Опанас Сластьон із Миргорода був першим ілюстратором поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки», разом з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою збирав колекцію кобзарських пісень, а ще на початку ХХ століття побудував на території Полтавщини, Сумщини та Чернігівщини унікальні школи. Зараз збереженням цих історичних будівель займається громадська організація «Школи Лохвицького земства» та небайдужі місцеві жителі. Про унікальність спадку художника, архітектора та педагога Опанаса Сластьона розповіла «Полтавській думці» голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, кураторка проєкту «Школи Лохвицького земства» Ольга Герасим’юк.
Ольга Герасим’юк займається збереженням шкіл, зведених за проєктом Опанасом Сластьоном, із 2009 року.
– Я ще працювала в Верховній Раді, коли прочитала статтю земляка з Чорнух про те, що в Полтавській області є такі будівлі. Мене це зацікавило, тому що я народилася на Полтавщині, але ніколи про них не чула, – згадує жінка.
Опанас Сластьон народився під Бердянськом у родині іконописця, вивчився на художника в Петербурзі, а після навчання приїхав у Миргород, де викладав у місцевому керамічному технікумі та де провів своє життя. Останні роки Опанас Сластьон прожив в одному домі разом зі своїм другом, лікарем Іваном Зубковським, який заснував миргородський курорт.
На початку ХХ століття у Російській імперії проводили земську реформу й ухвалили проєкт із будівництва сільських шкіл для того, щоб підняти рівень освіти в селах.
– Тоді якимось чином Олена Пчілка наполягла і домоглася того, щоб ті школи мали національний дух в архітектурі. І от Опанасу Сластьону запропонували створити цей проєкт шкіл у стилі український архітектурний модерн. У такому ж стилі він ще збудував у Чорнухах будинок місцевого лікаря, – коментує Ольга Герасим’юк.
Освітні заклади, зведені за проєктом пана Сластьона, мали характерні особливості: шестикутні вікна та двері, високі стелі, щоб учні почувалися вільно, вежі, цегляний орнамент на фасаді у вигляді вишиванки (на більш пізніх будівлях його вже не було через економію коштів).
– Усі орнаменти мають різний вигляд і не повторюються. Ніким це не підтверджено, але говорять, що це візерунки, які Сластьон позичав із альбомів Олени Пчілки, а вона збирала народні вишивки.
За інформацією ГО «Школи Лохвицького земства», будівництво розпочалося в 1910 році, а завершилося в 1916 році, під час Першої світової війни. Полтавський мистецтвознавець і дослідник спадщини Опанаса Сластьона Віталій Ханко вважає, що основні будівельні роботи відбулися в 1912-1913 роках. Загалом під керівництвом Опанаса Сластьона звели понад 90 освітніх закладів.
Переважна більшість шкіл Опанаса Сластьона були побудовані на Полтавщині (Лохвицький, Чорнухинський, Пирятинський райони), а також невелика їхня частина – на Чернігівщині та Сумщині. Вони зведені в поєднанні стилів європейського й українського модерну.
Пізніше, знищуючи ознаки української ідентичності, на частині цих шкіл радянська влада зруйнувала автентичні башти.
Ольга Герасим’юк звернулася до відомих архітекторів України з листом, щоб вони підтвердили цінність шкіл Опанаса Сластьона і те, що їхнім відновленням варто зайнятися. Їй ніхто з них не відповів, окрім однієї людини – Зої Мойсеєнко, архітекторки та дружини Віктора Чепелика.
– Віктор Чепелик – архітектор, який написав єдину на той момент книжку про український архітектурний модерн. Він тоді уже помер. Коли ми з пані Зоєю списалися, вона дуже просила зайнятися цими школами, бо це неймовірна сторінка нашої історії.
Ольга Герасим’юк направляла листи до Полтавської обласної адміністрації, до районних адміністрацій і Міністерства культури України. Але такі кроки тоді не дали результату й відповідь була одна: немає коштів на відновлення шкіл.
Протягом наступних кількох років разом із колегою Максимом Івановим Ольга Герасим’юк самостійно почала їздити Полтавщиною в пошуках шкіл Опанаса Сластьона.
– Щойно в мене випадали вихідні, ми сідали в авто, їздили Полтавщиною і шукали ці школи. Знайти їх було важко, їх ніхто не облікував. Коли ми зверталися до місцевої влади в районах, нам ніхто не міг нічого сказати про них. Коли знаходили, ми їх фотографували та обліковували, – ділиться спогадами вона.
У такий спосіб вдалося знайти близько 54 шкіл, 41 з них – на Полтавщині. Вони були в різному стані, деякі геть розвалені – тільки фундамент лишився. Як пише видання «Український тиждень», Деякі з них і нині використовують за призначенням або для інших потреб – як фельдшерсько-акушерський пункт, крамниця, церква, ветеринарна аптека, житло.
Щоб зберегти будівлі, Ольга Герасим’юк разом зі своїми однодумцями у 2017 році створила громадську організацію «Школи Лохвицького земства». ГО працювала над тим, аби школи отримали статус пам’яток місцевого значення. Зараз до Державного реєстру нерухомих пам’яток внесли 43 школи.
Щоб привернути увагу до історичних будівель, громадська організація влаштовувала толоки, зустрічі архітекторів, письменників, запрошувала журналістів, проводила екскурсії для охочих.
– Одного разу я навіть робила авторську екскурсію. Ми «назбирали» автобус підприємців із Києва, я вела цю екскурсію, щоб їх зацікавити. Ми хотіли, щоб туризм розвивався, щоб в ці будівлі вкладалися кошти, щоб ми могли їх підняти з руїн. Ми організували багато масових зустрічей – круглі столи для архітекторів у Миргороді, спеціальні сесії в архітектурній бібліотеці в Києві, в університетах. Ця тема зацікавила багатьох людей.
Під час пошуків шкіл Ольга Герасим’юк та її однодумці відвідали музей в Миргороді, який Опанас Сластьон створив і куди привіз свої колекції. Він спілкувався з українською інтелігенцією, зокрема збирав кобзарські пісні разом з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою, та мав проукраїнські погляди.
– Сам Сластьон теж співав кобзарські думи і записував музику. Він був людиною унікальних талантів. На жаль, на той момент, коли ми приїхали, в музеї вже нічого не було, його колекції не збереглися, і там була інша експозиція з радянських часів, – розповідає наша співрозмовниця.
Але Ользі Герасим’юк та її однодумцям музейники показали у комірчині речі самого Опанаса Сластьона – його портфель, скриню, крісло, малюнки. Після цього в музеї оформили меморіальну кімнату, присвячену художнику, педагогу й архітектору. У 2020 році музей перейменували на честь його засновника.
– Коли ми приїхали в Миргород, то разом із місцевими пішли на кладовище і знайшли могилу Опанаса Сластьона. З того часу за нею доглядають. Також я хотіла поїхати та пошукати сліди пана Сластьона під Бердянськом, там вже зібралися місцеві люди, щоб мені допомагати. Але почалося вторгнення, і Бердянськ окупований тепер, тож я туди не потрапила, – говорить кураторка проєкту «Школи Лохвицького земства».
Ольга Герасим’юк зазначає, що паралельно з пошуками шкіл були спроби знайти й родичів художника й архітектора. І згодом це вдалося – як виявилося, його син Юрій Сластьон переїхав у США.
– Коли прийшла радянська влада, Юрій Сластьон намагався, очевидно, порятуватися від режиму і виїхав в Америку. Я полетіла в Денвер у 2016 році, де знайшла його родину. Сам пан Юрій та його перша дружина на той час вже померли. Юрій Сластьон також був митцем – художником і музикантом.
Він виховав дітей своєї дружини Марка і Наталку в українському дусі, хоч вони й американці.
– Я спілкувалася з Марком, він дуже добре говорить українською мовою. Вони тоді були захоплені, що у них в Україні був такий знаменитий дід. Я їм привезла копію картини школи, яку створив Юрій Сластьон, різні артефакти, розповідала про школи. Cестру Юрія – Галину – ми так досі й не знайшли.
Дочка Опанаса Сластьона Галина вийшла заміж за іноземного інженера і деякий час жила з ним на Донеччині, а тоді переїхала за кордон (в Італію чи Німеччину, достеменно невідомо), далі згадки про неї зникають.
Також Ольга Герасим’юк розповіла «Полтавській думці», що невістка Юрія Сластьона – Барбара – мала гарний голос, співала українські пісні та розуміла українську мову.
– Вона була надзвичайно цікавою людиною, математиком. Хоч не мала і краплі української крові, вона зберігала все, що лишилося від пана Юрія та його дружини, зокрема український одяг, і вважала, що стала українкою. Барбара мені подарувала сторінку, де рукою Юрія Сластьона написана пісня, яку він поклав на музику.
Також Барбара подарувала Ользі Герасим’юк й записи свого співу.
– Це були українські пісні. Причому не народні, а міські романси. Я потім передала їх на «Українське радіо», і там їх транслювали. Вона чудово співала! Барбара тоді сказала: «Я така щаслива, що дожила до цього моменту». На превеликий жаль, за кілька років вона померла від раку, і я вже вдруге з нею не змогла зустрітися.
Пізніше в Миргородському краєзнавчому музеї організували вечір пам’яті на честь архітектора й художника Опанаса Сластьона, й місцеві музиканти зіграли пісню його сина Юрія, яку Ольга Герасим’юк привезла з США.
– Це було дуже зворушливо! Це було ніби послання пана Юрія сюди, бо в пісні йшлося про віру в те, що колись їх хтось тут (в Україні – ред.) згадає. Це історія не тільки про пошуки архітектури, а й про повернення нам цього надбання, – зазначає кураторка проєкту «Школи Лохвицького земства».
Ольга Герасим’юк переконана, що під час війни збереження таких пам’яток як школи Опанаса Сластьона є ще більш актуальним.
– Росіяни намагаються знищити нашу суть: наші пам’ятки, нашу біографію, все, чим ми є. Школи – це унікальний скарб, який ми повинні зберегти.
За її словами, основна біда – це «абсолютно нехлюйське ставлення місцевої влади у громадах до цих шедеврів».
– Ми займаємося ними всі ці роки, й це тримається на ентузіазмі людей, які приєднуються до нашого руху. Ми підіймали школи з руїн, влаштовували свята для місцевих людей.
Ольга Герасим’юк каже, що одного разу навіть привезла в Чорнухи 10 висококваліфікованих офтальмологів зі спеціальною апаратурою, які у школі безоплатно оглядали місцевих жителів. Тоді зібралося близько 300 людей із Чорнух і сусідніх сіл.
– І для цього нам не треба було говорити: «Знайдіть нам гроші, тоді ми щось зробимо». Усе ми зробили своїм ходом, своїм коштом. Усі дошки, які повісили у громадах на школах – також нашим коштом, – наголошує вона.
Усе ж протягом останніх років прогрес є і справа зі збереження спадщини Опанаса Сластьона рухається – громади почали укладати охоронні договори замість того, щоб просто надсилати відписки на листи.
– Те, що школи отримали статус (пам’яток – ред.) – це одне, але ще треба змусити громади укласти охоронні угоди, які зобов’язують їх зберігати школи від негоди, руйнування, пограбувань. Тяжко взагалі комусь довести, що це потрібно. І вони тепер ще мають виконувати умови охоронних договорів, а не просто показувати, що в них є цей папірець, – додає Ольга Герасим’юк.
Свій вклад у збереження спадщина Опанаса Сластьона в деяких селах роблять місцеві жителі. Так, наприклад, у маленькому селі Старий Хутір Лохвицької громади відновити школу допомогла меценатка Ірина Фінько, яка виїхала у Велику Британію під час повномасштабної війни. Її дитинство минало у Старому Хуторі, бо там жила її бабуся. В оновленій школі Опанаса Сластьона нині створили культурний центр із бібліотекою.
Наша співрозмовниця зазначає, що в Чорнухинській громаді Полтавської області збереглося найбільше шкіл із характерними баштами, які Опанас Сластьон проєктував на своїх освітніх будівлях. Але саме з цією громадою найважче налагодити співпрацю.
– Ми звернулися в Міністерство культури з листом про знищення в Харсіках Чорнухинської громади унікальної школи. Вона просто в жахливому стані. Але Чорнухинська громада найбільше «саботує» нашу роботу. Там жодної дошки ніхто не встановив і лише пишуть відписки.
Ольга Герасим’юк зізнається, що збереження школи в Харсіках – це її «особистий бій», адже в цій школі колись вчився її батько.
– Я з’ясувала це не так давно, коли знайшла фотографії та побачила, що тато сидить на тлі цієї школи.
Завдяки зустрічі з начальником Полтавської ОВА та листу до Міністерства культури вдалося домогтися перших результатів. Так, 10 вересня будівлю у Харсіках обстежила комісія, організована Департаментом культури і туризму Полтавської ОВА. За результатами обстеження представниці департаменту склали акт і визначили, що треба зробити, щоб зберегти аварійну будівлю. Лист про необхідні заходи відправили у громаду, і до середини жовтня вона має відреагувати.
«Йдеться про захист віконних і дверних прорізів від опадів та вологи, тимчасове укріплення пошкодженої ділянки цегляної частини головного фасаду, зміцнення дверного прорізу башти, належне водовідведення, а також захист конструктивних елементів пам’ятки від вологи та перепадів температур», – повідомляється в дописі «Школи Лохвицького земства».
Крім того, Ольга Герасим’юк каже, що мала розмову з начальником Полтавської ОВА Віталієм Дяківничем, і він обіцяв взяти справу щодо шкіл на свій контроль і налагодити співпрацю з громадами. Наприкінці жовтня планують провести зустріч представників ОВА та громад, де розміщені історичні будівлі Опанаса Сластьона.
Кураторка проєкту «Школи Лохвицького земства» розповіла, що ситуація з унікальними школами на Чернігівщині ще важча, ніж на Полтавщині, – багато тутешніх будівель не внесені до реєстру пам’яток.
– Коли ми почали «боротися» з місцевою обласною адміністрацією, прокурор із Прилук звернув увагу на це і долучився сам до цієї боротьби. Він подав до суду від імені прокуратури, щоб суд змусив Чернігівську обласну адміністрацію виконати наші вимоги – внести в реєстр деякі школи. Процес ще йде.
За словами Ольги Герасим’юк, зараз ГО «Школи Лохвицького земства» готує документи й у грудні подасть заявку на засіданні комітету щодо культурної спадщини в Парижі, щоб комплекс шкіл Опанаса Сластьона потрапив під захист ЮНЕСКО на період військової агресії.
– У цьому проєкті нас підтримує фонд родини Загоріїв, ми їм вдячні. До цього пакету документів серйозні вимоги, потрібна праця архітекторів. Треба не просто подання підготувати, а до кожної школи зробити опис, креслення, зібрати докази, – пояснює жінка, сподіваючись, що земські школи Лохвицького земства включать до Міжнародного списку культурних цінностей, що перебувають під посиленим захистом ЮНЕСКО.
Фото: фейсбук-група «Школи Лохвицького земства»
