Після повернення з полону настає нелегкий процес адаптації до нового життя і для тих, хто перебував у російській неволі, і для тих, хто чекав із неї своїх близьких. Цей період вимагає чимало простору, тиші, взаєморозуміння й повернення людині, яка перебувала в неволі того, що в неї там забрали, – кордонів та можливості вибору. Розповідаємо, як підготуватися до цієї зустрічі, чого не варто запитувати і як правильно пропонувати свою допомогу тим, хто повернувся додому, в інтерв’ю з психологинею «Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців», створеної ГО «Громадський рух “Жіноча Сила України”», Ганною Ємцевою.
За словами пані Ганни, люди, які чекають рідних із полону, наприклад, дружини, які в цей період «ставлять життя на паузу», відмовляючись від частини звичних речей, передусім мають пам’ятати про власний ресурс і дбати про його відновлення, адже їм знадобиться чимало сил, щоб допомогти близькій людині адаптуватися після повернення з полону. Якщо є змога – це може бути робота з фахівцем чи фахівчинею. Якщо ж такої можливості або сил на це наразі немає – необхідно щонайменше пам’ятати про режим дня і турбуватися про свій базовий комфорт: налагодити сон і харчування, розуміти, де можна отримати підтримку, знати, коли потребуєш опори та де її знайти.
Наприклад, існують безоплатні (зокрема онлайн) групи підтримки для дружин і партнерок військових, звільнених з полону. На таких зустрічах жінки можуть говорити про власні переживання і потреби, ділитися досвідом у комфортному для себе темпі, розуміти наслідки полону, опанувати навички, як «заземлятися» та відновлювати власний ресурс, щоб стати для рідного воїна опорою, дізнатися, як поступово вибудовувати спілкування з партнером.
ГО «Громадський рух “Жіноча Сила України”» проводить такі безоплатні онлайн-групи для дружин і партнерок військовослужбовців, які повернулися з полону. Кожна група об’єднує 10 учасниць. Програма передбачає 10 зустрічей – по одній щотижня у супроводі психологинь. Для участі достатньо зареєструватися за посиланням: https://forms.gle/wLa6MFCQNRSqKah2A або за номером: (0800) 332 720 (дзвінки в межах України безоплатні) і дочекатися повідомлення від адміністратора про дати й час найближчих груп. Проєкт здійснюється за підтримки Канадського Фонду місцевих ініціатив.
Насамперед, пояснює психологиня, родини мають забезпечити для комфортного перебування звільнених близьких базові умови, наприклад: чисту й м’яку постіль, тишу, зручний одяг, їжу. Водночас прибирати якісь речі або ж навпаки – додавати щось нове в оселю спеціально перед поверненням людини – не потрібно.
«Я б рекомендувала за можливості залишати все, як було. Але зрозуміло, що життя триває і трапляються якісь зміни, тому необхідно просто розповідати, за яких обставин змінили шпалери в будинку, або чому вирішили зробити ремонт, умовно (пояснити – ред.) що це для того, щоб ти приїхав у гарний, красивий і чистий дім», – пояснює фахівчиня.
«Людина, яка повернулася з полону, – вже не та, якою в нього потрапляла. Навіть може бути не такою, якою йшла до війська. Вона може відрізнятися зовні: схуднути чи мати якісь травми. До цього теж треба готуватися – не ідеалізувати й не думати про те, що він повернеться таким, як туди (до війська – ред.) йшов», – пояснює пані Ганна.
Зважаючи на це, родини передусім мають пам’ятати й розуміти, що нервова система людини, яку повертають додому з полону, перебуває у стані сильного збудження й виживання – тобто людина може незвично реагувати на, здавалося б, цілком звичні події, ба навіть, агресивно. У такі моменти психологиня рекомендує триматися в стані спокою, інакше кажучи, не реагувати агресивно у відповідь.
«Дуже важливо запитувати: “Що я можу зараз зробити?”, “Як мені бути, щоб тобі зараз було краще?”, запропонувати кілька варіантів. Точно не говорити: “Тихіше-тихіше, заспокойся”. Інколи звільнений із полону не знає, якою може бути та допомога й деколи сам боїться таких (своїх – ред.) реакцій, бо для нього це теж нове, й такі реакції можуть бути захисними – він теж може їх не очікувати. Тому родичам головне – не лякатися цих реакцій і не говорити: “Чому ти такий, що з тобою?”», – говорить фахівчиня.
Ні в якому разі не можна порушувати фізичних кордонів людини. Обіймати, торкатися, брати за руку – лише після запитання та ствердної відповіді.
«Точно не варто плакати й казати щось на кшталт: “Що з тобою стало”. Не лізти обіймати зі словами: “Тихіше, все в порядку, все минуло, ти вдома”. Не можна торкатися чи обіймати без дозволу. І особливо, коли є емоційна реакція, не можна раптово махати руками, рвучко вставати чи робити різких рухів, адже це може лише загострити цю реакцію», – пояснює пані Ганна.
Водночас найважливіше в намаганні допомогти людині – завжди давати вибір. Запитувати, як ви можете її підтримати, формулюючи це як необхідність обрати цю допомогу без конкретного вибору, теж не варто – нерідко військові, які повернулися з полону, самі спочатку не знають, якої саме допомоги потребують.
Якщо людина поки не готова йти на особисту консультацію до психолога, можна почати з телефонної розмови. На безоплатній та конфіденційній телефонній лінії Служби психосоціальної підтримки сімей військовослужбовців, номер телефону: (0800) 332 720, військовослужбовець може сам поспілкуватися з фахівцем про свій стан, переживання чи труднощі після повернення. Звернутися можуть і рідні: під час розмови з психологом вони можуть краще зрозуміти, що відбувається з близькою людиною, і разом із фахівцем пошукати можливі способи підтримки. Не обов’язково одразу знати, яка саме допомога потрібна, – розмову можна почати з того, що турбує зараз.
«”Суть” полону – забрати в людини гідність і свободу. Він (військовий – ред.) повернувся, але йому тривалий час не давали можливості робити будь-який вибір і він не знає, чого він хоче. Нерідко люди після повернення з полону не знають, куди їм далі рухатися, бо їм важко робити вибір і повертатися до того, що вони робили раніше.
Якщо ви хочете допомогти – варто давати можливість обирати – не надмірно опікати, а запитувати: “Що б ти хотів зараз з’їсти – макарони чи картоплю? (пропонувати солодке чи щось подібне в перші дня після повернення також не слід, адже в цей період людина має дотримуватися дієти – ред.), або: “Зараз тобі холодно – я можу тебе вкрити або залишити так, як є”, “Мені побути поруч чи вийти?” – тобто в цих проміжних словах необхідно завжди давати момент вибору, щоб він розумів, що може робити цей вибір і це йому поступово повертатиме відчуття безпеки», – розповідає психологиня.
Крім цього, часто люди з досвідом полону можуть бути в стані емоційного «оніміння» – тому можливість самотужки робити вибір сприяє їхній подальшій реабілітації та виходу з цього стану.
«У нас є така стигма (упереджене ставлення – ред.), що кожен військовий має ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.) і всі звільнені з полону можуть приходити додому “якісь не такі”. Так, все залежить від умов і обставин, у яких вони перебували, але, зважаючи на стресовий фактор, у яких умовах вони б не були, бажано, щоб кожен звертався до психолога чи психотерапевта. Навіть не для того, щоб пропрацювати травмуючі події, а щоб допомогти собі адаптуватися до нової реальності, в якій він опинився.
Тож коли дружина помічає, що чоловік замикається в собі, перестає їсти чи спати, дуже важливо запропонувати допомогу, але не з контексту: “З тобою щось не так, тобі потрібно лікуватися”, а говорити: “Ми можемо сходити з тобою на консультацію, я читала, зараз є чимало інформації, ми можемо сходити он до того чи отого спеціаліста”», – радить психологиня.
Водночас, додає пані Ганна, пропонуючи таку допомогу, варто одразу пояснити, що відвідування таких консультацій ні до чого людину не зобов’язують – ні до вживання якихось ліків, ні до повторних розмов, і точно не означають, що з нею «щось не так».
Не варто розпитувати людину про її досвід полону, якщо вона сама не хоче про це говорити – це може спричинити ретравматизацію, тобто посилити важкі переживання, пов’язані з цим травматичним досвідом. Утім, коли вона починає розповідати про пережите сама, передусім варто оцінити свою готовність це вислухати, говорить пані Ганна. Якщо ви дійсно готові, то ні в якому разі не варто запитувати:
Варто бути присутнім слухачем: кивати, стиха угукати, але не ставити уточнювальні питання, не додумувати, намагаючись деталізувати те, що відбувалося в полоні, не оцінювати й не засуджувати те, що почули. Якщо людина починає плакати чи надмірно емоціонувати, розповідаючи про пережите, не потрібно її різко зупиняти. Краще природно, не наполягаючи, запропонувати нейтральну дію: випити води або чаю, подивитися, що роблять ваші діти, пройтися – універсального варіанту не існує, адже краще пропонувати вибір, спираючись на те, що ви про людину знаєте.
Утім не варто одразу кидатися на допомогу щойно людина починає плакати – інколи це дуже важливо для неї: довіритися, розповісти, згадати це все поруч із кимось близьким. У такому випадку краще не намагатися наполегливо поновити цю розмову, зберігаючи межу між гіперопікою і присутністю.
«Вибір і кордони – це те, що забирають у полоні, й те, що ми маємо їм м’яко повертати», – говорить психологиня.
За словами Ганни Ємцевої, нерідко близькі хочуть повернути військових, звільнених із неволі, до колишнього життя, очікуючи (рідше – вимагаючи) від них речей чи вчинків, як це було раніше. Утім варто пам’ятати, що полон уже змінив людину й вона не буде такою, як до нього, а такі дії навпаки – можуть її лише розізлити, адже та поведінка для неї більше не актуальна.
«Людина з досвідом полону може втратити в цьому цінність. І цей момент, коли дружина хоче повернути чоловіка чи родину до колишнього способу життя, може завдати йому свіжої травми – це про те, що “Вона мене не розуміє, не розуміє, з чим я зіткнувся”. І тут виникатимуть непорозуміння і злість на те, що “Вона не приймає мене таким, яким я зараз є”.
Нерідко хлопці говорять про те, що “Близькі не розуміють, що я інший”. Він інколи й сам не розуміє, що він інший. Але точно замість очікувати повернення до минулого життя, потрібно будувати нову реальність разом, крок за кроком», – пояснює психологиня.
Також фахівчиня говорить, що за час, поки військовий або військова перебували в полоні, їхні дружина чи чоловік також змінилися – в них можуть бути нові смаки чи вподобання, або ж ставлення до звичних подій і речей. Тому обом партнерам слід взаємодіяти, вивчаючи одне одного наново й адаптуючись до цих змін у родині й стосунках.
Часто бувають і випадки, коли у військового, який перебуває в полоні, народжується дитина, й після звільнення він її бачить уперше – за таких обставин дружини переважно поступово знайомлять дитину з батьком увесь цей час, показуючи світлини чи відео, вибудовуючи асоціативні зв’язки. Після його повернення фахівчиня радить продовжувати саме поступове знайомство, не одразу розповідаючи малим дітям, де саме був тато – це варто пояснити пізніше, коли вона трохи підросте.
Перший час для військових, які знову вдома, необхідно берегти простір: тишу, можливість побути наодинці або з найріднішими людьми. Велике скупчення людей, навіть якщо вони близькі, або ж зустрічі у громадах із чималою кількістю, найімовірніше, малознайомих земляків, і поготів, можуть травмувати воїнів із досвідом полону.
Щоб цього не сталося, психологиня радить перші дні, а то й кілька тижнів адаптаційного періоду завжди запитувати в людини, чи хоче вона зустрітися з кимось або ж бачити конкретну людину вдома як гостя.
«Це мають бути компанії з однією-двома людьми, але точно не гучні застілля», – додає фахівчиня.
Наразі в Україні, зокрема в Полтавській області, на честь військових, які перебувають у полоні або зникли безвісти, і їх розшукують рідні, створюють Алеї Надії. І зазвичай свої портрети звідти знімають самі захисники, які повернулися додому, як це у травні 2026 року зробив воїн Микола Зіль зі Скороходового – чоловік перебував у російському полоні понад два роки.
Як пояснює Ганна Ємцева, зазвичай військовим, які бачать свої світлини на таких алеях, приємно, що їхні близькі та інші люди чекали їх, пам’ятали про них і робили все для їхнього повернення. Однак перед тим, як пропонувати людині зняти свою фотографію, варто поцікавитися, чи вона взагалі хоче зробити це самотужки і як вона до цього ставиться.
Також усім сторонам процесу повернення військових із полону варто пам’ятати про особисті кордони під час перших зустрічей. Світлини з обмінів – це важливо і вони мають бути. Утім водночас не варто забувати про те, що надмірне фільмування емоцій і близьких, які зустрічають військових, і захисників і захисниць, яких повертають додому, може порушувати їхні кордони, що в майбутньому може травмувати людей, які пізніше побачать ці фото або інтерв’ю, які давали, коли були емоційно вразливими.
Головне фото: Фото: Zelenskiy / Official
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
