21 листопада, 2013 рік. Київ. Майдан Незалежності. Кількасот громадян вийшли на мирний мітинг проти рішення влади призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Хвилею цей протест підхоплюють і в інших містах України. Полтава – не виключення. Тут опозиція розгортає свій рух за європейське майбутнє країни. Пізніше це протистояння переросте у Революцію Гідності.
За словами активного учасника спротиву у Полтаві Євгена Лопушинського, перший мітинг у Полтаві відбувся 22 листопада. На наступний день після київського. Відтоді щодня під стінами Полтавської ОДА збиралися люди. Найбільш велелюдний мітинг у Полтаві пройшов після побиття студентів у столиці.
– Вирішили на полтавському євромайдані облаштувати намет, встановити чергування. Щодня ввечері після закінчення роботи полтавці виходили із вимогою відставки уряду Януковича та Азарова. Після ж «Законів 16 січня» відбувся новий сплеск – мітингувальники перейшли до сесійної зали обласної ради, де продовжився рух спротиву, – розповів Євген Лопушинський, учасник полтавського Євромайдану.
На відміну від столиці, у Полтаві настрої між мітингувальниками та владою були менш напруженими.
– Як на мене, тодішній губернатор Олександр Удовіченко, проявив політичну мудрість, коли пустив мітингувальників до адмінбудівлі без силового протистояння. Втім вже на фінальному етапі, якому передувала втеча Януковича та розстріл Небесної Сотні, градус протистоянь підвищився і в Полтаві. Тоді було застосовано силу проти мітингувальників. Декілька людей отримали поранення. Тому говорити про те, що все пройшло безкровно у Полтаві, теж, на жаль, не можна. Але якщо порівнювати із Києвом і з деякими іншими містами, то, звичайно, все відбувалося в більш цивілізований спосіб, – зазначив Євген Лопушинський, учасник полтавського Євромайдану.
Стрімкими темпами мітинги в Полтаві переросли у Революцію Гідності, яку очевидці тих подій умовно ділять на три етапи.
Перший – студентські страйки, опозиційні мітинги та створення Народного віча. Другий – формування Народної ради та загонів самооборони, а також мирне співіснування з правоохоронцями. Третій – активна фаза розвитку революції, ініційована атаками на приміщення ОДА та переходом силовиків на бік народу.
– Я виходив з однією метою: щоб Україна стала на шлях євроінтеграції й щоб ми не стали шостим регіоном РФ. Було очевидно, що Янукович пішов на фактичне зближення з Москвою. Звісно, після цинічного і зухвалого побиття студентів, нами рухало відчуття відновлення справедливості та бажання жити в правовій державі, а не, вибачте, за ментовськими, чи навіть бандитськими, поняттями. Атмосфера була дуже добре, відчувалася велика солідарна підтримка один одного. Не було якихось політичних розбіжностей, хоча виходили на мітинг, в тому числі, й представники різних політичних партій. Це дійсно вказувало на те, що це був народний рух, а не той, що підігрівався політиками, – розповів Євген Лопушинський.
21 лютого 2014 року Полтава пережила останній символічний акт Революції Гідності – повалення пам’ятника Леніну. Це стало яскравим символом завершення революційного процесу та початком нового етапу в історії міста.
Минуло 10 років, відтоді 21 листопада ми згадуємо та вшановуємо тих, хто був частиною цих подій, та завдячуємо їм за те, що вони внесли свій вклад у формування сучасної України.
Багато активістів Євромайдану і сьогодні боронять нашу державу на фронті. Серед них Олександр Коба – аеророзвідник в штурмовому загоні «Одін», Анатолій Ханко – військовослужбовець 116 окремої бригади ТрО, Андрій Баранов – військовослужбовець 16 окремої бригади ТрО. А також Антон Цедик – військовослужбовець батальйону «Донбас», загинув у серпні 2014 року під Іловайськом, Юліан Матвійчук – військовослужбовець підрозділу аеророзвідки “Соловей” 116 окремої бригади територіальної оборони – загинув у травні 2023 року від важкого поранення, отриманого на фронті.
Революція Гідності назавжди визначила шлях України до євроінтеграції, демократії, справедливості та свободи. Боротьба триває й досі.
Юлія БАРДИШ
