36-річний полтавець Євгеній Боков у 2024 році пішов на фронт захищати Україну, служив на передовій і загинув під Вугледаром на Донеччині. У цивільному житті чоловік був будівельником і зробив великий внесок у розбудову Полтави та передмістя – під його керівництвом звели зо два десятки житлових будинків. Дружина та колеги згадують про нього як про надзвичайно чесну та справедливу людину, яка завжди була готова прийти на поміч.
Євгеній Боков народився в Казахстані, у місті Караганда. Завдяки цьому у ЗСУ він отримав саме такий позивний – «Караганда».
Коли Євгенію було 6 років, його родина переїхала в Україну – у село Олександрівка Лубенського району. Там він навчався до дев’ятого класу, а потім закінчив Пирятинський ліцей.
Валентина та Євгеній познайомилися ще у студентські роки, коли вчилися на інженерів-будівельників в Полтавській політехніці імені Юрія Кондратюка.
– Він вибрав професію будівельника й за нею працював усе своє життя після закінчення навчання – 13 років, – каже дружина. – Мав великий досвід в управлінні людьми на будівництві.
Чоловік починав свою кар’єру на «Полтавському домобудівельному комбінаті» майстром, брав участь у розбудові мікрорайону на Огнівці. Також під його керівництвом будували автосалон у Полтаві на трасі Київ-Харків.
Останнім місцем роботи Євгенія Бокова був полтавський «Комбінат виробничих підприємств», куди він перейшов у 2013 році. На КВП Євгеній Боков працював начальником будівництва – під його керівництвом зводили мікрорайони «Садовий» та «Баронівський».
– «Садовий» – це перший його такий великий проєкт. Кожен будинок він перевіряв, кожну квартиру, починаючи з самого фундаменту й закінчуючи дахом та благоустроєм району. Усе, що там будувалося, він пропускав через своє серце. Багато сімей зараз живуть у будинках, до яких він доклав свою руку, свої старання, – зазначає Валентина Бокова.
Коли почалася повномасштабна війна, Євгеній донатив на потреби армії, здавав кров і надавав прихисток на ночівлю у власній квартирі переселенцям, які тікали від війни.
– У 2022 році він зібрав рюкзачок, пішов у військкомат і був готовий захищати Україну. Але йому тоді сказали: «Ти – будівельник, давай ти будеш допомагати будувати блокпости в Полтаві».
Чоловік допомагав із блокпостами у місті, а також почав працювати над житловим районом «Пелюстковий», але не встиг його закінчити, оскільки його мобілізували до війська.
– Він не служив раніше, але коли у 2024 році йому прийшла бойова повістка, пішов у ЗСУ.
Євгеній Боков служив старшим солдатом у 72-й бригаді імені Чорних Запорожців. Згодом його призначили старшим водієм.
– Він ремонтував усі машини, які були в їхньому взводі, возив боєприпаси хлопцям на передову, заходив на «нуль». І коли заходив останній раз на позиції, то вже з них не вийшов… – згадує Валентина.
У вересні 2024 року, коли російські війська захоплювали Вугледар, «Караганда» з побратимами потрапив під обстріл. Із того часу зв’язок із ним обірвався.
– Вони з хлопцями заходили на позицію, і їх там накрили – і FPV, і мінометний обстріл. Там вони й залишились… Його служба в ЗСУ була короткою – у квітні (2024 року – ред.) він пішов, а в вересні вже й загинув. Але хочеться згадати, скільки ця людина всього зробила в цивільному житті, скільки могла б ще зробити… І навіть на фронті, мабуть, він би зробив дуже багато, якби так не сталося.
Валентина каже, що після цього був рік чекання, надії та віри в диво, попри те, що, як показує досвід, великий відсоток безвісти зниклих – це загиблі.
– Я знала, що він потрапив під обстріл, але в мене була дуже велика надія на те, що він живий. Ми весь рік чекали й вірили, що він у полоні, навіть знаходили схожі фото хлопців у російських і українських телеграм-каналах (про полонених – ред.). Я знайшла дуже схожого на нього хлопця й думала, що то він. Я так вірила в диво, думала, що воно станеться з нами. Але, на жаль, дива не сталося.
Жінка розповідає, що робила все, щоб знайти чоловіка – зверталася до державних організацій, направляла листи до країн, які допомагають Україні з поверненням полонених додому, ходила на акції підтримки тих, хто в полоні.
Тіло Євгенія Бокова росіяни повернули в Україну за репатріацією наприкінці серпня 2025 року. Згодом два ДНК-тести підтвердили, що це дійсно він. Згідно з документами, полтавець загинув 17 вересня 2024 року.
Згадуючи про чоловіка, наша співрозмовниця наголошує, що він був чесною, принциповою людиною та вірив: якщо чинити за справедливістю, то з ним усе буде добре.
– Усі, хто знав Женю особисто, можуть це підтвердити. Ніколи він нічого чужого не брав, а своє здобував великою працею «24 на 7». Він працював практично без вихідних та відпочинку. Дуже старався, намагався все робити чесно та правильно, приймав усі роботи (на будівництві – ред.) на совість. Усім, що зараз є в мене і в моєї донечки, я завдячую йому.
У Євгенія Бокова залишилася 8-річна донька Катерина, яку він обожнював:
– Катюша – це він її так назвав. Коли ми у студентські роки з ним зустрічалися і ще навіть не одружилися, він завжди говорив, що в нього буде (дочка – ред.) Катерина. Це було у 2009 році, а Катерина з’явилася в нас тільки у 2017-му. Він наче знав, що так буде. Дуже її сильно любив, мабуть, ніхто так її більше любити не буде. Катеринка дуже схожа на нього, його точна копія – і характером, і зовнішністю, і принципи життєві в неї такі ж. Можливо, це генетично передається.
Євгеній Боков з дочкою Катериною
Валентина згадує, що її чоловік захоплювався автомобілями:
– Машини – це була його стихія. Він був дуже класним водієм! Він сказав мені якось: «Коли будеш мене ховати, поховаєш у моєму селі та зробиш мені пам’ятник із мерседесом».
Валентина Бокова каже, що батьки Євгенія важко сприйняли загибель сина:
– Його батько тримає все в собі, а мама намагається триматися, бо в неї є онучка – точна копія сина – і молодший брат Жені.
Валентина говорить, що їй хочеться розповідати про чоловіка, про світ, який він після себе залишив, щоб пам’ять про нього жила.
– Деякі люди навіть за 90 років не можуть зробити того, стільки він зробив за життя. Такі люди, як він, бувають один на тисячу.
За словами жінки, вона сама тримається заради доньки:
– Я хочу, щоб ми робили те, що й робили до цього. Я намагаюся ходити на роботу, донька має багато захоплень – займається спортом, бісероплетінням, відвідує театральну школу. Я намагаюся, щоб для неї ця ситуація минула якомога м’якше. Хоча видно по дитині, що вона дуже сумує за ним.
Усвідомлення того, що Катерина не побачить батька, а Валентина – свого чоловіка, приходило до нашої співрозмовниці поступово.
– Спочатку був шок, а потім ти усвідомлюєш… У майбутньому, коли в нашої донечки будуть якісь успіхи – у спорті, навчанні – мені б хотілося, щоб він це бачив, був поряд, але я розумію, що так уже не буде…
Наша співрозмовниця переконана, що людина в горі обирає сама – чи їй сісти, плакати, страждати чи просто робити те, що й робила, та навіть більше.
– Але біль все одно ніде не дінеться. Депресія – це найстрашніше, в ту «яму» впадати не можна, бо звідти дуже важко вибратися, – ділиться думками полтавка.
Директор «Комбінату виробничих підприємств» Сергій Іващенко згадує Євгенія Бокова як чесну й порядну людину та гарного спеціаліста своєї справи:
– З Женею я почав працювати дуже давно – у 2013 році. Молодий, відповідальний спеціаліст, тоді мав невеликий досвід у будівництві.
За словами Сергія Іващенка, як начальник будівництва чоловік повністю побудував мікрорайон «Садовий». Не лише житлові будинки – також дитсадок, торговий центр, заклав дубову та прогулянкову алеї, фонтан, дитячі та спортивні майданчики.
Євгеній Боков звів кілька будинків на вулицях Кременчуцька, Полтавська у Розсошенцях, на вулиці Марії Башкирцевої – в Полтаві.
– Мені дуже шкода втрачати таку людину! Він знав свою справу, дуже багато робив, а міг би зробити ще більше. Міг би перебудувати місто, зробити його комфортним і безпечним, яскравим, сповненим дитячим сміхом, – каже директор «Комбінату виробничих підприємств».
Менеджерка з продажу квартир Світлана Селецька була колегою Євгенія Бокова.
– З Женею ми дуже часто вирішували різні питання по роботі протягом більш ніж 10 років. Коли вони виникали, Женя завжди зрозуміло все пояснював, – згадує вона.
Світлана Селецька каже, що Євгеній був чуйною людиною й одразу приходив на допомогу без зайвих розмов.
– Він був дуже професійним начальником будівництва. Вдало поєднував професіоналізм та вміння знаходити спільну мову з працівниками, а також завжди контролював дотримання високого рівня виконання будівельних робіт.
Світлана Селецька додала, що під керівництвом Євгенія Бокова збудовані кілька житлових комплексів – загалом 18 будинків.
– Дуже співчуваю родині Жені через загибель нашого захисника, – говорить Світлана.
Роман Самойленко розповів «Полтавській думці», що давно знає Євгенія Бокова – з першого курсу університету, де вони разом навчалися. Потім чоловіки стали колегами – працювали разом на «Комбінаті виробничих підприємств».
– Чесність та справедливість він ставив понад усе! Євгеній завжди приходив на допомогу, яка б ситуація не трапилася. І завжди відповідав за свої вчинки, – підкреслив Роман Самойленко.
Роман Самойленко та Євгеній Боков, окрім того, що були колегами, були ще й друзями.
– Ми товаришували, дружили сім’ями. Про смерть Євгенія я дізнався від його дружини… – згадує наш співрозмовник.
«Полтавській думці» стало відомо, що колеги Євгенія Бокова хочуть увічнити памʼять полеглого захисника. Наразі вони обговорюють інструменти вшанування, зокрема живе памʼятування.
