21 листопада в Україні відзначають День гідності та свободи. Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004 року та Революція Гідності 2013 року.
У цьому матеріалі ми згадали основні події Революції Гідності на Полтавщині та зібрали свідчення учасників протестів, які відбувалися 11 років тому.
Фото: видання «Полтавщина»
Наприкінці листопада 2013 року в Києві розпочалися перші протестні акції у відповідь на рішення проросійського режиму Віктора Януковича припинити курс на євроінтеграцію та скасувати процес підготовки до підписання угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Українці вимагали підписання угоди, відставки Кабміну, проведення позачергових виборів президента та уряду. Події наступних місяців увійшли в історію України як Революція Гідності.
Полтавщина теж виявила солідарність зі столицею: з листопада 2013 року до лютого 2014 року в області відбулася низка протестних акцій. За інформацією регіонального представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олега Пустовгара, мітинг на підтримку євроінтеграції біля Полтавської ОДА, організований опозиційними партійними силами, розпочався 22 листопада 2013 року.
Фото: видання «Полтавщина»
Через два дні понад пів тисячі жителів Кременчука на заклик ГО «Європейський клуб» прийшли до пам’ятника «Жертвам сталінських репресій» у центрі міста. Там збирали підписи під вимогами скасувати урядове рішення про призупинення підготовки до підписання Україною угоди про асоціацію з ЄС. Судовий виконавець зачитав людям рішення Полтавського адміністративного суду, який, за зверненням юристів міськвиконкому, заборонив «із 24 листопада до 20 години 8 грудня» мирні зібрання на центральних вулицях Кременчука та перед мерією. Попри заборону, протестувальники вирушили через центр міста, повз міську раду до пам’ятника Тарасу Шевченку. Там читали вірші про Україну та співали стрілецькі й повстанські пісні.
Майданівці у Кременчуці. Фото: Альона Душенко
27 листопада Нові Санжари стали першим райцентром на Полтавщині, де згідно з рішенням селищного голови Андрія Реки вивісили прапор Європейського Союзу.
У ніч на 30 листопада стався силовий розгін Євромайдану в Києві, де були переважно студенти. Їх оточило близько 2 тисяч озброєних спецзасобами бійців «Беркуту». Тоді постраждали щонайменше 79 людей. Ця подія стала переломним моментом в українських протестах – у відповідь на неї на Майдан біля Полтавської ОДА вийшло близько 800 полтавців.
Фото: видання «Полтавщина»
Криваві події на столичному Майдані – вбивства Юрія Вербицького, Михайла Жизневського, Сергія Нігояна та Романа Сеника – викликали обурення в суспільстві та спровокували радикалізацію протестів у регіонах, зокрема й на Полтавщині.
Жительки Кременчука стоять з портретами перших українців, які загинули на Майдані. Фото: Альона Душенко
Надвечір 22 січня понад дві тисячі полтавців зібралися біля ОДА, частина присутніх мала намір її штурмувати. За інформацією Олега Пустовгара, пристрасті вгамувалися лише після того, як керівник міської міліції разом із протестувальниками заспівав державний гімн.
Площа перед Полтавською ОДА. Фото: «Суспільне Полтава»
25 січня мітингувальники в Полтаві захопили сесійну залу обласної ради без бою, оскільки будівля стояла порожня, а сили «Беркута» були зосереджені біля ОДА.
Люди виконують гімн України у сесійній залі. Фото: «Суспільне Полтава»
18 лютого 2014 року під час протистояння на столичному Майдані загинули жителі Полтавщини – Андрій Черненко та Ігор Сердюк. І уже на наступний день кілька тисяч полтавців пікетували управління Міністерства внутрішніх справ та Службу безпеки України у місті. Люди вимагали відкликати всіх працівників МВС, які несли службу в Києві, щоб ті відмовилися виконувати злочинні накази вбивати людей, а також вимагали розблокувати полтавську ділянку траси Київ – Харків, щоб можна було вільно доїхати до столиці.
Фото: видання «Полтавщина»
Увечері 19 лютого біля обласного офісу «Партії регіонів» зібралося понад три тисячі полтавців. Приміщення закидали коктейлями Молотова, воно вигоріло вщент протягом 40 хвилин.
Близько 20:00 розпочався штурм Полтавської ОДА. У вікна першого поверху будівлі повстанці запускали каміння, петарди, вибухові пакети, коктейлі Молотова, розгорілася пожежа. Тоді 200 «беркутівців» у шоломах та зі щитами вийшли з будівлі ОДА й відтіснили повстанців із площі. Силовики застосували не тільки удари кийками, а й світло-шумові гранати, сльозогінний газ, гумові кулі 12-го калібру для відстрілу з рушниць, дріб і картеч. Під час сутички сильно постраждали 9 мітингувальників, але жодного з них не госпіталізували через побоювання, що міліція забиратиме з лікарень. Тому необхідну медичну допомогу надавали медики полтавського Майдану – викладачі Української медичної стоматологічної академії. Близько 22:30 полтавські майданівці забарикадували всі входи до будівлі ОДА ззовні.
Учасники Революції Гідності штурмують ОДА. Фото: «Суспільне Полтава»
Уже 20 лютого 2014 року між обласним штабом спротиву та міліцією відбулися переговори. Сторони домовилися про спільне патрулювання Полтави та пікети на дорозі Полтава-Київ, щоб унеможливити проїзд «тітушок» до Києва. У цей день о 18:00 під вигуки «Молодці!» «беркутівці» звільнили будівлю ОДА, а дві тисячі майданівців влаштували «живий коридор» для їх безперешкодного виходу.
О 22:17 Верховна Рада ухвалила постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України», якою визнала дії силових структур на Майдані незаконними.
На наступний день у Полтаві під час протестів повалили пам’ятник лідерові більшовиків Володимиру Леніну, а у Кременчуці те ж відбулося на кілька днів пізніше – 24 лютого.
У Кременчуці демонтують пам’ятник Леніну. Фото: Альона Душенко
Процес зникнення «Партії регіонів» із політичної арени Полтавщини розпочався 22 лютого 2014 року. Виконком оголосив про припинення діяльності Полтавської обласної організації «Партії регіонів» та її місцевих структур. На позачерговій надзвичайній сесії Полтавської обласної ради «регіонали» – голова облради Іван Момот та його перший заступник Володимир Онищенко – подали у відставку.
За інформацією «Суспільного», у цей день люди вимагали також відставки голови та секретаря Полтавської міськради. Керівник міської ради Олександр Мамай не звільнився. Але того дня пішов із посади голова облдержадміністрації Олександр Удовіченко. Також 22 лютого Верховна Рада відсторонила від виконання обов’язків президента Віктора Януковича.
Та, попри це, деякі члени колишньої «Партії регіонів», які стояли «по іншу сторону Майдану», і зараз – у владних колах. Наприклад, Олександр Удовіченко та Оксана Деркач є депутатами Полтавської міськради, а Валерій Пархоменко – першим заступником міського голови Полтави.
Роман Чабановський, який на момент Революції Гідності був головою Полтавської обласної організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода», а зараз – військовослужбовець ЗСУ, розповів «Полтавській думці»:
– Усі розуміли, що Янукович не підпише угоду про Асоціацію ще до 21 листопада. І тому ми, як політична партія, готувалися до різних типів протистояння з владою. Звісно, ніхто не очікував таких кривавих подій, але розуміли, що просто так ніхто владу віддавати не буде.
Чоловік згадує, що в перші дні в Полтаві збиралися невеликі мітинги, переважно з громадсько-активних людей та активістів політичних партій. Із них організували раду Майдану.
– Першочерговою задачею було забезпечити великий протест у столиці країни. Тому ми почали організовувати транспортування активістів до Києва. Після 30 листопада і розгону протестувальників у Києві в Полтаві почалися більш масові протестні мітинги. Наш Майдан почав працювати цілодобово: встановлювали намети та забезпечували постійну присутність на площі перед ОДА.
Роман Чабановський під час мітингів. Фото з особистого архіву
За словами нашого співрозмовника, побут на Майдані віддалено нагадував побут сьогодення на позиціях великої війни:
– Це й важко з однієї сторони й радісно з іншої, бо ти відчуваєш, що перебуваєш на своєму місці. Саме там, де повинен зараз бути. Були дуже важкі моменти, особливо коли втрачали побратимів. Але й була неймовірна радість та ейфорія від перемоги. Ми змогли тоді зробити те, що не вдалося багатьом іншим народам.
Роман Чабановський добре пам’ятає день, коли майданівці в Полтаві штурмували ОДА:
– Оскільки я керував обласною організацією ВО «Свобода» на той час, то був одним з ініціаторів цього рішення. Воно було важке, і багато хто з наших тодішніх союзників вмовляли нас цього не робити, бо боялися ескалації. Але виходу не було. Потрібно було максимально заблокувати роботу органів влади в усій країні. Режим мав відчувати, що втрачає важелі впливу на ситуацію. Зрештою, це виявилося одним із ключових факторів втечі Януковича.
На початку лютого проти деяких майданівців відкрили кримінальні справи, зокрема і проти Романа Чабановського. Його звинуватили в захопленні будівлі Полтавської обласної ради.
А 11 лютого 2014 року суддя Октябрського райсуду Полтави Наталія Тімошенко призначила Роману Чабановському запобіжний захід – домашній арешт, на ногу йому причепили спеціальний браслет. 18 лютого арешт із чоловіка зняли відповідно до закону про амністію майданівців.
На запитання, чому особисто він долучився до Майдану, Роман Чабановський відповідає:
– У мене не було іншого вибору. Я так вихований. Для мене наша держава – це не пусте місце. Я мав тоді стати на її захист проти внутрішньої окупації, так само як зараз ми стоїмо проти окупації зовнішньої.
Інший активний учасник Революції Гідності в Полтаві Олекса Коба, який зараз також служить у ЗСУ, свою мотивацію доєднатися до протестів описав «Полтавській думці» так:
– Долучився, тому що моя головна цінність – свобода. Якби не було Майдану, ми б уже були Білорусь 2.0.
Також Олекса Коба додає, що з часів Майдану йому найбільше запам’яталися щирі люди, які мали ті ж цінності, що й він.
Олекса Коба представляв студентський рух на полтавському Майдані. Фото: видання «Полтавщина»
Крім учасників Революції Гідності Романа Чабановського та Олекси Коби, й інші майданівці боронять Україну у лавах ЗСУ. Серед них, наприклад, Анатолій Ханко, Андрій Баранов, Віктор Трофименко. Антон Цедік, Дмитро Коряк та Юліан Матвійчук загинули на фронті.
Альона Душенко з Кременчука, яка на той час вчилася в університеті, каже, що особисто для неї Революція Гідності розпочалася в ніч проти 30 листопада.
– У 2013 році вирішувалася доля країни: євроінтеграція чи «тайожний союз» із Росією – ми не змогли стояти осторонь, – підкреслює вона.
Дівчина згадує, як 24 листопада у Кременчуці відбувся мітинг на підтримку євроінтеграції. Тоді, попри рішення суду про заборону зібрання, яке транслювали на екрані телевізора на площі Незалежності, людей зібралося достатньо. 28 та 29 листопада в Києві очікували рішення саміту, який проходив у Вільнюсі.
– Ми з сестричкою та друзями гайнули до столиці. На Майдані разом з іншими активістами вимагали скасувати рішення про призупинення підготовки до асоціації з Європейським Союзом, адже це означало ще більшу економічну/національну/культурну залежність від Російської Федерації. Також звучала вимога щодо відставки уряду Азарова за зраду національних інтересів.
Альона Душенко з друзями покинули Майдан у Києві за кілька годин до розгону студентів. А вже зранку дізналися, що частина їхніх друзів, які там залишилися, тікала до Михайлівського храму, а частину – побили кийками.
– Далі понеслося: акції протесту, поїздки до Києва, збір допомоги, чергування, давання свідчень у відділку міліції, пікети в люті морози, виставка фотографій, повалення Лєніна, штурм штабу, шини, сльозогінний газ та коктейлі Молотова.
Хода зі смолоскипами під час кременчуцького Майдану. Фото: Альона Душенко
За словами кременчуківки, у місті перекривали дороги, щоб правоохоронці та працівники заводів не виїхали до столиці (адже людей із підприємств вивозили на антимайдан на підтримку Януковича). Була навіть погоня з народними депутатами за особами, які представилися правоохоронцями.
Найважчим моментом для Альони Душенко було прийняття та перевірка інформації на штабі Майдану про розстріляних кременчуківців:
– Першим надійшла інформація про Ігоря Сердюка, далі про чоловіка, де звучало «Крем» чи «Крам», що давало припущення, що чоловік із Кременчука. Згодом з’ясувалося, що це Іван Пантєлєєв на псевдо «Креман» із Краматорська. Чутки швидко розповсюджувалися, адже хтось щось десь бачив, а офіційного підтвердження не надходило. Тому називали ще одного кременчуківця Івана, якого бачили скривавленого з розбитою головою.
За словами дівчини, за кілька днів він зі шрамами на голові та побитий з’явився на похованні Ігоря Сердюка, який загинув на Майдані від пострілу в обличчя впритул. Зараз Іван боронить незалежність України в боротьбі з Російською Федерацією.
Основне фото: видання «Полтавщина»
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
