Софія Васецька – 17-річна полтавка, яка захоплюється авіацією, закінчила Програму дипломатичного лідерства США, бо вважає, що дипломатія відіграє вирішальну роль під час війни, та з 14 років разом із родинами полеглих захисників із різних куточків України – Полтави, Харкова, Миргорода, Ніжина – бореться за вшанування їх пам’яті, подаючи петиції про перейменування топонімів на їхню честь. Про шлях від звернення до Джо Байдена про надання F-16 до ініціативи вшанування пам’яті полеглого льотчика Івана Болотова перед тисячами людей на концерті «Без обмежень» у київському Палаці Спорту – читайте далі.
Моя громадська діяльність почалася, коли мені було 13 років. Я побачила інтерв’ю з Джусом – Андрієм Пільщиковим – який, на превеликий жаль, загинув у 2023 році. Коли я дивилася його, почула думку Джуса про українську авіацію, в яку я була шалено закохана, я зрозуміла, що це те, над чим потрібно працювати, і в такому юному віці я вирішила підтримати ідею Джуса щодо модернізації української авіації, її розвитку й необхідності поповнення українського авіаційного парку і написала звернення до Джо Байдена (президента США у 2021 – 2025 роках) щодо надання Україні багатоцільових винищувачів F-16.
Це було перед Новим роком, в останні дні 2022 року – поки тривала новорічна підготовка, всі закупляли різні смаколики для свята, прикрашали будинки, я сиділа й писала петицію з моїми вчителями англійської мови. Опублікувала я її 31 грудня 2022 року – цей масштабний проєкт і став початком моєї діяльності.
Хоча в той момент я лише формувалася як особистість, людина, дівчина – вже тоді розуміла, що не можу просто сидіти на одному місці й чогось чекати – ми маємо власноруч творити історію, писати її власними вчинками, власною позицією, бо замовчування чи сидіння на одному місці – це також позиція, а я не можу виявити таку відносно свого народу й своєї країни.
У цій петиції я зазначала, що пишу її не лише від свого імені – я звертаюся від імені українського народу, щоб світ почув нас. Насправді так і сталося – світ нас почув, ця петиція відіграла одну з вирішальних ролей у громадських обговореннях, підняття цієї теми взагалі, люди почали підписувати її. Розпочався активний рух і це вже нікого не залишило байдужим. І так через підтримку людей і за допомогою кампанії Джуса й Мунфіша, яку вони запустили, через яку лобіювали це рішення в Конгресі США, адвокували питання надання Україні F-16, це взагалі стало реальним.
Це звернення на 100 % стало руйнівною силою для підняття теми надання Україні F-16 серед людей, які живуть в Україні, вірять у перемогу, ховаються в укриття, коли летять «шахеди» й ракети, бо це стало актуальним для кожного, це не було локальним питанням, яке стосувалося лише авіації України, – воно стало важливим для цілої нації, для того, щоб ми вижили.
Моя любов до авіації розпочалася з дитинства – тоді мені дуже імпонувала саме цивільна авіація. Мій тато – випускник Київського авіаційного інституту, й хоча, на жаль, він не реалізував себе в цій галузі, але ще в дитинстві прищепив мені пристрасть до авіації.
Згодом, коли розпочалася повномасштабна війна Росії проти України, я побачила, як працює наша бойова авіація, як працюють наші неймовірні льотчики – я була в Полтавській області й бачила прольоти вертольотів на наднизьких висотах. Але цей момент, коли я почала не лише цікавитися авіацією, а вивчати все про неї, стався, коли Денис Кирилюк – наш полеглий льотчик 831-ї Миргородської бригади тактичної авіації – виконав свій проліт над центром Полтави.
Це була осінь 2022 року і це був найяскравіший проліт – взагалі ж льотчикам винищувачів заборонено літати над містами, але тоді Денис, можна сказати, «побешкетував» і вирішив пронестися дуже низько над Полтавою і ще й вийти на фігуру вищого пілотажу – крен (нахил літака ліворуч або праворуч його поздовжньої осі).
У мене тоді був онлайн-урок математики, я сиджу і бачу у вікні, як винищувач перевертається на крен на наднизькій висоті, – чую цей звук, бачу цю швидкість. Я настільки тоді закохалася, це виглядало так вагомо й круто, що я подумала: «Вау, а що це за люди, які можуть підняти таку величезну металеву пташку в небо? Що це за королі, що за лицарі, які підіймають цю міць разом із собою в небо, захищають нас?» Ось із цього моменту почалася моя надзвичайна любов до авіації.
Наші льотчики завжди говорять: якщо ти закохуєшся в авіацію – це назавжди. Цей політ мене настільки змотивував, що з того моменту я взагалі не бачила жодних перешкод перед собою – якимсь чином авіація мене звільнила від того, що можуть бути якісь перешкоди, бо тут існує принцип – небо не має кордонів. Я вважаю, що авіація – велике творіння людства, а може й найвеличніше – людина не народжена літати, але літає, роблячи це всупереч законам фізики.
Опісля щоранку, коли я прокидалася, я згадувала цей проліт, і він став для мене натхненням працювати над собою, ставати кращою, вивчати англійську мову, математику, фізику. Цього заряду мені вистачило на чимало місяців вперед – я просто жила авіацією та продовжую робити це й зараз. Денис Кирилюк, на жаль, загинув наступного року. Він був одним із найпрофесійніших льотчиків у бригаді. Його дуже поважають американські пілоти й шанують його пам’ять. Я дуже щаслива, що він тоді зміг своїм прольотом, мабуть, подарувати мені неосяжне – таку любов, пристрасть і розуміння, що в цьому світі немає нічого неможливого.
До петицій, які пов’язані зі вшануванням пам’яті, до мене звернулися вертолітники, які знали про це звернення. Я була в захваті від цього знайомства. Вони тоді так жартома сказали: «Софія, ну, ти ж написала петицію про F-16, подумала про наших пілотів винищувачів. А чому ти не подумала про тих, хто працює на вертольотах? Нам також потрібна новітня зброя, чим боротися». Тож я почала вивчати все про вертольоти AH-64 й написала нову петицію, знову звертаючись до Джо Байдена, щоб Україні надали ці гелікоптери.
У якийсь момент, коли ми розвивали обидва звернення, росіяни, побачивши петицію про винищувачі, почали «ламати» її – вони самі люблять жити «в оболонці», відрізаючи людей від доступу до інформації та зовнішнього світу, тому й намагалися зробити все, щоб ця петиція не нічого не набрала. Через це ми втратили чимало голосів, але ми продовжували їх збирати, поширювати інформацію про це в соцмережах.
Уже після цих звернень я почала займатися вшануванням пам’яті наших загиблих воїнів. Мене дуже вразив Малі – Євгеній Брах. Скільки було відео в тіктоці, скільки ефірів – він так сильно мотивував молодь боротися за Україну і сприймати якісь серйозні трабли з такими жартами, ніби дійсно ніяких перешкод немає.
Коли він загинув – я плакала за ним, як за своєю людиною, наскільки мене це торкнуло. Пізніше я познайомилася з його родиною – ми побачилися в Полтаві, коли я гуляла ввечері після школи, йшла від Білої альтанки. Я тоді ходила й думала: «Цими вулицями ходив Євгеній Брах – такий класний, легендарний, мужній і неповторний». І ось я зустрічаю його маму й сестру, і мене ця зустріч наскільки вражає.
Пізніше, навесні (2023 року) я вирішила, що Полтава має знати своїх героїв, і я маю зробити для цього все. Я написала свою першу петицію щодо перейменування вулиці – на честь Євгенія Браха. Дивлячись на процес збору голосів – це була найпрогресивніша, найшвидша та найактивніша петиція, тому що буквально за 2-3 години ми назбирали 780 голосів – це був рекорд і, звісно, для всіх шок. Першочергово – для Полтавської міськради, бо ніхто не очікував, що люди так можуть об’єднатися. Тоді я вперше й побачила, на що здатні українці, коли чогось хочуть: люди поширювали петицію, позначали мене в соцмережах, я репостила собі це все. Зараз на те, щоб назбирати 780 голосів, потрібно, можливо, два-три тижні, а то й місяць чи два. Люди важкі на підйом, зараз вже немає того запалу допомогти, об’єднатися, зробити щось разом, на жаль. Але тоді був початок 2023 року, і люди хотіли.
Петиція не була легкою – ми писали її на певну вулицю – Пушкіна, але туди подавалися кілька родин полеглих героїв. Моя позиція така: кожен воїн, який віддав своє життя заради України й нашої незалежності, – рівний. Ми не можемо говорити, що хтось достойний, а хтось не гідний цієї вулиці, бо вони віддали найдорожче – життя. Тому в міськраді й Інституті розвитку міста як компроміс запропонували для перейменування Сонячний парк – у нас не було жодного вибору: або обираємо парк, або лишаємося без пам’яті. Ми обрали парк.
Це був мій перший досвід взаємодії з міською радою, з владою. Тоді мені було вже 14 років – я сиділа на кожному засіданні, боролася за цю пам’ять, була послідовною в соцмережах, щоб інші люди, які також хочуть вшанувати дорогих для себе людей або військовослужбовців, навіть якщо вони їх не знали, мали приклад.
Так. Наступним моїм зверненням до Полтавської міськради було прохання щодо перейменування вулиці на честь колишнього директора третього ліцею та мого вчителя англійської мови Євгенія Романова – він навчав багатьох людей, і саме завдяки його знанням я зараз маю змогу розвиватися, займатися лобіюванням та адвокацією українських інтересів, бо все це переважно відбувається англійською мовою. Я дуже хотіла закарбувати його пам’ять, але черга перейменування вулиць тоді закінчувалася, а обирати будь-яку вулицю на краю міста ми не хотіли, його дружина не хотіла. Я позиціюю це як паузу – рано чи пізно ми до цього питання повернемося.
Потім я зареєструвала петицію в міській раді щодо ремонту дороги в Ковалівці. Думаю, всі знають, наскільки жахливий був її стан. Для мене це було важливе звернення – я збирала голоси на річці Берег Свободи, чіпляла по всьому селу QR-коди для підпису, переконувала всіх, що ми можемо й маємо це зробити. Я боролася за це влітку, з червня 2023 року, а в листопаді – грудні її почали ремонтувати. Та, на жаль, та дорога знову розбита – хотілося б, щоб ці процеси проводили якісніше.
Наступна моя петиція була вже в іншому місті. 25 серпня 2023 року гине «Джус» (Андрій Пільщиков). Минає осінь, і взимку ми формуємо ідею щодо вшанування його пам’яті в його рідному Харкові, біля Харківського національного університету Повітряних сил – перейменувати вулицю, яка пролягає між корпусами ХНУПСу. Скажу, що це також одна з найактивніших петицій. Тоді я відчула, що таке дійсно могутня авіаційна родина – те, як ми об’єдналися, було дивовижним.
Менш ніж за місяць ми назбирали п’ять тисяч голосів. Цю вулицю обрали не просто так – коли Джус був маленький, мама з ним постійно тут гуляла, він тут провів своє дитинство. Ми вирішили назвати її не просто вулицею Андрія Пільщикова, а так, як його знали люди – Джус. Це неформальна практика для України, бо в нас топоніми перейменовують за ім’ям та прізвищем, а тут ми обрали позивний – і це був сильний крок, тому що сам «Джус» був про сучасність – він представляв українські націю й авіацію на кожному кроці, його оточення було сучасним. Зараз немає людини, яка б так займалася цими процесами.
Ми з його мамою Лілією Авер’яновою обрали назву – Глісада Джуса. В авіаційній термінології «глісада» – це траєкторія зниження літака на посадку. І ця назва неймовірно красиво звучить – вона оригінальна. Це було щось нове й комеморативне (тобто таке, що дасть змогу увічнити пам’ять людини – ред.), але водночас не про журбу, а про натхнення. Тому Глісада Джуса – це як шлях, втілення мрії для тих, хто закоханий в небо.
А ще це перейменування було перевагою для топонімічного простору Харкова, тому що в місті були тоді в’їзд Трінклера і вулиця Трінклера. І для поліції чи «швидкої» це було великою проблемою, бо вони часто приїжджали не за тією адресою. Ми ж прибрали це дублювання з простору Харкова й наповнили вулицю, на якій зростали й зростають курсанти, таким величезним змістом.
Це об’єднало багатьох людей. Петиція – це ж не лише про те, щоб швидко перейменувати вулицю і все – це так не працює, це дуже довга робота. Люди, які ніколи не вели петиції, не ставали авторами таких масштабних звернень, які не переживали це все: від найпершої чернетки тексту, яку писали для публікації, і до крайнього голосу й рішення міськради, ніколи не зрозуміють, яких зусиль докладено, щоб це стало реальністю. Ця петиція була саме такою. Як авторка, я вважаю, що маю за честь відзначити людей, які над нею працювали, бо завжди говорю – ініціатива нічого не варта без підтримки небайдужих людей.
Петиція про перейменування на честь Джуса за десять років існування порталу Харківської міської ради стала першою, для якої вдалося зібрати таку кількість голосів. І тоді це був шок. Ми тоді з його мамою погодилися, що це сталося так, як любив Джус, – гідно. Це сталося гідно.
Наступне моє звернення стосувалося перейменування вулиці у Миргороді на честь Дениса Кирилюка. До мене звернулася його дружина Альона Кирилюк, яка розповіла, що купу разів зверталася до міської ради, зверталася й бригада з офіційним листом. Упродовж року вони намагалися вшанувати його пам’ять, але зіткнулися з бездіяльністю влади. Тож Альона звернулася до мене. Ми написали цю петицію в січні, знову об’єднавши зусилля й зібравши неймовірну кількість голосів, і вже в лютому міська рада ухвалила рішення на нашу користь. Я дуже цим пишаюся – наші зусилля не були даремними. Денис Кирилюк заслуговує на те, щоб бути закарбованим у своєму місті.
Наступний проєкт не пов’язаний із перейменуваннями, але стосується вшанування пам’яті льотчиків, зокрема Івана Болотова. Іван був дуже молодим і загинув на початку 2025 року. Коли з дня його смерті минало 40 днів, а я завжди шаную пам’ять пілотів, для мене це – моральний обов’язок, я вирішила зробити пам’ятне відео про нього. Тож я звернулася до його дружини й попросила фото й відео, які я можу використати.
І от, їдучи з батьками в авто, я думаю, під яку пісню має бути це відео, адже музика не має бути пустою, вона має бути сповнена змістом, щоб її відчували люди. І в цей момент я чую пісню гурту «Без обмежень»: «Птахом якби стати мені, я би щоразу у небо злітав би до тебе». І я розумію, що кожен рядок цієї пісні розповідає його історію.
4 березня я змонтувала й опублікувала відео під цю пісню з Іваном Болотовим, вшановуючи його пам’ять, і люди відчули це. Пізніше, коли я вже познайомилася з родиною Івана, то дізналася, що він дуже любив «Без обмежень» і мріяв потрапити на їх концерт. І от ми йдемо з дружиною Івана по місту і бачимо, що ось у Палаці Спорту буде два аншлагових концерти «Без обмежень» – вперше з початку повномасштабного вторгнення, останній був у 2018 році.
Я розумію: нам треба туди піти. У мене з’явилася ідея, що ми не можемо піти просто так, маємо піти туди за місією – повернути туди навіть крізь світи Івана Болотова так, щоб про нього згадали. Завдяки моїм друзям і моєму тренеру Юрію Журавльову, зокрема через гурт Kozak System, нам вдалося вийти на зв’язок із гуртом «Без обмежень» і розказати про свою ідею, що ми хочемо на великих екранах в Палаці Спорту презентувати відео в пам’ять Івана Болотова саме під цю пісню.
Певний час ми вели перемовини, працювали над цим. Але гурт «Без обмежень» дійсно небайдужий до пам’яті – тож вони сказали «так», Сергій Танчинець (фронтмент гурту) сказав «так», і для мене це вже була перемога. Те щастя, яке я тоді відчувала, я навіть не можу передати.
Я давно для себе зрозуміла, що моє щастя полягає в тому, що я допомагаю іншим людям, несу свою місію і реалізовую суспільно важливі ініціативи – ідеї не для себе, а для людей. Навіть Григорій Сковорода писав про це, як про сродну працю, що людина щаслива тоді, коли приносить щось у це суспільство.
Тоді ми почали працювати з одним із найталановитіших відеорежисерів України Владом Разіховським, який працює з великими зірками нашого шоу-бізнесу – він взявся за монтаж відео на честь Івана Болотова, яке ми презентували в Палаці Спорту. Займалися ми цим два місяці – це були місяці підготовки, коригування відео, додавання якихось елементів, щоб це було зрозуміло, щоб це почули. Такого ще жодного разу не було ні в кого з артистів – ніхто не виходив на сцену й не презентував таке величезне відео під живий звук, під пісню, яка розкриває історію. Це вперше в історії, коли пам’ять загиблого льотчика вшанували живою піснею.
Перша моя перемога сталася тоді, коли я приїхала до столиці й ми разом із родиною Івана пішли на концерт. Взагалі в цю ініціативу ніхто, крім мене, не повірив. Дружина Івана була у відчаї, вона сказала тоді: «Я думаю, що це неможливо, але давай спробуємо». Я їй написала, що в цьому світі немає нічого неможливого, ми це зробимо. І для мене таким визначним моментом стало те, що я стримала своє слово. Друга – коли ми зайшли в Палац Спорту, родина дала інтерв’ю ТСН, я підготувала картину з моїми друзями й ми виготовили мініатюру СУ-27 на 3D-принтері й на цій картині були слова з пісні й те, що це на честь Івана Болотова з 831-ї бригади. Виконання пісні присвятили йому та всім полеглим льотчикам.
У цей момент я зрозуміла, що це те, заради чого варто було боротися, заради чого варто було жити, старатися. Я щиро пишаюся тим, що для мене і для всієї України це не якась локальна історія – про українську авіацію, про тих відважних лицарів, які здіймаються у небо щодня і знищують повітряні цілі, боронять нашу країну і рятують тисячі життів, нарешті почули.
Для мене це перший такий приклад сучасної пам’яті й він дуже важливий. Коли я працювала над ним, то вкладала в нього всі сили. Хоч я тоді й була школяркою, закінчувала 10 клас, це був квітень – травень, я писала контрольні, семестрові тощо, й потрібно було здати всі завдання, поєднувати навчання з цим було складно, але я пам’ятала й акцентувала свою увагу на реалізації саме цього проєкту. Для бригади це теж було дечим дуже особливим, адже на відео я розмістила і їхній герб. На відео ми навіть написали, що це подяка тим, хто зараз тримає висоту заради перемоги України.
Як колись сказала мені мама Джуса: «Ми маємо жити так, як би хотіли, щоб жили вони». Тому потрібно жити з цією наснагою, за тих, кого немає. Ось у чому сенс. Я завжди говорю, що мені не потрібна вдячність за те, що я роблю, саме для мене. Я це роблю для того, щоб подякували нашим героям, щоб люди прийшли в парк імені Малі та сказали «дякую» Євгенію Браху за те, що ми маємо можливість жити на власній землі.
Водночас із реалізацією проєкту на честь Івана Болотова, ми почали працювати над петицією з комеморації пам’яті Героя України Олексія Меся (Мунфіша) – першого українського пілота F-16, унікальної людини, друга Джуса, з яким вони працювали над наданням Україні винищувачів. Збирати голоси для цієї петиції було дуже складно.
Ідея щодо перейменування вулиці на честь Мунфіша сформувалася від думки, що вони з Джусом завжди були разом ще з курсантських років – у ХНУПСі, коли почали свою службу, потім їздили разом в США. І ми вирішили, що, як вони по життю були завжди разом, так і в пам’яті, і в комеморації, вони мають бути також разом – їхні вулиці мають перетинатися. Тому ми ініціювали до перейменування частину перпендикулярної до Глісади Джуса вулиці – частину вулиці Весніна, яка пролягала між Центральним парком та корпусом ХНУПСа.
Ми не встигали зібрати потрібну кількість голосів для цієї петиції, але міський голова Харкова Ігор Терехов власним рішенням перейменував вулицю на честь Олексія Меся та Максима Устименка. Саме завдяки цій петиції й ініціативі щодо перейменування вулиці на честь Мунфіша, з’явилася і вулиця Максима Устименка – вона ніби як була прикріплена до цього звернення.
Наступна петиція, яку я створила, була на честь Данила Мурашка з 299-ї бригади тактичної авіації – це люди, які відіграли вирішальну роль в обороні України в перші дні війни, просто титани, льотне козацтво. До мене звернулася його мати – вона була розчарована, що її ніхто не чує, а міська влада нічого не робить.
Міська рада сказала, що тільки після війни будуть якісь перейменування. І мати звертається у сльозах, у розпачі, що пам’ять її сина в його рідному Ніжині не можуть вшанувати. Я її почула і створила петицію, упродовж літа ми зібрали голоси. В жовтні вже ухвалили рішення щодо перейменування вулиці на честь її сина. Це для мене також дуже сильна петиція – мати була розчарована, вона плакала, ми з нею говорили й вона просто плакала. У неї не залишилось ні внуків, ні внучок. Вона хотіла повернути сина додому. І нам це вдалося, я стримала своє слово.
Моя поки остання петиція – перейменування вулиці на честь Владислава Рикова, також із 299-ї бригади. Ця ініціатива надійшла від моїх друзів, які давно хотіли вшанувати пам’ять Владислава – він один із найефективніших льотчиків Повітряних сил України, людина-приклад, людина-авангард. Я познайомилася з його родиною, і вони сказали, що це неймовірна ідея, тож я ініціювала це звернення з підтримкою родини полеглого героя, авіаційної родини. Ми довго збирали голоси, були трабли з підписами – то неналежно працював сайт Харківської міськради, то підписи зникали, то люди не могли підписати. Це була тяжка петиція. Але 3 червня Харківська міськрада ухвалила рішення щодо перейменування вулиці Літакової на честь Владислава Рикова – це вулиця, де він жив, де зародилася його любов до авіації.
Усе, що я реалізовувала, я робила власноруч. Якщо мені потрібно було зателефонувати в міську раду – я телефонувала сама. Було, що не працювали телефони, не брали слухавки. Я з цим боролася, бунтувала. Дзвониш до Полтавської чи Харківської міськрад – номер недійсний. Я пробувала знову. Я сама за всі ініціативи боролася, але моральна підтримка в мене завжди була – від батьків, від наших льотчиків, від родин загиблих героїв. Але все, чого вдалося досягти, було зроблено моїми зусиллями, тієї 14-річної дівчинки, яка робила все, щоб її почули.
Ми завжди намагалися фокусуватися на своїй справі. Як ми говорили: нам своє робити. Можливо, певний супротив і був, але наші принципи, вчинки й дії були вищими за це й вартували більшого. Було таке, що ми не могли опублікувати петицію. З Джусом ми місяць чекали на публікацію – чомусь не модерували на сайті Харківської міської ради. Чи не бачили, чи туди ніхто не заходив, не знаю, яка там була проблема.
Був випадок, коли жінка в Миргороді була проти перейменування вулиці на честь Дениса Кирилюка й створила ніби антипетицію, почавши збирати голоси проти перейменування. Ми це все перебороли й вирішили фокусуватися на своєму.
Я тільки закінчила школу й лише збираюся вступати до університету, але я вже випускниця програми від Посольства США Future Diplomats of Ukraine. Навчання проходило в Американському домі. На проходження цієї програми мене також надихнули Джус і Мунфіш.
Коли зацікавилась адвокацією, лобіюванням інтересів і дипломатією як такою, зрозуміла, що в моєму розумінні – це інструмент допомоги війську, тому що я вважаю, що під час війни дипломатія має відігрівати вирішальну роль. Якщо людина словом може пояснити та зробити так, щоб її почули, а наші військові, які на лінії фронту й боронять нашу батьківщину, отримали за це зброю, я вважаю, що це найвище втілення української дипломатії, яке може бути зараз.
Ворога потрібно знищувати, а не говорити з ворогом за одним столом. Я вважаю, що дипломатія зараз має бути про те, що ми говоримо з нашими партнерами, зі стороною сили, яка готова підтримувати Україну та робити все, щоб знищувати Росію.
Я подаватиму документи в різні навчальні заклади, зокрема в КНУ імені Тараса Шевченка та Києво-Могилянську академію. Мені б хотілося здобути таку освіту та знання, які б у майбутньому давали мені змогу реалізувати проєкти на перетинах авіації, дипломатії та допомоги нашим льотчикам. Я хочу, щоб всі вони були живі, цілі, здорові та неушкоджені, щоб літали на найкращому й могли якомога ефективніше знищувати російську нечисть. Це моя глобальна ціль.
Головне фото: FIAVA/Instagram
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
