13 років тому сотні людей зібралися біля стели на Майдані Незалежності в Києві, щоб висловити свій протест тодішній владі. Це сталося після того, як колишній прем’єр-міністр Микола Азаров оголосив про рішення уряду зупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
Вже за кілька днів протести охопили сотні тисячі людей із різних куточків країни. Як розгорталися події в Полтаві – нам розповів учасник Революції Гідності та військовий Артем Павлов.
Зі спогадів волонтерів та істориків, які створили цифровий архів Майдану 2013-2014 років, ще на початку того року чимало людей розуміли, що революції – бути, адже ситуація, яка виникла в Україні за три роки президентства Віктора Януковича, який пізніше також втік до Росії, свідчила про те, що просто так владу він не залишить.
Вже тоді факт узурпації влади представниками Януковича та його найближчого оточення був очевидним, а уряд був не лише проросійсько налаштованим, а й безпосередньо фінансово залежав від Кремля. Більше того, у навчальних закладах запустили процес перегляду трактування української історії, крім того, всіляко витісняючи українську мову з культурно-інформаційного простору.
Того ж 2013-го активісти проводили пікети поблизу резиденції Януковича, організовували масові мітинги в межах акції «Вставай, Україно!», протестуючи проти політики тогочасного уряду. Заява Азарова про припинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію, говорить історикиня Олена Чебелюк, стала останньою краплею.
«Призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, і дію рішення Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2013 р. “Про підготовку до підписання проекту Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державами-членами, з іншої сторони.
Відновити активний діалог з Російською Федерацією та іншими країнами Митного союзу і державами-членами СНД щодо пожвавлення торговельно-економічних зв’язків з метою збереження та зміцнення спільними зусиллями економічного потенціалу держави», – йшлося у розпорядженні уряду, опублікованому 21 листопада 2013 року, яке сколихнуло українців.
Того ж вечора, згуртувавшись через соцмережі, згадують у Ukraїner, люди вийшли на площу, протестуючи проти рішення Януковича не підписувати угоду між Україною та ЄС. У наступні дні мітинги набули масового характеру й почалися у різних містах. У ніч із 29 на 30 листопада озброєні беркутівці почали силою відтісняти людей із площі, б’ючи їх кийками та застосовуючи вибухові пакети.
Вже наступного дня після цього, 1 грудня, до центру Києва з’їхалися сотні тисяч людей. Мирні протести, які жорстоко розігнали тоді ще міліціянти, які через євроінтеграційні гасла назвали Євромайданом, перетворилися на запеклу боротьбу за оновлення державної системи та відстоювання демократичних ідей, яку прозвали Революцією Гідності. Мітинги тривали протягом 94 днів.
Коли розпочалася Революція Гідності, нині військовослужбовцю Артему Павлову було 25 років. Він був інспектором систем пожежної сигналізації, а також займався з друзями популяризацією регбі в Полтаві – у них навіть був власний аматорський регбійний клуб.

Чоловік пригадує, що долучився з друзями до протестів, на яких люди збиралися, щоб висловити свою громадську позицію, коли побачив, що в Києві відбулися активні силові протистояння.
«Для мене “точкою неповернення” стали кадри з київського майдану, де були (зображені – ред.) побиття мирних протестувальників-студентів. Тоді я зрозумів, що ми повинні стати частиною цієї революції, стати на захист людей і їхньої позиції, зокрема й моєї», – розповідає Артем Павлов.
Революція, за словами чоловіка, тоді об’єднала абсолютно різних людей: футбольних фанатів, націоналістів, студентів, викладачів, звичайних працівників, фермерів та інших людей, які любили Україну й намагалися відстояти своє право вільно відстоювати свої думку й позицію, хотіли жити та розвиватися в демократичній та вільній країні. Акції тривали з осені, активніша ж фаза протестів розпочалася взимку.

«Найбільше запам’яталося, коли ми разом із “Самообороною Майдану” (всеукраїнським понадпартійним громадським рухом, створеним 30 листопада 2013 року – ред.) вишикувалися перед приміщенням обласної державної адміністрації, відбувався мітинг і навпроти нас вже стояли співробітники Міністерства внутрішніх справ з щитами. До активних сутичок не дійшло, але в той день ми зайшли в приміщення обласної ради, в сесійну залу, і досить тривалий час перебували там. Дехто називав це “захопленням”. Там були побудовані барикади, і, власне, ми там ночували досить тривалий період», – пригадує Артем.
Крім цього, зі спогадів чоловіка, у Полтаві проводили й акції прямої дії – учасники революції зупиняли автобуси з «тітушками» (агресивними молодиками, яких наймали для залякування протестувальників та силових провокацій), які їхали через місто до Києва.


«У лютому, після того, як ми дізналися про розстріл на Майдані, дехто намагався прорватися у Київ, але, на жаль, більшості не вдалося цього зробити, тому ми зосередили свої дії на Полтаві.
Були сутички біля офісу “Партії регіонів” (найбільшої забороненої в Україні від 2023 року проросійської політичної партії, в різний час лідерами якої були і Азаров, і Янукович – ред.), а також біля обласної держадміністрації, у результаті яких сили Майдану захопили її приміщення. Це стало однією з причин, чому підкріплення полтавського “беркуту” не поїхало в Київ. Свій внесок ми точно зробили», – розповідає військовий.

Події, про які говорить Артем, відбувалися 18-20 лютого 2014 року. 18 лютого зранку учасники Євромайдану вирушили в анонсований 16 лютого «мирний наступ» до Верховної ради України. Близько 10:00 на прилеглих до ВРУ вулицях та в Маріїнському парку розпочалося силове протистояння майданівців та силовиків.
Вже близько 15:30 «беркутівці» влаштували побоїще на вулиці Інститутській. У тисняві навпроти станції метро «Хрещатик» загинули двоє людей. Пізніше силовики почали відтісняти мітингувальників з вулиці Грушевського та Європейської площі. Пізніше силовики захопили видерлися на міст та верхній рівень торговельного центру «Глобус», звідки стріляли в протестувальників, кидалися камінням та «коктейлями» з горючою сумішшю.
Увечері того ж дня та в ніч на 19 лютого вони починають генеральний штурм Майдану, використовуючи водомети, вантажівки, БТРи, застосовуючи вогнепальну зброю та світлошумові гранати. Лише від 20:00 18 лютого до 00:30 19 лютого під час штурму загинули чи отримали смертельні поранення 15 учасників революції.
19 лютого силове протистояння продовжується. У цей час протести посилюються як у Києві, так і в інших містах – у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Рівному активісти захоплюють приміщення обласних державних адміністрацій, управління МВС, СБУ тощо. У цей час в Ужгороді і Чернівцях також захоплюють ОДА.
20 лютого називають вирішальним днем Майдану. Силовики, налякані застосуванням протестувальників у відповідь на їхні дії вогнепальної зброї, починають відступати з Майдану Незалежності вулицею Інститутською. Протестувальники переходять до наступу. У той же час «беркутівці» ведуть прицільний вогонь по майданівцях. Активну стрільбу припинили близько 12:00.
Того ж дня Верховна рада заборонила продовження «антитерористичної операції» та застосування силовиками насильства проти учасників революції. Перші нардепи виходять з «Партії регіонів». 21 лютого силовики залишають урядовий квартал та середмістя Києва. Ввечері Янукович тікає зі столиці.
Під час Революції Гідності Артем Павлов познайомився з багатьма людьми, з якими, за словами чоловіка, пройшов тривалий спільний шлях.
«Це і Юліан Матвійчук, і Ігор Скляр, Тарас Навроцький, а також багато інших хлопців, з якими ми товаришували: Антон Цедік, хлопці з “Ультрасу”, Антон Грицай, Вадим Ямщиков і багато-багато інших патріотів, з якими пізніше, вже коли почалася АТО, ми долучилися до війська. Хтось пішов у батальйон “Донбас”, хтось – у “Айдар”, хтось пішов до “Азову”. Я також був у “Азові”, а разом зі мною – Ігор Скляр, Юліан Матвійчук, Антон Грицай», – пригадує Артем.

На думку військового, революція дуже вплинула на українців, давши зрозуміти, що вони мають свободу слова, право відстоювати свою позицію та захищати свої думки й погляди, і їх мають чути. Артем вважає, що під час подій Євромайдану, люди зрозуміли, що можуть впливати на політику, стали більш свідомими та вільнодумними.
«Революція однозначно вплинула на мене. Я зрозумів, що мої дії або бездіяльність можуть вплинути на долю держави, і зрозумів, що необхідно завжди впливати на політичні процеси, цікавитися цим і не залишатися осторонь того, що відбувається у країні, бо це – моя доля, доля моєї родини і моїх дітей.
Революція Гідності показала, що українці – не просто натовп, а свідомі громадяни, люди, яких не можна силою змусити змінити свою позицію, свої думки. Ми, на відміну від наших східних сусідів, не маємо цієї рабської філософії у собі і є носіями певних європейських цінностей і захищаємо як свою країну, так і європейську цивілізацію в цілому», – вважає Артем Павлов.

Головне фото: соцмережі Артема Павлова
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.