Полтавець Віктор Медяник став на захист Батьківщини, коли йому було 22 роки. У 24 роки він поліг, до останнього приймав бій та відмовився здаватися в полон.
У серпні 2024 року Віктора Медяника поховали на Алеї Героїв полтавського кладовища. Його мама Олена Гаврилова зареєструвала на сайті президента петицію про надання синові звання Героя України. Вона розповіла «Полтавській Думці» про військовий шлях Віктора та про те, як пізнала нові грані сина вже після його загибелі.
Віктор Медяник долучився до лав Збройних сил України на початку повномасштабного російського вторгнення, розповідає пані Олена.
«У березні 2022 року я дізналася, що він долучився до волонтерів. Він допомагав у Бородянці після її звільнення від окупації, побачив там весь цей жах і сказав мені: “Мамо, нас прийшли знищувати, я не можу сидіти, я буду воювати“. Я, звичайно, була категорично проти, але він сказав: “У тебе є два шляхи – або ти мені допомагаєш, або ми не спілкуємося. Не підтримаєш – то що ж“. І я старалася та підтримувала в усьому», – говорить вона.
Жодного військового досвіду до повномасштабної війни Віктор не мав. Спочатку він доєднався до тероборони, потім – до батальйону «Стугна», проходив там військове навчання. Але у «Стугні» було вікове обмеження – від 27 років, тож полтавця не взяли, адже йому тоді було лише 22.
«Він розповідав, що чотири місяці бігав із ГУРівцями неоформлений. А з 18 серпня 2022 року воював у складі 93-ї бригади, спецроти “Сенека“. Служив оператором дронів і аероскопів. Був під Соледаром, у Бахмуті, а потім їх перевели в 78-й окремий десантно-штурмовий полк, і він уже з тим полком брав участь у наступальних операціях на Запоріжжі.
У травні 2024 їх перевели до 95-ї бригади. Спочатку вони були у страшенних боях під Торецьком. Із початку серпня – перевели на Курщину, точніше, сказали: “Кому є 25 років – вийдіть зі строю“. Йому було 24, але він вийшов. Хоча міг би не йти. Він і на війну міг би не йти», – говорить мама воїна.
Пані Олена розповіла, що на торецькому напрямку Віктор був у штурмовиках, а на Курщині – кулеметником:
«Його побратим розповів, що Вітя сам зголосився бути кулеметником, бо ніхто той кулемет брати не хотів. Завжди говорив: “Я відчуваю в собі сили та досвід, я зможу“».
Жінка додає, що син ніколи не скаржився ні на що:
«Завжди як питала: “Вітя, як справи?“, відповідав: “Усе добре“. Коли він літав на дронах, то не пропадав зі зв’язку, хоча б раз на добу ми переписувалися, запитувала, як він. Як виїжджав на завдання, то він не міг телефонувати, а коли повертався – завжди мені дзвонив. Я завжди знала, де він, у якому місті».
Віктор Медяник поліг 22 серпня 2024 року. Про його загибель мама дізналася наступного дня:
«Зателефонували з військкомату, телефоном нічого не хотіли говорити. Я завжди дуже боялася дзвінків із незнайомих номерів, коли він виходив на завдання. У мене серце тьохкало, коли кілька разів мені телефонували, коли він був на Торецькому напрямку, й говорили: “Вітя просив передати, що він живий, усе нормально“.
А тут я взагалі не думала, що це з ним пов’язано. Сказали, що з військкомату, я думала, що з приводу подачі даних на працівників нашого підприємства. Запитали, чи я в місті, сказали, потрібно, щоб я якнайшвидше з’явилася. Я спитала, що трапилося, а вони: “А Медяник Віктор хто вам?“ Кажу: “Син“. І я вже сіла. Сказали, що телефоном не мають права жодної інформації говорити. Я попросила сказати хоча б – живий чи ні? У відповідь: “Скажу одне – 500“. Поки доїхала у військкомат, там уже сказали, що він загинув.
У свідоцтві про смерть написали, що загинув від артобстрілу. Але, коли впізнання було, то я не бачила сильних поранень. Сказали – моментальна смерть, йому в сонну артерію уламок прилетів. Іншого разу сказали, що граната прилетіла.
Їх штурмували чеченці з “Ахмату“, брали в оточення, хлопці боролися до останнього. Вітя знімав усе це телефоном».
У Віктора Медяника залишилися батьки, сестра, дві бабусі. Востаннє він бачився з мамою у травні 2024 року.
«Дорогою на Донбас його на кілька годин відпустили додому. Я його погодувала, він трішки на дивані полежав, відпочив і сказав: “Мам, треба летіти”. Загалом за весь час служби він іноді бував у Полтаві проїздом, тоді ми й бачилися, іноді встигав пообідати, іноді – ні. Торік у вересні, з 1-го до 10-го, йому дали відпустку. Це єдина його відпустка була», – розповідає мама.
Вона говорить, що війна сильно змінила сина:
«Війна дуже міняє людей, вона забирає, мабуть, рік за десять, він дуже змужнів, змінився кардинально. Медикиня з його роти “Сенека“, яка завжди перевіряла їхній психологічний стан, мені сказала: “Ви знаєте, ваш син більше, ніж хтось, готовий до цієї війни“».
За словами пані Олени, Віктор був активним, мав свідому громадянську позицію.
«Він дуже любив читати, любив футбол – був в ультрасі “Ворскли”. Хоч не вступав у жодну політичну партію, але дуже тяжів до націоналістичних партій. Часто брав участь у мітингах, навіть, коли арка була в Полтаві (протистояння біля арки “Газетного ряду” між місцевими жителями й підприємцем – ред.), я десь у фейсбуці бачила, що він у перших рядах там стояв. Правди добивався. Йому тоді зламали ніс, ребра пошкодили. Ми вправили, він наступного дня знову побіг на мітинг.
За словами друзів і шкільних вчителів, він був душею класу. У нього від батька прекрасне почуття гумору. Завжди піджартовував, завжди все в нього добре».
Пані Олена розповідає, що побратими сина передали його телефон, який дивом вцілів, і читаючи його нотатки, переглядаючи відео та спілкуючись із захисниками, які воювали пліч-о-пліч з Віктором, відкрила його з нового для себе боку.
«Я його й не знала до кінця, як виявилося. Настільки він був добрий, чутливий, настільки людей підтримував, настільки турбувався про всіх. Я не думала, що в нього таке велике серце. І як люди про нього відгукуються, як розповідають, який він був чудовий оповідач, як всіх розважав, усіх пригощав – зі слів оточення і з того, що я побачила на відео, як він хлопцям на “передок“ воду приносить, щось поїсти. Називав себе “той, хто біжить по лезу“, коли біг крайніми позиціями.
Я зараз читаю якісь його нотатки, які він лишив, і я просто ніколи не думала, що там такий жах. Якось ми з ним розмовляли, він казав: “Я мрію написати про це все книжку“. Він робив деякі нотатки, там небагато, бо казав, що не пишеться під час війни. Але він дуже багато знімав, особливо на Торецьку. Дуже багато відео саме останніх трьох годин його життя, як вони в оточенні чеченців, як він до останнього патрона бореться і все одно “хохмить“, піджартовує. Сила духу в нього дуже велика була», – говорить жінка.
Про впорядкування й публікацію нотаток Віктора Медяника мама поки що не задумувалася, але хоче увічнити пам’ять про сина в Полтаві:
«Я хочу, щоб пам’ять про нього була в поколіннях полтавців, він дуже любив це місто. Він завжди говорив: “Мам, я нікуди не хочу переїжджати, я хочу тут жити, залишатися“. Тому я хочу, щоб у Полтаві його пам’ятали. Про перейменування вулиці на його честь я не думала, але хочу трохи згодом зайнятися питанням встановлення меморіальних табличок.
Нагород і відзнак у нього немає, але і командири, і побратими, з якими я спілкувалася, всі відзначають його відважність. Розповідали, що на торецькому напрямку вся рота “офігіла“ від його героїзму, ніхто не хотів туди йти, а він усіх завів, всіх вивів під артилерійським і мінометним обстрілами, ще й завжди намагався якийсь пак води захопити, якісь пайки, щоб хлопцям було що їсти. І все це супроводжував жартами. Мене дуже вразили відгуки, як багато людей про нього писали».
Пані Олена розповідає, що син мріяв подорожувати Європою, щойно випаде така можливість.
«Ми з донькою багато їздимо, він говорив, що теж хотів усе побачити. Ми й із ним разом виїжджали, та він не дуже любив із нами їздити на відпочинок. А вже перед війною останні наші подорожі, тоді й він із нами поїхав. Я ще так здивувалася, мовляв, що це ти так, а він каже: “Поїду, покатаюся“. Ми розповідали, куди планували поїхати, а він завжди говорив: “Я хочу, щоб ви жили, як і до війни, я заради цього воюю“. Але зараз я дивлюся його відео і свої, бачу, в якому жаху був він і де в цей час була я – це розриває мені серце», – зізнається вона.
Перебуваючи на війні, Віктор детально проговорив із мамою дії на випадок його загибелі, розказав, як хоче бути похованим.
«Десь два місяці тому, коли потрапив у Торецьк, він розповів, як його поховати треба. Дав паролі від своєї сторінки в інстаграмі. Я потім зайшла і написала, що він загинув, виконуючи штурмові операції, написала все, як він хотів.
Уперше, коли ми цю тему обговорювали, це був для мене такий шок, що я й половини не запам’ятала. І ми за кілька тижнів повернулися до цієї розмови, я сказала: “Синок, давай, щоб я нічого не наплутала“. Він мені детально написав усе, навіть сказав, що на плиті написати. Хотів, щоб фаєри були над могилою і щоб багато військових було, лежати він хотів серед військових на Алеї Героїв. Я йому дуже вдячна за це, бо, мабуть, поховала б його в іншому місці. А так ми гідно його провели», – розповідає пані Олена.
Говорить, що її дуже вразили публікації про сина на російських ресурсах.
«Я бачила три публікації з його фото, писали, що “ліквідували бойовика київського режиму“. Усі писали, що пропонували здатися в полон, але він не погодився. На сторінці спецпідрозділу кадирівців “Ахмат“ також опублікували. Але хлопці кадирівцям там добре “навалили“, вони добряче відгребли, як би не геройствували зараз».
Попри втрату сина, пані Олена продовжує спілкуватися з його побратимами та підтримувати їх.
«Дитини немає, а війна триває і хлопцям же треба допомагати. Я сказала: “Хлопці, я з вами“. Думаю, якийсь збір, можливо, організувати. Поки що ми власним коштом допомагаємо – люди на похорон організували допомогу родині, то я з тих грошей допомагаю, але також планую купити кілька “мавіків“, бо Вітя говорив, що дуже всіх “жучать“ за ті “мавіки“, їх катастрофічно не вистачає, вони губляться й начальство ще за них виказує. Тому він і не захотів більше дронщиком бути, казав, що йому набридло за весь цей час виправдовуватися, ніби він у чомусь винен. Але говорив, що без дронів війни не може бути, тому що це наша розвідка», – говорить мама захисника.
На сайті президента України вона зареєструвала петицію про присвоєння синові звання Героя України. Там зокрема йдеться:
«Мого сина вже не повернути. Але його самопожертва – це приклад для наступних поколінь. Його хоробрість, відданість Батьківщині та вірність Збройним силам України доведена справами та найголовнішим – він на полі бою віддав життя за незалежність та територіальну цілісність України, за свободу українського народу.
Прошу Вас гідно вшанувати його подвиги та надати Віктору Медянику звання Героя України (посмертно). Це не лише шана моєму сину, але й уособлення його внеску в боротьбу за наше майбутнє».
Підтримати маму Віктора Медяника та підписати петицію можна за посиланням.
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі.
