«Коротко про моє життя: сюжет цікавий, автор – садист», «Мені 27, але виглядаю на всі 100» – гумор, що межує з чорними жартами, приправлений самоіронією. Така дотепність привертає увагу до соцмереж Катерини Кашірової. Їй 27, вона живе в Полтаві й має непростий діагноз – агресивний фіброматоз. Катя розповідає про свою хворобу в соцмережах, жартує та не боїться сміятися з себе. Про її життя – далі в матеріалі.
Початок хвороби
Катерина розповіла «Полтавській думці», що хвороба почала розвиватися в дитинстві після травми:
«Під час літніх канікул після першого класу, коли мені було 7 років, я вдарилась об бетон. Отримала перелом остистого відростка хребця, мені стало боляче нахилятися. Трохи згодом на пів спини зʼявилася гематома. Мені зробили операцію, після якої через декілька днів “виросла“ нова пухлина. Тоді мене направили в Київський інститут раку, там й діагностували агресивний фіброматоз, призначили хімієтерапію. Юридично я не онкохвора, бо моя пухлина доброякісна, але через свою агресивність потребує серйозного лікування».
Агресивний фіброматоз – це доброякісне новоутворення зі сполучної тканини. Це не рак, який дає метастази, але пухлини можуть швидко рости, проникати в навколишні тканини – м’язи, фасції, нерви, судини.
Хімієтерапію дівчина проходила в Полтаві, в дитячій лікарні на Леваді. Цей медзаклад полтавка згадує з теплом:
«Лікарня була для мене як друга домівка. Там були класні медсестрички, які завжди знаходили потрібні слова, щоб підвищити нам настрій і підтримати. Ми, коли були дітьми, навіть не підозрювали, як їм було боляче дивитися на наші страждання».
Хімієтерапія відбувалася за такою схемою: три місяці лікування – три місяці відпочинок. Так проминули перші три роки хвороби.
Паралельно до лікування Катя почала займатися спортивним плаванням, а в якийсь момент навіть пішла до художньої школи.
Протягом двох років у дівчини була ремісія (період перебігу хронічної хвороби, коли її симптоми значно слабшають або повністю зникають, але стан не виліковується остаточно). У 2010 році стався рецидив – у дівчини з’явилася нова пухлина.
«В інституті раку мені зробили другу операцію, після якої я не змогла підняти ліву руку. Мене знову чекали роки хімієтерапії, я покинула плавання. У 2013 році пухлина зʼявилась у стегні, через що почала шкандибати на одну ногу, втратила можливість сидіти й покинула малювання», – поділилася Катерина.
Через два роки стався рецидив у підщелепній ділянці. Ця подія трапилася після закінчення школи, тож хімієтерапію дівчина проходила вже в дорослій лікарні. Через ускладнення не пролікувалася до кінця, бо почала задихатися від внутрішньовенних введень препаратів.
У 2016 році пухлина «виросла» в іншому стегні.
«Мої ноги не згиналися й не розгиналися. Для опори я почала пересуватися за допомогою милиць. Приймала лише знеболювальні. До 2025 року стан був більш менш стабільний, пухлини іноді зʼявлялись і самі зникали, але не обмежували рух. Але навесні 2025 року моя перша пухлина зі спини поширилася у плече. За кілька днів моя права рука перестала підійматися вгору. А потім перестала згинатись і висіла збоку на відстані. Коли я розпочала таргетну терапію, рука зігнулася, але більше не розгинається», – пояснила Катерина Кашірова.
Лікування
Зараз дівчина стримує хворобу за допомогою таргетної терапії. Таргетна терапія – це сучасний метод лікування, який цілеспрямовано впливає на конкретні молекулярні «мішені» у клітинах хвороби. Наприклад, якщо хімієтерапія діє «в усьому організмі», то таргетна терапія «б’є» точніше – по механізмах, які змушують пухлинні клітини рости й виживати.
Дівчина пройшла 5 місяців лікування, яке допомогло зменшити пухлину на спині. На місяць на пігулки йшло 40-50 тисяч гривень.
«Спочатку я думала, що лікування триватиме до стабілізації стану, бо з моїм діагнозом шляху до повного одужання немає. А на початку 2026 року стало відомо, що моє лікування постійне – для стримування хвороби. Але зменшили дозування, тож тепер його вартість наполовину дешевше. Новина про те, що лікування буде довічним, спочатку приголомшила, але згодом прийшло розуміння: це ціна можливості жити без болю. Адже пухлина руйнує все навколо себе, тисне на нерви, іноді ще й “бʼє струмом“», – розповіла Катерина.
Державну допомогу дівчина описала так:
«Крім виплат за інвалідністю, держава забезпечила мене милицями. Але зараз через хвору руку за призначенням їх використовувати не можу – пересуваюся без них, просто на “носочках“. Проте милиці стали моїми “помічниками“ в побуті – ними відкриваю штори, вмикаю світло чи підіймаю щось із підлоги. Також надали ортопедичне взуття та раз на рік виплачують матеріальну допомогу, що становить близько 5 тисяч гривень».
Полтавка уточнила, що необхідний таргетний препарат держава не закуповує. Катя розповіла, що зверталася в агенцію «Медичні закупівлі України», але отримала відмову. Якби відповідні ліки внесли до переліку закупівель, то дівчина мала б можливість отримувати лікування безплатно.
Життя поза діагнозом
Катерина розповіла, що маленькою відвідувала два дитсадки:
«Спочатку в один ходила. Там нічого не хотіла робити, тому вихователі скаржилися на мене. Річ у тім, що я з народження трохи недочуваю, й це створювало певні проблеми. Вихователі почали натякати, що мені потрібно в спецдитсадок, а не з нормотиповими дітьми час проводити. Тож батьки повели мене в інший садочок, який був недалеко від нашого дому. Не знаю, чому з самого початку я ходила в інший, бо цей, що біля нас, був набагато кращим. Там мені почало подобатися співати й танцювати, зʼявилися друзі, з якими потім разом ходили до школи».
З другого класу, коли в Катерини почалися проблеми зі здоров’ям, вона мала довідку про індивідуальне навчання. Але дівчина все одно намагалася відвідувати уроки в школі, щоб мати можливість бачитись з однокласниками.
Полтавка здобула середньоспеціальну освіту за фахом «Секретар керівника». У 2015 році, під час навчання в ліцеї, стався рецидив, тож освіта відійшла на другий план.
«Події 2016 року змусили мене опинитися в ізоляції через обмежену можливість пересуватися. Це був важкий період переходу від активного життя до вимушеного перебування вдома», – зізналася Катерина.
Початок блогерського шляху
Катя згадує, що соцмережами користувалися, коли ще була підліткою. Але ніколи не замислювалася про щось більше, часто змінювала акаунти просто так. У 2019 році створила інстаграм-сторінку, яка стала постійною, поки її не заблокували.
«Іноді викладала якісь фото та відео, але в більшості була сторонньою глядачкою, просто гортала стрічку. Моя подруга роками казала: “Ти смішна, почни вже вести блог“. Я постійно знаходила виправдання та відмовлялася. А в якийсь момент почала трохи частіше викладати фото й відео, в мене стабільно було 40 підписників – друзі, рідні, знайомі.
Протягом 2024 року до мене сестра чіплялась і питала, коли я вже почну вести тік-ток? І в якийсь момент я здалась і почала робити відео в тік-тоці. Збирала по 200 переглядів і 5 лайків. А підписників стабільно була десь сотня.
Коли минулого року стався рецидив, мені потрібно було в лікарню до Києва. З моїми фізичними обмеженнями сама дорога – вже виклик. А оренда житла коштує більше, ніж мій місячний дохід. Знайомі вмовляли спробувати відкрити збір на дорогу. Спочатку відмовлялася від цієї ідеї, але біль був настільки нестерпним, що вирішила все ж спробувати. Хоча була впевнена, що з цього нічого не вийде. Я помилялася», – розповіла Катя.
Дівчина почала проявляти активність в соцмережах – і люди її почули. Почало активно зростати число підписників. А потім несподівано у грудні минулого року інстаграм заблокував акаунт Катерини.
«Це був ніж у спину. Але люди мене підтримували, казали: “Давай новий, у тебе все вийде“. А я думала, що вони наївні. Але й тут помилилась і перевершила саму себе», – розповіла полтавка.
Коли підписників додавалося, як поділилася Катя, в неї був емоційний підйом. У якийсь момент люди почали засипати подарунками, це було неймовірно приємно.
«Але головне – я більше не одна у своїй хворобі. Завдяки моїм підписникам маю фінансову можливість продовжувати лікування. Це дає відчуття безпеки, якого в мене не було», – підкреслила дівчина.
Катя поділилася, що підтримка людей їй дуже допомагає. Але іноді буває звичайна втома, коли хочеться просто поставити все на паузу:
«Тоді я роблю собі вихідні від соцмереж, щоб перепочити, побути в тиші й набратися сил. Мені здається, це здоровий підхід: дозволяти собі відпочивати, щоб потім повертатися з новими силами».
Про лікування за кордоном
«Коли люди чують про складний діагноз, у багатьох вмикається шаблон: “треба терміново їхати за кордон, там точно врятують“. Але в моїй ситуації – при агресивному фіброматозі екстраабдомінальної форми – реальність набагато жорстокіша за ці ілюзії. По-перше, це фізичний бар’єр. Через пухлину моє тіло стало, “як камінь“, я маю значну деформацію і вже близько 10 років не можу розігнутися чи рівно лягти. Це автоматично робить неможливим стандартну магнітно-резонансну томографію, бо я просто не поміщаюся в апарат. А без свіжих знімків жодна клініка у світі не прийме мене на лікування.
По-друге, будь-яка поїздка для мене зараз – це не “шлях до порятунку“, а реальний ризик для життя. У мене є пролежень. Дорога в тисячі кілометрів у нерухомому стані – це прямий шанс отримати інфекцію, яку організм може не витримати. До того ж мені боляче лежати через тиск пухлин, я ледве витримала дорогу з Полтави до Києва, а на той час у мене ще навіть не було пролежня», – пояснила дівчина.
Також Катя підкреслила, що дехто вірить у «магічну пігулку». Але її не існує:
«Мою хворобу неможливо повністю вилікувати в жодній країні світу. Протоколи всюди приблизно однакові й вони не всесильні, коли йдеться про таку агресивну форму», – підкреслила Катя.
Також дівчина додала, що найбільше її виснажують не самі поради, а маніпуляція вдячністю. Вона пояснила, що це – особливий вид тиску, коли коментарі на кшталт «Вам же люди кошти збирають, як ви можете відмовитись від поїздок?» стають зброєю.
«Ця “порада“ змушує мене виправдовуватися за те, що я намагаюся вижити в тих умовах, які диктує моє тіло. Не “відмовляюся від допомоги“, а уникаю смертельно небезпечних ілюзій, які мені намагаються нав’язати замість реальної підтримки», – зізналася полтавка.
Про страх та майбутнє
На запитання «Які страхи з’являються у вас найчастіше – і як даєте їм раду?» Катя відповіла так:
«Коли ти не знаєш, що буде завтра: як ти почуватимешся, чи будуть сили просто встати з ліжка. Це стан, коли неможливо нічого планувати. Як справляюся? Намагаюся жити сьогоднішнім днем. Не загадую на місяці вперед, а просто роблю те, що можу, тут і зараз. Це допомагає не думати про те, що від мене не залежить».
Найбільшою опорою для Каті завжди були рідні – вони її фундамент. Також неймовірною підтримкою стали підписники.
«Раніше я думала, що соцмережі – це просто розвага. Але зараз розумію, що це величезна спільнота людей, які дають мені не лише фінансову можливість лікуватися, а й емоційні сили. Це дуже цінно», – підсумувала дівчина.
Ви також можете підтримати Катю. Реквізити для допомоги:
