Олександра, який зараз служить у 831-й Миргородській бригаді тактичної авіації, мобілізували на початку 2025 року. За час служби чоловік отримав два поранення, але героєм себе не вважає і каже, що його поранення «банальні». Про те, як він врятував себе чужими руками і як мало не помер, військовий розповів «Полтавській думці».
Олександр родом із Вінниці. До служби 52-річний чоловік працював у забійному цеху на м’ясокомбінаті і протягом 4 років мав бронювання.
– Наприкінці 2024 року був період – десь місяць, напевно, – коли переоформлював бронювання. Якраз в цей момент мені подзвонили з ТЦК і сказали, що треба прийти й оновити дані. Я пішов, і мене мобілізували, – згадує він.
Оскільки брат Олександра служить з 2022 року, наш співрозмовник вирішив, що й сам піде у військо, інакше не зможе дивитися братові в очі.
– Ховатися або тікати навіть не думав. Була така позиція, що поки бронь, то я працюю. Я розумів: якщо піду добровольцем, то потраплю на передову. А у 52 роки тягатися з молодими хлопцями важкувато. Бути для когось тягарем я теж не хотів. Коли прийшла моя пора, я пішов (на службу – ред.).
Дружина та діти підтримали Олександра у його намірі служити, жодних конфліктів щодо цього в родині ніколи не було.
Спочатку Олександр потрапив в 14-ту зенітну ракетну Уманську бригаду, і три місяці перебував в Умані. Після цього його перевели в донецьку 109-ту бригаду територіальної оборони. На базовій військовій підготовці він був одним із найстарших новобранців.
– Після півтора місяця в «учебці» ми вийшли на Краматорський напрямок. На той момент бригада не була на «нулі». Ми на другій лінії готували позиції для можливого відходу.
Та все ж Олександр і його побратими перебували всього приблизно за кілометр від «нуля», й на їхні позиції й міни прилітали, й артилерія діставала. Єдине, що не було прямого контакту з ворогом.
Чоловік отримав своє перше поранення після місяця служби на Краматорському напрямку, під час третього заходу на позиції.
– Прилетіла міна – і в мене наскрізне проникаюче поранення грудної клітини. На той момент на позиції, крім мене, були двоє новачків і один досвідчений військовий, якого теж поранило. Але його поранення не було важким.
Як каже сам Олександр, йому довелося рятуватися своїм розумом, але чужими руками. Чоловік зберігав спокій та мав «холодну голову».
– Мабуть, робота з кров’ю у забійному цеху загартовує. Коли мене поранило, то я спокійно дивився на це, паніки не було.
Коли новачки, які почали служити нещодавно, побачили його поранення, їх охопила розгубленість, вони не розуміли, що робити.
– Коли інші двоє хлопців почули вибух і прибігли, у них були великі очі, руки тряслися. Вони казали: «Блін, Саня, що робити, що робити?!» Я побачив дірку у грудях і кров та розумів, що потрібні інклюзивні наліпки, щоб закрити рану. Я спокійно їм кажу: «Давайте аптечку, ліпіть наліпки». Підказував, що до чого, куди ліпити, як перемотати. Мені дуже-дуже сильно хотілося жити.
Наш співрозмовник додає, що в той момент майже не відчував болю, бо адреналін його «пригасив».
– Велика вдячність побратимам з сусідньої позиції! Коли вони почули по рації, що я важкопоранений, то прибігли. Там вже були бійці з досвідом. Вони переліпили наліпки грамотніше і винесли мене. На той момент ще була можливість під’їзду «евака» до позицій.
Коли Олександра з каталки евакуаційного автомобіля перекладали на ліжко в лікарні, він втратив свідомість.
– Як потім я дізнався, мені залили 2,5 літра крові. У мене була велика крововтрата, і я висів «на волосині» від смерті. Ще хвилин 10-15 – і все. Під час операції з мене витягнули уламок розміром як корок від пляшки. Ще була операція з видалення згустку крові з легень, – розповідає військовий.
Після 4 місяців реабілітації чоловік знову повернувся до війська, але вже як придатний до служби в небойових підрозділах.
– Мене перевели у роту, де зібрали всіх обмежено придатних для тилової роботи. За 15 кілометрів від фронту ми патрулювали та збивали ворожі дрони. Спочатку з автоматів, пізніше у нас з’явилися дробовики. На той момент почалася війна дронів, і ворожих безпілотників там літало доволі багато, тож не можна було відчувати себе в безпеці.
Оскільки Олександр мав водійське посвідчення, за кілька днів командир роти попросив його сісти за кермо автівки й возити боєкомплект, акумулятори й посилки на позиції українських пілотів дронів.
– Я їздив на позиції раз або два рази на день. Згодом росіяни «просікли» маршрут, бо там була одна дорога, вирахували, коли я їду. Було кілька спроб підбити (автомобіль – ред.), але РЕБи «відвалювали» їх. Дрони біля машини поруч падали.
Але одного дня, після двох місяців служби на новому місці, росіяни змогли «дістати» автівку «дроном-ждуном» на оптоволокні.
– «Ждун» чекав на повороті, де я їздив. Піднявся прямо перед машиною й залетів у лобове скло. Я був за кермом, а поруч – товариш, у якого перший виїзд і який ніколи не був на бойових завданнях. Вийшло так, що основний удар пішов на мене. Благо, «бронік» був важкий, міцний, й основний удар прийняла плита, – говорить військовий.
Олександр отримав осколкові поранення правого боку тіла – обличчя, руки та ноги. Його товариш не постраждав.
– У правій нозі – дві дірки, у правому оці – проникаюче поранення і права рука посічена була теж. Я сказав напарнику, що на око не бачу, рука не працює, нога пробита і що йому треба мене перебинтувати. Знову я чужими руками почав себе рятувати, – згадує він.
Після того вони зв’язалися по рації з командирами, і приїхала автівка, яка забрала військових. Олександр додає: їм пощастило, що росіяни не завдали повторних ударів.
– Звичайна тактика в них була така: якщо прилітає один дрон, влучає, то ще один-два прилітають для гарантії. Можливо, вони побачили, що дрон залетів прямо в машину, у водія, і були впевнені, що в них все вийшло.
Після цього пораненому чоловікові зробили кілька операцій, а далі – місяць у стаціонарі та 3 місяці реабілітації.
– Під час першої операції повитягували уламки, позашивали. Основну увагу приділяли оку. Друга операція – із заміни кришталика, – каже наш співрозмовник.
Чоловік пояснює, що після поранення бачить на праве око, але гострота зору вже не та – 0,1 (за таких умов людина бачить лише верхній рядок таблиці для перевірки гостроти зору).
– Я розумів, що після таких поранень у тому районі, де перебував, я вже не вояка. Тому що зір та слух – це найголовніше. Ти вухами слухаєш, а очима шукаєш, де дрон, і вже відповідно дієш. Оскільки зір вже був не той, шукав можливість перевестися.
Так військовий перейшов у 831-шу Миргородську бригаду тактичної авіації, де служить на посаді водія-механіка і зараз готується їхати на фахове навчання.
– Особливого героїзму немає, повоювати у мене довго не вийшло. Я не вважаю, що я герой. Так, два поранення є, але вони такі банальні, – скромно говорить чоловік.
Наш співрозмовник зазначає, що під час базової військової підготовки дуже уважно слухав те, що стосувалося тактичної медицини, і це врятувало йому життя:
– Такмед я вбирав у себе, як губка, бо розумів, що це найголовніше, що це треба знати й вміти. Ми живемо в таких реаліях, що у будь-який момент і будь-де такі знання можуть знадобитися.
За його словами, деякі новобранці під час базової військової підготовки не ставилися до вивчення тактичної медицини серйозно, але, як показала практика, це необхідна річ навіть для цивільних.
– Моєму синові 25 років, він держслужбовець і на даний момент має бронь. У нього на роботі була можливість пройти базову підготовку з тактичної медицини для цивільних. Він спочатку казав: «Нащо воно мені треба?» Я переконав його піти. І його це зацікавило, затягнуло, і він сказав: «Дякую, що ти наполіг, тому що це речі цікаві й необхідні». Надання першої допомоги за системою MARCH – це річ, яка зараз дуже корисна.
«Полтавська думка» запитала в Олександра, як армія змінила його життя. Він відповів:
– Армія мене «ломанула», бо я людина-одинак. Мені комфортно одному, і для мене зміна роботи, новий колектив – це дуже важко. Армія мене навчила того, що на кожному новому місці повинна бути комунікація, вливання в колектив. Бо армія – це колектив. Мене вже не лякають нове місце, нові люди.
За його словами, він усвідомлює, що сьогодні можу бути тут, а завтра – вже десь на новому місті.
– І мені знову треба буде уживатися, налагоджувати контакти. Я вам скажу, що якби була пропозиція щодо інтерв’ю до служби, то я не погодився б, сказав би: «Ні, я тихенька людина», – сміється чоловік.
Як зізнається військовий, він наразі не будує великих планів на майбутнє після закінчення війни.
– Не хочу планувати, бо я зрозумів, що життя – це така штука, коли все йде не за планом. Чомусь згадалася фраза з фільму «Рембо». Там в кінці командир Рембо питає його: «Як ти будеш далі жити?» Він відповів: «День за днем». Такі плани – жити сьогодні, насолоджуватися життям, поки є можливість.
Фото: 831 Миргородська бригада тактичної авіації
