Пілот 831-ї бригади тактичної авіації, підполковник Денис Василюк з позивним Flash загинув 17 травня в небі над Харківщиною. За час своєї служби він виконав 94 бойові вильоти, за життя став повним кавалером ордена «За мужність». Посмертно Денис Василюк отримав звання «Герой України» та орден «Золота зірка». «Полтавська думка» поговорила з дружиною льотчика Владиславою. Закохані були разом 9 років, 5 із яких – у шлюбі. Вона погодилася на інтерв’ю, бо вважає, що Герої не мають залишатися в тіні, їхні історії потрібно розповідати, щоб люди знали, що вони зробили для свободи українців та нашої держави.
Денис Василюк народився у Криму та виріс поблизу Джанкоя. Із дитинства займався бальними танцями – присвятив цьому хобі 8 років. Окрім того, захоплювався психологією, любив природу та займався гірським туризмом. У школі хлопець добре вчився та був улюбленцем вчителів. Його дитинство проходило біля аеродрому, тож він постійно бачив літаки.
Денис Василюк
– Коли Денис поїхав у Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба, то не думав вступати на пілота, бо вважав, що це щось нереальне. Але він у поїзді мамі казав: «А уяви, якщо я на льотчика вступлю!» Мені здається, він підсвідомо завжди цього хотів, але до кінця не вірив у свої сили, – каже дружина пілота.
У ХНУПС імені Івана Кожедуба хлопець подав документи на іншу професію, але йому порадили обрати саме спеціальність льотчика, бо він мав відмінне здоров’я та хороші оцінки.
– Денис хотів літати на Су-27. Було кілька точок в Україні, де це можна було зробити. Денис зі своїм другом обрали Миргород.
Із 2014 року Денис Василюк служив у 831-й бригаді тактичної авіації в Миргороді. Відтоді він брав участь у бойових діях на Донбасі.
Після виконання першого самостійного (тренувального) польоту
Пара познайомилася на Великдень у 2016 році завдяки спільним друзям, Владиславі Денис сподобався з першого погляду. Вечір їхнього знайомства закінчився романтично – танцями під ліхтарями прямо на вулиці та розмовами до ранку. А наприкінці осені того ж року закохані почали жити разом, багато подорожували.
Владислава каже, що Денис був світлим, мудрим, комунікабельним, мав лицарські принципи та манери:
– Він не намагався з себе когось вдавати, якийсь образ на себе «надіти». Добрий, щирий, турботливий, іноді наївний. Коли ми познайомилися, йому було 23 роки, а мені – 20. Я таких людей за всі свої 28 років не зустрічала – це як янгол на землі. Справжній джентльмен: відкривав мені двері, подавав руку, дарував квіти. Він мене називав «моя леді». Денис для мене завжди створював казку. Йому подобалося бути моїм принцом, моїм лицарем, а мені – бути його принцесою. Він мене оберігав, був моєю домівкою, моїм Всесвітом. Але попри все, я б не сказала, що у нас були співзалежні стосунки. Це були дві особистості, які обирали одне одного. Дуже подобається фраза «Я без тебе можу, але не хочу».
У 2018 році Денис Василюк зробив коханій пропозицію в Парижі біля Ейфелевої вежі, а у 2019 вони справили весілля.
– У мене батьки військові, я завжди казала, що ніколи не вийду заміж за військового, – посміхається Владислава. – Але ніколи не кажи «ніколи». Коли я зустріла Дениса, мені було все одно, хто він. Настільки він мені сподобався як людина. Хоча я жила з ним 9 років у «режимі Хатіко», це дуже тяжко – постійно чекати коханого (зі служби – ред.).
Чоловік Владислави обожнював дивитися фільми про супергероїв. І сам хотів допомагати людям, часто згадував про це. Один із його улюблених супергероїв – Flash. Денис Василюк мав такий же позивний. Його називали Flash, бо, по-перше, він дуже швидко літав та майстерно маневрував, а, по-друге, якось у його борт поцілила блискавка під час виконання бойового завдання поблизу Краматорська.
– Коли блискавка вдарила в його літак, у нього погасли всі датчики, йому довелося низько опуститися. Тоді він побачив вогні Краматорська й завдяки цьому зрозумів, у який бік летіти, – пояснює співрозмовниця. – Пощастило, що там не було ППО росіян.
У 2021 році в Дениса Василюка закінчився контракт, він звільнився зі служби та вирішив змінити професію.
– Ми хотіли переїхати до Києва. Це було дуже складне рішення, адже Денис любив небо та польоти. Однак він також прагнув спробувати більш спокійне та вільне життя: переїхати зі мною до столиці, розвиватися, подорожувати, думати про дітей, спробувати себе в іншій професії, вивчати щось нове.
Спільний друг подружжя Олег запропонував Денису спробувати себе у сфері IT. Денис Василюк закінчив курси та за два тижні знайшов нову роботу в харківській ІТ-компанії.
– У нас були казкові 6 місяців до повномасштабного вторгнення, коли він міг сам собі будувати графік, спокійно піти за кавою, бути на власному Дні народження вдома, а не на роботі, – каже Владислава. – Коли згадую, аж плакати хочеться, який він був щасливий (на новій роботі – ред.).
Коли у 2022 році росіяни вторглися в Україну, подружжя жило на знімній квартирі в Миргороді. Владислава згадує, що чула вибухи, бо поруч бомбили аеродром. Денис Василюк добровільно став на захист своєї країни, а дружину разом із їхнім котом Леві відправив за кордон – у Варшаву.
– Я гадала, що поїду в Польщу на тиждень, бо думала: не може бути так, щоб Росія на нас напала. Але для мене був такий шок, коли я зайшла в російські пабліки, а там люди почали писати: «Так їм і треба!» Я думала, що всі росіяни повстануть проти своїх політиків.
Кожні два місяці дівчина приїжджала в Миргород до коханого, коли в нього була відпустка. А в жовтні 2022 року вона остаточно повернулася до України.
– За кордоном я ще більше переживала за Дениса! Це було жахливо. Я 4 місяці, коли виїхала, у думках ховала його щодня! Так мозок працював, що я не могла зупинити цей потік, такий у мене був страх за коханого. Я за період повномасштабного вторгнення набрала 20 кілограмів. Хтось худне чи хворіє, а хтось заїдає і гладшає – це про мене.
За час великої війни підполковник Денис Василюк знищував дрони та крилаті ракети, засоби ППО, техніку та живу силу противника, прикривав піхотинців. Пілот оберігав дружину та про службу розповідав небагато. Владислава окремо виділила, що її чоловік виконував завдання щодо визволення острова Зміїного – протидіяв ворожим винищувачам, за що отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Flash за штурвалом винищувача
– У районі Зміїного були жорсткі завдання. Він мені казав після кожного такого завдання, що не знав, чи повернеться з нього живим. Я рада, що Денис при мені не показував героїзм на словах. Я питала в нього: «Тобі страшно, коли ти літаєш?» Він відповідав: «Так, дуже страшно». Він зі мною був щирим.
Наша співрозмовниця розповіла, що за тиждень до початку великої війни побратим попередив Дениса, що буде вторгнення росіян, і радив виїжджати з України разом із дружиною.
– Але Дєня не з тих людей, які тікають. У нього є лицарська, героїчна риса характеру, це грало і в плюс, і в мінус, адже маємо те, що маємо – він загинув. Бувало таке, що виконував по 3-4 бойових вильоти на день, спав по 2-3 години, особливо коли був на Харківському напрямку у квітні-травні.
Чому він виконав так багато бойових вильотів? Щоб швидше прискорити перемогу та жити вільним життям під вільним українським небом. Він дуже любив нашу країну, до останнього пишався Зеленським, скільки б його не критикували. Денис вірив у перемогу!
Flash (зліва) з побратимами
Останній раз Владислава бачила чоловіка 15 травня, їм вдалося побути разом лише дві години:
– Я дуже рада, що його побачила перед загибеллю. У нас була максимально тепла, щира розмова. Він залишив майже всі речі, бо думав, що 17 травня приїде в Миргород і буде виконувати завдання звідти.
За день до загибелі чоловіка Владислава поїхала до Києва, щоб там віддати свій фотоапарат у ремонт.
– Денис мені завжди писав, коли проходив завдання: «Киця, я на місці». А в той день не написав. Я подумала, що він, мабуть, спить.
17 травня о 10 ранку до Владислави прийшов друг Олег, який живе у Києві, і сказав подзвонити матері.
– Дзвоню, а мама каже: «Влада, Дєню збили. Незрозуміло, чи він живий, його зараз шукають. Ми сподіваємося, що він катапультувався». Цей період очікування був найважчим, коли згадую, у мене навіть зараз живіт скручує. Добре, що зі мною був Олег, я цьому дуже рада. Ми знайомі з 4 років, для нас із Денисом він як брат. Олег не емоційний, а більш зібраний, це мене рятувало від того, щоб упасти в істерику.
Дівчина пригадує, що під час тих кількох годин очікування в неї паморочилася голова, її нудило, піднялася температура. Близько 12:00 їй подзвонив командир чоловіка й повідомив, що 17 травня о 5:58 Денис загинув під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку.
– Я дуже плакала протягом трьох днів. А тоді психіка зрозуміла, що я так скоро зійду з розуму, ввімкнула режим замороження та заблокувала спогади про нього. Я й зараз не можу згадати його голос… Таке враження, що урвали ці 9 років, які ми були разом, у якийсь момент я майже нічого не пам’ятала. Але зараз я розумію, що психіка мене таким способом врятувала. Це був найжахливіший день.
Боляче згадувати дівчині й той момент, коли вона розповіла про смерть Дениса Василюка його матері:
– Він загинув у День народження своєї мами, їй тоді виповнилося 55 років. Мені довелося їй подзвонити, коли я про це сказала, крик його мами я запам’ятаю на все життя. І потім вона знепритомніла. Зараз ми підтримуємо одна одну, але його батькам дуже тяжко.
Ще одним жахливим днем на рівні з тим, коли вона дізналася про загибель чоловіка, Владислава називає той, коли Flash отримав звання «Герой України».
– Коли мені про це сказали, я зателефонувала мамі й почала плакати. І знову почалося все, що в перший день – температура, запаморочення, нудота, максимально себе погано почувала. Бо це як офіційне підтвердження його смерті. Мій мозок досі блокує той факт, що Денис загинув. Для мене він наче кудись зник, але це не смерть.
Коли Владислава Василюк поїхала в Київ на зустріч із президентом Володимиром Зеленським, щоб отримати нагороду чоловіка, то дуже хотіла виголосити промову про коханого. Їй відповіли, що це не за протоколом, та й часу на подібні промови під час зустрічі не буде. Але дівчина все ж таки вирішила ризикнути.
– Я була вже налаштована на це, бо для мене важливо сказати слова про свого чоловіка. І от мене викликають до президента на вручення, і я йому сказала: «Дякую за нагороду! А я можу стати за мікрофон і сказати кілька слів про свого коханого?» Він відповів: «Так, звісно». Я дуже радію, що ризикнула. Денис наче був поряд зі мною, і ці слова були для нього. А наприкінці я запитала в президента, чи можу його обійняти. Мабуть, усі його охоронці напружилися, думали, що, може, я з вибухівкою підійду, – жартує дівчина. – Президент дозволив, це було дуже цінно.
Коли Владислава повернулася додому з Києва, пішла до чоловіка на кладовище.
– Я не розумію, що ми такого зробили, що доля нас так жорстоко та несправедливо роз’єднала, – зі сльозами на очах говорить вона. – Майже 3 місяці минуло з моменту його загибелі, але в мене ще стадія заперечення. Коли я йду до нього на кладовище, я наче йду до портрета.
Мене досі накриває й фізично, й морально (після вручення нагороди – ред.). То було тяжке випробування, бо означає, що це не сон, Денис уже не повернеться – не подзвонить, не обійме, не напише. Я ще не готова це сприймати.
У серпні цього року подружжя Василюків планувало пробувати народити дитину.
– Якби з’явилася дівчинка, ми хотіли її назвати Мія, а якщо хлопець, то Даня. Я шкодую, що в Дениса немає продовження. Хоча мені багато хто казав, що, можливо, це й на краще, бо дитина б усе життя жила без батька, ніколи його не побачила б. Це для мене стало підтримкою, я перестала собі докоряти, чого ми не завели дитину раніше.
Дівчина розповідає, що зараз живе в мами, за їхню спільну з чоловіком квартиру продовжує платити, але ще не наважується розібрати в ній речі.
Владислава почала відвідувати групу психологічної підтримки для вдів:
– Слухаючи їх, я розумію, що в нас дуже схожий процес. Також нещодавно я почала ходити особисто до психолога. Мені треба зрозуміти, як жити далі, як проживати (втрату – ред.), щоб це не пішло у психосоматику.
Владислава Василюк радить людям, які також втратили своїх близьких, передусім не закриватися в собі:
– Я бачила багато вдів, які закриваються в собі. І це дуже погано, бо вони можуть застрягти на одній зі стадій – або злості, або депресії.
Вона наголосила, що, по-друге, треба просити про допомогу, казати про свої потреби. А також бути відкритою, не соромитися та не боятися своїх емоцій.
– Це дуже жорстке горе, адже ти втрачаєш цілий Всесвіт! Твоє життя ділиться на «до» та «після». Тому важливо шукати підтримку, говорити про свої емоції та потреби. Якщо дуже погано, треба звернутися за допомогою до психолога. Тому що проходить 2-3 місяці (я це зараз помічаю за собою) – і в багатьох продовжується життя: вони продовжують кохати, одружуватися, народжувати дітей. Це нормально, але, коли люди в скорботі, багатьом із них важко прийняти це. Бо в тебе все стало на паузу. Треба знаходити такі групи, де тебе можуть підтримати ті, хто у схожій ситуації. Можливо, варто вести щоденник.
Владислава Василюк на власній сторінці в інстаграмі викладає свій відеощоденник, у якому розповідає про те, як переживає втрату коханої людини.
– Це моя сповідь, яка лікує мене та інших. Мені пише багато людей – і матері, які втратили синів, і вдови. У нашій країні смерть – табуйована тема. Але зараз дуже багато смертей, про них треба говорити.
І люди вдячні їй за те, що вона проговорює ті речі, які вони також відчувають, про що думають.
Уже після загибелі чоловіка Владислава зробила татуювання у вигляді крила з написом «Strong, gentle», що перекладається «Сильна, ніжна».
– Ми з Денисом хотіли зробити парні тату з крилами, – зазначає вона. – Він встиг, а я на той момент сказала, що зроблю його трохи пізніше, бо боялася, що це боляче. Це тату символізує наше кохання одне до одного, але також і стиль життя. Хочеться вільно жити, щоб не закривали в рамки – й це крило про свободу.
На руці – тату у вигляді крила
Владислава Василюк зізнається, що й досі дуже втомлена, має мало енергії та сил, але намагається триматися та бути сильною. Дає інтерв’ю, щоб поширювати інформацію про чоловіка, вивчає англійську мову, індивідуально займається з психологом, зустрічається з друзями – це дає їй сили жити далі.
– Я б усім людям порекомендувала жити тут і зараз. За 9 років, що ми були з Денисом, у нас немає ні машини, ні власної квартири. Тільки протягом останнього року ми збирали на машину. Але в нас було дуже багато емоцій, спогадів. Усе з часом заробиться. Але такі моменти – сходити на побачення, разом подивитися на захід сонця – з таких дрібниць і складається наше життя, а не лише «дім-робота».
