Акушерка посміхнулась мамі:
«Пані, сина народили ви!
Погляд хижий, дупа в мультикамі…
Точно народився для війни!»
Саша Буль, пісня «Тримаєм посадку»
Для багатьох громадян війна в Україні почалася лише два роки тому, 24 лютого 2022, хоча насправді вона триває вже десять, із 2014, коли РФ анексувала Крим і «підпалила» Донбас. При цьому можна почути аргумент, що доти була якась далека, незрозуміла, гібридна агресія, конфлікт низької інтенсивності. Наприкінці ж лютого 2022 року все стало більш, ніж очевидним: колони російської армії сунули в Україну з різних напрямків, міста далеко від старої лінії зіткнення здригалися від ракетних ударів, потік біженців хлинув до кордонів.
Цього разу Москва своє обличчя і шеврони не ховала, як раніше, примовляючи «нас там немає», й обіцяла взяти Київ за три дні. Але «трішки» прорахувалася і вкотре недооцінила здатність українців до спротиву. Замість очікуваної росіянами втечі, капітуляції чи зустрічі з квітами на Хрещатику – наші люди, багато з яких ще вчора були звичайними цивільними, взяли до рук зброю і дають відсіч ворогові, який у рази переважає нас за кількістю живої сили й техніки.
На патріотичній мотивації та адреналіні перших років «повномасштабки» Сили оборони держави змусили агресора до «жестів доброї волі» та звільнили велику частину загарбаних територій – Київщину, Сумщину, Чернігівщину, Харківщину, Херсон, змінили ситуацію в західній частині Чорного моря. Звісно, заплативши за це високу ціну. Росіян не варто недооцінювати. Це не карикатурні «чмоні», створені пропагандою, а сильний противник, готовий посилати на штурми незліченну кількість «м’яса», якого не шкода. Аби лише прозвітувати нагору про «визволення» за всяку ціну чергового населеного пункту, від котрого залишаються хіба що руїни.
Ясна річ, за два роки великої війни змінився її характер і перебіг. Маючи на початку вторгнення обмежені ресурси, надані західними партнерами радше для ведення партизанської боротьби, Україна продемонструвала свою стійкість і нині має широкий спектр озброєння і техніки: «хаймарси», «цезарі», «краби», «зузанни», «петріоти», «айріси», «бредлі», «леопарди», «абрамси». Хоча, зрозуміло, хочеться більше, щоб ефективніше бити ворога, мати коли не перевагу, то паритет у повітрі. За зволікання з передачею необхідної західної допомоги й політичні торги довкола фінансової підтримки держава буквально змушена платити кров’ю своїх синів і доньок.
«Ми всі повинні робити не щось, а все можливе для поразки агресора. Будь ласка, пам’ятайте всі, що диктатори на канікули не йдуть, – влучно сказав на Мюнхенській конференції з питань безпеки президент України Володимир Зеленський, передаючи «привіт» американським конгресменам. – Ненависть не знає пауз. Ворожа артилерія не замовкає через процедурні негаразди. Воїни, які протистоять агресору, потребують достатньої сили».
Про «снарядний голод» уже відкрито говорять у вітчизняному керівництві, тому на полі бою доводиться раціонально використовувати наявні запаси та визначатися з пріоритетними цілями. Втім, якщо снаряди й техніку нам ще можуть надати партнери, то забезпечити мобілізаційний ресурс можемо лише ми самі, а тут у нас вимальовується не дуже позитивна картина.
Десятиліття війни й другі роковини «повномасштабки» ми зустрічаємо в Україні, що бореться, але багато громадян якої уникає свого конституційного обов’язку з захисту Батьківщини. Перші хвилі добровольців, які «штурмували» ТЦК та СП, влилися у військо. Чимало з них назавжди повернулися додому «на щиті», зникли безвісти, в полоні чи поранені. Ті, хто вцілів і досі воює, втомлені та мріють, може, не так про «дембель» чи ротацію (що таке ротація? – запитує піхота), як про поповнення, бо люди «закінчуються».
Натомість частина наших земляків лементує про порушення прав людини та «ненародженість» для війни, ховається від військкомату й воліє радше потонути в Тисі, ніж загинути на полі бою, хоча після призову новачків на штурм посадки відразу не відправлять. Замість цього вони посилають в окопи – як покарання! – чиновників, депутатів, поліціянтів, прокурорів і «мажорів». Придумують відмовки, аби лише не йти до війська. Тимчасом на «передку» можна зустріти бізнесменів зі списку Forbes, колишніх міністрів, нардепів, міських голів і депутатів місцевих рад. Вони служать, воюють і гинуть.
Їдучи нещодавно у відпустку з Донеччини до Полтави, товариш із бригади тероборони розговорився з водієм маршрутки, який сам родом із багатостраждальної та Мар’їнки, якої вже немає. На запитання приятеля, чому чоловік не захищає від ворога свій дім, той «геніально» відповів: «Нехай ваш Зеленський воює. Нехай покаже іншим приклад». Завіса.
Тому тим, хто вже «там», доводиться «вивозити» це самотужки. Щоправда, не на адреналіні – на дисципліні. Зміни у вищому військовому командуванні на фронті коментують значно стриманіше, ніж на «великій землі», де фейсбук розривається від апокаліптичних прогнозів і мало не істерик «високого» експертного рівня. Більшість воїнів свої обов’язки буденно називає роботою, нерідко – найкращою у світі, як герої відомого американського фільму «Лють». І попри розуміння того факту, що «цей дощ надовго», все ж таки хочеться бачити світло в кінці тунелю і знати, що похід в армію – це не «квиток в один кінець дороги», за словами класика.
Для цього потрібна чесна й відверта розмова з суспільством і готовність його самого до тривалого спротиву, що має стати справою всіх – не тільки «спеціально навчених людей, народжених для війни, які отримують шалені зарплати». За два-три тижні «це все» не закінчиться. Кава в Криму не буде завтра. Не тіште себе ілюзіями. Переходячи до активної стратегічної оборони, треба бути готовим до наступу. І тут важливо не лише чим, а й ким, усвідомлюючи, за кого й за що.
Сергій ШЕБЕЛІСТ, військовослужбовець ЗСУ
Фото: Станіслав Пантелей
