Чи знали ви, що українська мова утворилася на основі концентрації діалектів? А що бульба, бараболя, ріпа, мандибурка, крумплі, біб, кумпітера – це все картопля? Навіть попри її сорт. До Дня української писемності та мови розповідаємо, які діалектизми притаманні Полтавщині і чому однакові слова можуть означати зовсім різні явища, дії чи предмети в тому чи іншому регіоні.
Доктор філологічних наук і професор НУБіП Микола Степаненко говорить, що діалекти виникли не до чи після зародження мови, а разом із нею – коли почалися територіальні розселення, у ній з’явилися відмінності одразу на кількох рівнях, зокрема фонетичному, лексичному та морфологічному.
«Національні мови виникають трьома шляхами. Перший – із готового матеріалу – коли існував один тип мови, який перетворився в інший, так постали романські й германські мови. Другий – схрещування і змішування націй – так утворилася англійська мова. І третій – утворення мов на діалектній основі внаслідок політичної й економічної консолідації народу – українська мова створилася саме на основі концентрації діалектів», – пояснює професор.
За словами Степаненка, на етапі, коли суспільство почало дбати про духовний розвій і формувати літературну мову, деякі діалектизми «узаконили», тобто вони стали широковживаними, але й решта все одно активно функціонувала, адже їх люди вживали в побуті.
«Коли ми формуємо літературну мову, то беремо до уваги два чинники: комунікативну зручність – те, що зручно вимовляти, може формувати цю мову, та географію поширення. Чим ширший ареал побутування того чи іншого явища, тим більше в нього можливостей опинитися в літературній мові. А от діалекти – це фонетичні, морфологічні, синтаксичні, лексичні, словотвірні особливості, поширені в певному ареалі», – пояснює науковець.
Кандидатка філологічних наук і старша викладачка кафедри української мови факультету української філології та журналістики ПНПУ імені Володимира Короленка Наталія Лукаш називає територіальний діалект різновидом національної мови, тобто засобом спілкування людей, об’єднаних спільною матеріальною та духовною культурою, традиціями й самосвідомістю.
Українська діалектна мова складається з говірок (різновиді мовлення, поширеному на обмеженій території, наприклад, в одному чи кількох селах). Однотипні говірки утворюють говір, а от споріднені лексичними, граматичними чи фонетичними рисами говори – наріччя. В українській діалектній мові їх існує три:
Обоє науковців зазначають, що всі три наріччя – не однорідні, адже їх ділять на кілька говорів, і відзначаються вони не лише конкретними словами, а і їхньою вимовою. Наприклад, північне наріччя – це західнополіський, середньополіський і східнополіський говори. Наталія Лукаш називає такі його ознаки:
До південно-західного наріччя належать найбільше говорів: волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, закарпатський, бойківський та лемківський. Науковиця відзначає такі їхні особливості:
«Чи не найяскравіше регіональний колорит кожного наріччя розкривається на лексичному рівні. Про це свідчать численні назви одного й того самого поняття в різних говорах, наприклад: бульба, бараболя, ріпа, мандибурка, крумплі, біб, кумпітера – картопля; баклажан, парадичка – помідор; пшінка, мелай, кендериця – кукурудза; кобіта, молодиця – жінка; цімбор, камрат – приятель; файний, вальний, хосний, ловкий – гарний.
Крім того, кожен регіон має власну безеквівалентну лексику – слова, що позначають унікальні місцеві реалії, як-от: лейбик, кептар, петек – назви одягу в районі Карпат; кулеша, бануш, гомбовці – назви місцевих страв», – розповідає Наталія Лукаш.
У Полтавській області переважає саме південно-східне наріччя. Крім середньонаддніпрянського, ареалом поширення якого є наш регіон, у ньому також виділяють степовий говір – це Дніпровщина та частина Херсонищини, а також слобожанський, поширений на Харківщині та на частині Київської області.
Кандидатка філологічних наук Наталія Лукаш визначає такі характерні риси південно-східного наріччя:
Професор Микола Степаненко також пояснює, що для нашого регіону властиве наближення [е] до [и], наприклад: нису, виду, жеву, биреза, сило, а у деяких говірках ненаголошене [о] поступається [у]: не тобі, а тубі, не пожар, а пужар. Характерним, за словами науковця, є й заміна [ф] на [хв], наприклад: хвабрика, бухвет.
Також притаманними для вимови у нашому регіоні є:
Характерними для Полтавщини, зазначає Наталія Лукаш, є такі діалектизми:
Слово «ловкий», за словами Степаненка, яким жителі Полтавської області описують щось гарне/смачне/хороше тощо, взагалі є своєрідною «візитівкою» нашого регіону – це саме те слово, за яким можна зрозуміти, звідки людина.
За словами Лукаш, діалектні слова також здатні відобразити суспільно-історичний розвиток регіону, його місцеву культуру, найпоширеніше ремесло. Наприклад, у Полтавській області це – гончарний промисел, який «породив» такі локальні слова, як:
Крім цього, на Полтавщині використовують і деякі діалектні назви страв, наприклад:
Деякі діалектизми можуть означати різні явища чи предмети не лише в різних регіонах, а й навіть у межах одного краю. Наприклад, «кошара» одночасно на заході й півдні України може означати загороду для овець просто неба, а на Чернігівщині чи Сумщині – великий плетений кошик, або ж на сході й в центрі країни банею називають одночасно і лазню і купол церкви, а на Волині – велику скляну банку.
Декотрі діалектні слова навіть існують лише в окремих населених пунктах. Наприклад, як розповідає Микола Степаненко, у його рідному селі є слово «оцарок» – якщо раніше «цариною» називали центральну вулицю в селі, то в поселенні це означає маленьку земельну ділянку, на якій садили квіти. Або ж пироги з салом та шкварками, говорить науковець, на Оржиччині називають пирогами з піском, у Хоролі – пирогами з потріпкою, у Полтаві – пирогами з салом, а в Лохвиці – шупенею, й таких прикладів чимало.
Попри те, що діалектизми нерідко плутають з архаїзмами, а то й взагалі приписують до них, на думку Миколи Степаненка, їх не варто навіть порівнювати. Архаїзми, пояснює професор, – це застарілі слова, які вийшли з ужитку, бо:
Діалектизми ж, говорить науковець, не зникнуть ніколи – попри те, що їх не використовують в офіційній комунікації, ними послуговуються у побуті, вводять їх у художню літературу.
«Коли ми подаємо мовлення персонажів у літературі, його не можна процідити, щоб воно було абсолютно літературне. Його ніхто не читатиме. Це все одно, що ми беремо рафіновану олію – так, вона корисна, ми її їмо. Але ми підемо в олійницю або на базар і купимо (нерафіновану, звичайну – ред.) олію – вона на всю хату пахне, і хоч вона й шкідлива, ми її мастимо, у неї є оцей запах. Так само й з діалектами – це оця нерафінована олія», – розповідає Степаненко.
А от суржик, вважає науковець, – це мутація мови, яка руйнує її зсередини і яку необхідно викорінювати.
«Діалект – це природне явище, це наше. Ми не культивуємо його в літературній мові, але без нього не обходимося. А суржик – потворне явище, яке виникло внаслідок мутації мов. Якщо діалект – це наш організм, то суржик – те, що є хворобою нашого організму, і її треба лікувати. Як людину лікують, так і від суржику потрібно лікувати», – зазначає Степаненко.
Головне фото ілюстративне. Джерело: Суспільне. Полтава
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
