснила, що саме робить антидепресант? Сказала б так: людина має відчувати всередині те, що відповідає зовнішнім обставинам. Тобто на антидепресантах людина все одно може бути сумною, роздратованою, тривожною і навіть не спати. Але для цього мають бути зовнішні чинники. Наприклад, ми тривожимося, коли готуємося до якогось оперативного лікування, йдемо до стоматолога тощо. Ми, звісно, можемо не спати, коли близькій людині погано чи хтось захворів, але це може бути дуже короткий термін і тільки у відповідь на зовнішню обставину. Коли в людини розлад, емоції не відповідають цим зовнішнім факторам. Вона відчуває надмірну тривогу, смуток, не спить, не їсть або їсть забагато, заїдаючи свої почуття. Тобто завдання таблетки – не змінити людину, не перетворити вас на «овоч» без емоцій або, навпаки, зробити вас усміхненими і веселими, а повернути вам себе. Дуже часто пацієнт через кілька консультацій, коли антидепресант починає діяти, каже, що впізнає себе. Із задоволенням спілкується з друзями, повернувся до спортзалу тощо. Так працює антидепресант.
Якщо говорити про мінуси ліків, то хотілося б наголосити, що все ж таки антидепресант підбирається не фармацевтом і не пацієнтом самостійно за рекомендаціями з інтернету. Це робить лікар, який бачить ваш стан, оцінює хронічні, супутні захворювання, генетику і підбирає конкретно під людину антидепресант, бо їх є безліч видів. І це все підбирається індивідуально, як і дозування.
Антидепресанти не починають діяти відразу. Це тривалий процес, препарати починають діяти за кілька тижнів від початку лікування. Тобто від стабілізації стану мине ще як мінімум пів року, протягом яких треба приймати ліки. Немає завдання «на все життя». Треба стільки, скільки буде потрібно конкретній людині.
Скільки зазвичай триває курс лікування і як зрозуміти, що терапія працює?
Відповідно до протоколів лікування, якщо людина вперше відчула симптоми, вперше діагностовано депресивний епізод і раніше вона не приймала антидепресанти, то вживати ліки варто приблизно 6-12 місяців з моменту покращення стану. Тобто спершу чекаємо, коли таблетка «розкрилася», подіяла. На повторних консультаціях фіксуємо: якщо є ремісія, людина добре почувається, то треба ще 6-12 місяців. А потім поступово, під контролем лікаря, зменшуємо дозування.
Як зрозуміти, що терапія працює? Тут, на жаль, немає чітких критеріїв. Звісно, лікар орієнтується на базові речі – це харчування, апетит і якість сну. Але все-таки в кожної людини, оскільки і клінічна картина буде дуже різною, симптоми можуть відрізнятися. Хтось в депресії переїдає, хтось менше їсть, хтось відчуває тотальну сонливість і слабкість, а хтось, навпаки, просто не спить по кілька ночей. Тобто оскільки це різна клінічна картина, відповідно, для кожного буде свій орієнтир. Головне, як я вже сказала, – людина має впізнати себе.
Продовження тексту згодом на сайті.
