Чи знали ви, що будівля полтавського краєзнавчого – перший запроєктований об’єкт українського архітектурного модерну? Або те, що музей міг би мати інакший вигляд, якби Кричевський, створюючи його проєкт, не мав би вже наявного периметра стін, який обов’язково мав врахувати? Окрім цього, деякі дослідники небезпідставно вважали краєзнавчий головною будівлею України, збудованої у XX столітті, принаймні з погляду впливу на культуру, вважає кандидат архітектури, член ГО «Збережемо Полтаву» Артур Ароян. Про це й розкажемо.
Краєзнавчий став переосмисленням уже впізнаваних образів, довівши, що українська архітектура повноцінна
Будівлі музею – вже понад сто років. У ньому зберігають близько 300 тисяч експонатів різних періодів, та й сам краєзнавчий став першим втіленням одного з них. Як розповідає кандидат архітектури та член громадської організації «Збережемо Полтаву» Артур Ароян, будівля музею не уособлює традиційну українську архітектуру як таку, однак вона – перший запроєктований об’єкт українського модерну.
Будівля музею не уособлює традиційну українську архітектуру як таку, однак вона – перший запроєктований об’єкт українського модерну
Запроєктований, бо від початку створення проєкту Полтавського губернського земства (а це 1903 рік, коли Василь Кричевський переміг на конкурсі) та до 1908 року, коли будівлю освятили та фактично, як говорить архітектор, ввели в експлуатацію, з’явилося ще кілька проєктів, на втілення яких знадобилося менше часу. Зокрема це школа імені Котляревського, яка була розташована на нинішній вулиці Небесної Сотні. Будівництво обох об’єктів розпочали майже одночасно, втім школу добудували трохи раніше. На жаль, подивитися на неї зараз уже неможливо – заклад зруйнували під час Другої світової.
«Однак ідея будівлі земства була раніше. Тому ми й не маємо сильних сумнівів, що було першим. Але пошук і спроби втілити (модерн – ред.) був і до Кричевського. Просто він був першим, кому вдалося чітко довести цей процес до завершення, задекларувати його як цілісний образ, а не лише якісь прояви національного».
Оскільки під час створення будівлі земства вже дещо усталені візуальні образи переосмислювали, споруда на той час була сучасною, однак у ній нескладно вгадати певні правила, форми чи текстури, відомі з української традиційної архітектури.
«Це було переосмислення, й воно було вкрай важливим на той час, тому що в такий спосіб фактично демонструвалося, що українська архітектура повноцінна, вона не лише церковна чи сільська», – розповідає архітектор.
Кандидат архітектури, член громадської організації «Збережемо Полтаву» Артур Ароян. Фото: Культурна аґенція «Терени»
Розпочинали зведення будівлі за більш консервативним проєктом, на який пізніше Кричевський мав зважати
Будувати земство розпочали в 1901 році за іншим проєктом. Під час будівництва його змінювали двічі через конфлікти з іншими земствами та архітекторами. Ароян розповідає, що під час спроб внести до проєктів коригування, представники української інтелігенції різних сфер, не лише художньої чи архітектурної, почали виступати з пропозиціями щодо того, що земство має втілювати в собі певний локальний або національний образ. Через це будівництво, яке тривало вже на рівні першого поверху, тимчасово «заморозили», оголосивши новий конкурс, який передбачав, що всі нові проєкти мають враховувати той периметр стін, які вже звели.
Цей конкурс і виграв художник та архітектор із Харківщини Василь Кричевський – він придумав, який вигляд матиме будівля, скільки в ній має бути вікон, яких форм, як її потрібно оздобити. Саме він і зробив її сучасною для тогочасності, попри те, що мав працювати з уже наявним планом.
«Музей відображав сучасні погляди, але не тою мірою, в якій міг би, бо вже був прив’язаний до складеного плану й периметру стін, які передбачали більш класичну композицію. З іншого ж боку, вона зіграла дуже велику роль, бо симетрична будівля завжди сприймається більш монументально, більш грандіозною, ніж асиметрична.
Тому в цьому плані така консервативність плану будівлі дала більше, ніж відняла. Він міг би виглядати більш сучасним на той час, якби не був симетричним, але з плином часу, відверто скажемо, з усього українського модерну, що існував та існує, ця будівля – найбільш помпезна, саме через свою симетричність певною мірою», – вважає архітектор.
На думку Артура Арояна, сучасність у будівництві втілювалася в технологіях, адже для цього процесу використовували чимало металевих конструкцій, в музеї є скляні дахи, які освітлюють внутрішні приміщення, система парового опалення, яку замовляли в польському Лодзі.
Також, на думку архітектора, ця сучасність проявлялася в окремих елементах дизайну та їхньому поєднанні. Наприклад, там, де більше впливу було саме Кричевського, вони геометризовані, перетворені на чистий дизайн, адже він відходив від першоджерел (які знаходив, наприклад, у тогочасних хатах, адже він досліджував народне житло) й видозмінював їх, хоча вони й лишалися впізнаваними.
Частину розписів робили без Василя Кричевського, адже той через конфлікт із виконробами поїхав до Києва і працював звідти. Елементи, над якими далі працювали художники Сергій Васильківський, Микола Самокиш та інші митці, додали будівлі більше ретроспективних мотивів, відчуття повернення до орнаментації та рослинних мотивів більше, ніж це було в Кричевського. Елементи цих художників були більш схожими до орнаментів XVIII століття, адже вони переносили їх на стіни з вишивки.
«Цікаво, що квіткові орнаменти, які використовував Самокиш, відсилаючись до давньої церковної вишивки, пішла на стіни музею, а звідти – в кераміку. Традиційний опішнянський розпис – традиційний лише років 120. Те, що ми називаємо цим розписом, – розпис доби українського модерну. Цей орнамент прийшов із житла в архітектуру, а звідти – в кераміку та тут і затримався», – розповідає Ароян.
Елементи, над якими далі працювали художники Сергій Васильківський, Микола Самокиш та інші митці, додали будівлі більше ретроспективних мотивів, відчуття повернення до орнаментації та рослинних мотивів більше, ніж це було в Кричевського. Фото: Культурна аґенція «Терени»
Зведення будівлі земства спонукало нарощенню потужностей для різних підприємств
Зі звітів відомо, що тоді (хоча на думку архітектора це обґрунтування й звучить дещо дивно) під час будівництва вирішили, що облицювання фасаду музею керамічною плиткою здешевить цей процес, бо тинькування нібито обійшлося б дорожче.
Цеглу для будівлі постачали з Кобищанського заводу, а от плитки для облицювання в необхідній кількості не було – її замовляли на різних заводах та в різних містах: звозили все, а в Опішні розписували, глазурували.
«Тобто плитка була не полтавського виробництва взагалі. Не було тут тоді таких потужностей. Полтавська плитка – це вже знадвору, під та між вікнами. А вся інша – фасад, на сходах, – часто навіть не українського виробництва. Підлогову плитку робили в Харкові – на заводі Бергенгейма. Вже з часом Опішня почала виробляти облицювальну плитку, і в Миргороді теж розширили виробництво», – розповідає Артур Ароян.
На думку архітектора, саме будівля музею спонукала місцеве виробництво до нарощування потужностей.
Не всім об’єктам українського модерну на Полтавщині пощастило у збереженні, як краєзнавчому
Окрім школи імені Котляревського, каплиця в Полтаві на вулиці Зіньківській, яку добудували в 1914 році, також, говорить Ароян, унікальний зразок українського чи навіть україно-фінського модерну. І взагалі, розповідає архітектор, український модерн переймав досвід фінського модерну, адже фіни тоді були одними з найпрогресивніших в архітектурі, а їхнє відтворення національних форм в архітектурі того часу надихало українців.
В українців та фінів є чимало спільних рис через традиційні форми роботи з деревом, розповідає Артур Ароян, а дерево нерідко диктує певні архітектурні рішення, тому інколи, щоб відрізнити український модерн від фінського – потрібно серйозно оглянути будівлю. Наприклад, шестикутне вікно, виявляється, не виключно риса українського модерну, адже у фінському їх теж використовують.
«Якщо ми робимо щось нове, і воно має відсилати до традицій, треба використовувати якісь із цих форм: шестикутні вікна, виті колони, дах із заломом, вежі, якусь орнаментацію тощо. Без орнаментації дуже часто ми не можемо бути певні, що це український модерн. Коли немає якихось квіткових орнаментів, які ми точно можемо ідентифікувати, то це ще питання, чи це український модерн. Потрібно знати, хто його будував, для чого, – інколи тільки це може дати нам стовідсоткове розуміння, який це модерн», – розповідає чоловік.
Запозичати різні форми в будівництві українці могли не лише у фінів, але найчастіше в них саме тому, що Фінляндія в той час була в складі Російської імперії, й українські архітектори, які навчалися в Петербурзі, часто взаємодіяли з фінами й бачили їхню архітектуру і, повертаючись до України, втілювали ці моменти у свої будівлі.
«Це ніяк не принижує український модерн, що ми десь щось взяли від фінів, бо ми ще багато взяли від Австро-Угорщини в декоруванні й облицюванні, а вони взагалі взяли їх із мусульманських зразків архітектури. І нічого тут страшного немає, це навпаки – показує актуальність та відповідність тогочасному сучасному світовому контексту».
Чимало житлових будинків, говорить архітектор, не мають специфічного декору, однак у них є шестикутні вікна, за якими їх можна розпізнати. Селище Залізничників (раніше Червоний Шлях, нині – Монастирська Гора) – український модерн, будинок на вулиці Соборності, 15 біля краєзнавчого музею – теж, хоча його дещо й переробили «під класику». Унікальний і цінний для Полтави, на думку Арояна, й будинок у цьому ж стилі, розташований на вулиці Небесної Сотні, який видно під час спуску з кам’янки. На нього майже не звертали увагу до жовтня 2025-го, коли будівлю пошкодив російський обстріл.
«Клуб залізничників» у Полтаві (нині Палац культури залізничників) на Південному вокзалі, який перебудували після Другої світової, затинькувавши керамічні орнаменти, додавши колони та переробивши шестикутні вікна під прямокутні. А ще земська лікарня з елементами необароко в Лубнах, дослідна станція у Веселому Подолі, Лохвицьке земство, контора парового млина в Руденківці, колись «Клуб залізничників», а нині Палац культури в Крюкові (це правобережний район Кременчука) – теж будівлі українського модерну.
«Його дуже багато, але значна частина цієї спадщини перебудована, зруйнована чи зруйнована частково. Нерідко, бачачи об’єкт, нам складно оцінити, який він був, якщо ми не знали цього раніше. Добре, що ця спадщина є, погано, що вона в такому стані, й багато з цих об’єктів невідомо, хто і як реставруватиме», – розмірковує Артур Ароян.
Заснування українського модерну в Полтаві – символічне
За словами архітектора, публікація проєкту будівлі губернського земства та дискусії, які виникли довкола нього, запустили процеси будівництва й інших об’єктів. Окрім цього, не менш важливо й те, що заснування українського модерну саме в Полтаві – доволі символічне, адже каталізатором стало відкриття пам’ятника Котляревському.
«Усе це акумулювалося під Котляревського – він став стимулом, щоб заявити про проєкт земства, а заявлений Кричевським і запустив український модерн. Тобто пошук якихось національних форм, де і як їх втілити, був і до того. Але отак декларативно, що ми тепер робимо український стиль – це було прив’язано до відкриття пам’ятника, до цієї консолідації української культури, фокусування в цій точці», – розповідає Артур Ароян.
Але найцікавіше, на думку архітектора, те, що, дивлячись на будівлі інших земств, як губернських, так і повітових, тобто всіх рівнів, ніде не побачиш більшого українського модерну, ніж у Полтаві.
«Є школи в цьому стилі: на Чернігівщині, Черкащині, Київщині. Є наукові установи, типу дослідних станцій у Харкові, Ніжині, Білій Церкві. Є готелі. Але земств немає ніде: ні в Лохвиці, ні в Миргороді, ні в Харкові, Чернігові, Сумах, Ніжині, Києві – ніде немає більшої будівлі земства, збудованої в стилі українського модерну. Але ж земства й були каталізатором цього процесу, й при цьому єдина будівля земства в стилі українського модерну – це полтавське земство», – говорить Ароян.
Чимало будівель інших земств, збудованих пізніше, додає архітектор, були в стилі модерну, однак не українського. Тож, так і виходить, що будівля краєзнавчого унікальна.
Краєзнавчий можна назвати головною будівлею XX століття за своїм культурним впливом
Артур Ароян говорить, що, хоча це й може викликати суперечку чи тривалі дискусії, але полтавське земство цілком може бути найважливішою будівлею, зведеною в Україні у XX столітті з погляду культурного впливу, і цю позицію цілком можна обґрунтувати.
«Принаймні, чому вона (позиція – ред.) має право на існування, що ця будівля була найціннішим, що звели тоді в Україні, для самосвідомості, для підтримки народних промислів, бо вони отримували замовлення від земства, і таким чином, наприклад, не зникли й не поступилися повністю промисловості народні майстри».
Український модерн був дуже сильним рухом, який в архітектурі проіснував до 30-х років, а в ужитковому мистецтві, як говорить фахівець, ніколи не зникав взагалі. Він продовжував існувати навіть у найсуворіші часи, лише більш або менш у підпіллі, після чого перейшов у декоративне мистецтво.
«Єдине, з чим зараз маємо проблему – коли намагаємося створити щось схоже на український модерн того часу, то це все одно, що краєзнавчий музей збудували б із дерева, побілили б його і вкрили очеретом. Це було б ефектно? Так. Але б він вже не мав того значення. Треба робити, як Кричевський, – брати щось старе й переосмислювати його, тоді воно буде вічно живим».
Тогочасна сучасність музею, на думку архітектора, проявлялася в окремих елементах дизайну та їх поєднанні. Фото: Культурна аґенція «Терени»
Повертаємося до головного питання: то чому краєзнавчий – ідеальний «кандидат» для представлення сучасної Полтави
Артур Ароян говорить, що наразі будівля краєзнавчого – дуже важлива для репрезентації нашого міста, але всю другу половину XX століття його здебільшого представляла Кругла площа.
«Це зрозуміло чому, і з погляду, що це великий і значний містобудівний ансамбль, це дійсно так, і те, що Полтава – «кругле місто» – це теж звідти походить, і це об’єктивно так. Але зараз Кругла площа потребує переосмислення й занепадає через багато факторів, не лише через війну й ставлення до імперської спадщини, вона ще до того почала занепадати. І там потрібно комплексно, якщо не системно, думати про неї та розв’язувати питання цієї площі. Але очевидно, що зараз вона не може репрезентувати Полтаву».
Існує кілька варіантів для цього, зокрема полтавський ландшафт із його основними віхами – Біла альтанка, монастир, собор, Котляревський. Якесь уявлення Полтави, як «мису» над Ворсклою, на якому є спадщина. Але воно, на думку архітектора, дуже розмите, та й з іншого боку, це доволі культова річ.
«Прив’язувати місто до такої суто культової штуки – добре з погляду глибини історії чи виразності архітектури, але все ж це знову грає на погляд, що українська архітектура – це або церква, або село».
А краєзнавчий ідеально для цього підходить. Перша причина – мало людей скажуть, що він некрасивий. Друга – це важлива віха в історії архітектури, мистецтв і українського суспільства. І третя – це, як каже Артур Ароян, будівля цивільного призначення, щодо якої не виникає спірних питань чи дискусій.
«І це музей – він у собі акумулює всю глибину історії, культури та природи цього краю від палеоліту до сучасності. Всі ці аспекти вдало працюють на те, що музей – серце Полтави, яке, мені здається, зараз може репрезентувати місто.
І тим, що він на стадії ремонту. Це про незавершеність, якусь невизначеність. Це теж є хорошою алегорією. Мій друг Василь Маркуш колись так сказав, і я з ним згоден. Музей зараз є такою алегорією всієї України, не лише Полтави – тут все в процесі, щось поруйнувалося, а тут щось ремонтується, оце все дуже красиве й цінне, але не може повноцінно функціонувати, бо війна», – говорить архітектор.
Окрім цього, на думку Арояна, ця алегорія вдала ще й тому, що це про точку докладання спільних зусиль.
«Це спонукання до дії, коли щось не зроблено або не дороблено (як процес реставрації в музеї – ред.). Тоді в людини виникає думка: “Це ж недобре, треба щось із цим робити”. Будь ласка, що можеш зробити – роби. Зрозуміло, що ми не підемо зараз шпаклювати музей чи відновлювати розписи, але мова про те, що в цей час нормально поставити питання – що я можу зробити? Є культура, є спадщина – що ми можемо зробити, щоб вони збереглися й розвинулися? І музей – гарний приклад, щоб на ньому це й показувати».
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
