Полтавець від початку повномасштабної війни взяв участь у 49 масштабних операціях у Полтавській області та не раз рятував людей на місцях прильотів.
Підполковник служби цивільного захисту Віктор Кузьменко з Полтави отримав орден «Золота зірка» та звання Героя України. Він розповів «Полтавській думці», що під час великої війни працював на місцях усіх резонансних, масштабних обстрілів на Полтавщині, а також їздив у відрядження у Харківську область, де на деокупованих територіях допомагав місцевим жителям. Від початку повномасштабної агресії Росії рятувальник взяв участь у 49 масштабних операціях у Полтавській області, провівши понад 70 діб серед руїн та вогню.
Полтавець Віктор Кузьменко працює рятувальником 23 роки – з 2002 року. Робота у Державній службі з надзвичайних ситуацій – це сімейна справа у родині Віктора, адже його батько був водієм у пожежній частині Полтави, брат – рятувальником. Віктор визначився з майбутньою професією ще в дитинстві.
– Мені з дитинства подобалися пожежні автомобілі й захотілося піти у ДСНС, – згадує чоловік.
Віктор Кузьменко зізнається, що звик жити у стані постійної готовності до виклику:
– Якщо колись піду на пенсію, то не знаю, як буду без цього жити. Це сенс життя, не уявляю себе без такого ритму.
Хоча чоловік визнає, що через роботу страждає родина, бо не завжди вдається провести час із рідними:
– Якщо бути чесним, то родині набагато менше часу приділяєш, ніж роботі. Особливо зараз у тих умовах (війни – ред.), у яких ми є, багато часу проводиш на роботі.
Надзвичайник розповів, що має графік роботи з 8:00 до 17:00, але за необхідності виїжджає на виклики у будь-який час доби:
– Обстріли та інші події можуть виникати не в робочий час, а в нічний та вечірній. Тому готовим до виїзду треба бути цілодобово, незалежно від того, на робочому ти місці чи ні. Але для мене це неважко, я вже звик до такого режиму роботи. Мене все влаштовує.
Віктор Кузьменко додає, що його рідні ставляться з розумінням до його служби:
– Коли у вихідний чи в неробочий час їдеш на роботу, усі прекрасно розуміють, що так треба, бо комусь потрібна допомога. І я, і моя сім’я вже пристосувалися до такого режиму, рідні на мене не ображаються.
На запитання, що найбільше запам’яталося йому під час роботи у ДСНС, наш співрозмовник відповідає:
– Кожна подія індивідуальна. Наприклад, на промисловому підприємстві чоловіка піском засипало. І над ним ще й зависла на транспортері велика кількість піску, а його самого затягло у шнек. Довелося його відкопувати, й у будь-який час те, що над ним нависло, могло посунутися, а зафіксувати пісок було ніяк. Довелося все робити дуже обережно. Чоловік вижив.
Також Віктор Кузьменко згадує про випадок, коли приватний будинок обвалився під час будівельних робіт, й чоловіка привалило плитою:
– Складність була в тому, що ніяк було плиту зафіксувати. Вона з одного боку лежала на купі сміття, а інша частина нависла над чоловіком. Довелося залучати маніпулятори та кран. Доступу з інших сторін, щоб її стабілізувати, не було, під’їхати важкою технікою не було можливості – вузька вулиця.
Він каже, що відкладаються в пам’яті ліквідації лісових пожеж в області та пожежі у складських приміщеннях (наприклад, ще до великої війни в Полтаві горіла «Нова пошта»).
– Таке запам’ятовується, бо великі масштаби, велика кількість залучених сил і засобів, багато роботи.
На таких масштабних займаннях рятувальники можуть працювати навіть протягом кількох діб.
– До всього звикаєш. Ясно, що не всі чотири доби бігаєш, ротації йдуть – відбувається заміна на місці події. Тут же, поруч, відпочиваємо, – зазначає чоловік.
У своїй роботі надзвичайник періодично стикається зі смертельними випадками, але намагається зайвий раз не згадувати про них:
– Буває, що люди пізно викликають рятувальників на пожежі. Коли будинок охоплений вогнем і практично повністю згорів, там допомогу вже не надаси, і до прибуття нашого підрозділу хтось, можливо, вже загинув.
Наш співрозмовник зізнається, що коли стикається з небезпеками на роботі, йому інколи буває страшно.
– Лізеш туди, куди нормальна людина не полізе, – сміється надзвичайник. – Інколи просто інтуїтивно робиш, здоровий глузд відключається, а потім думаєш: «Може, це неправильно». Але по-іншому ніяк.
Чоловік переживає не стільки за себе, як за колег, за яких несе відповідальність.
– Коли виїжджаю на подію, я можу працювати звичайним рятувальником – гасити, розбирати завали, а можу бути керівником дільниці й організовувати роботу групи рятувальників. Інструктую своїх людей, показую й розказую, що та як робити. Уся відповідальність за хід ліквідації залишається на старшому.
Віктор Кузьменко розповідає, що рятувальники проходять курси домедичної допомоги та за необхідності можуть, наприклад, накласти турнікет. Інколи на викликах доводиться заспокоювати людей у стресових ситуаціях.
– Найважче у роботі рятувальника – це бачити страждання людей, коли прибуваєш на місце і бачиш травмованих людей, які потребують невідкладної допомоги, – говорить чоловік.
Віктор Кузьменко зазначає, що з початком великої війни події, на які треба виїжджати, набули більших масштабів.
– До прикладу, ті ж самі об’єкти промисловості. До війни ми виїжджали на них, проводилися заняття – вивчали ці об’єкти. Заходиш на об’єкт і думаєш: «Не дай Боже тут пожежа виникне». Війна прийшла – й так і сталося. Ліквідуєш, водночас набираєшся досвіду в гасінні. Змінився масштаб подій.
Коли рятувальники виїжджають на локацію, яку обстріляли росіяни, завжди є розуміння, що може трапитися повторна атака, а отже, є ризик для життя.
У 2022 році Віктор Кузьменко працював в торговельному центрі «Амстор» у Кременчуці, куди влучила російська ракета, та був одним із тих, хто допоміг витягти з-під завалів рятувальника Юрія Сирова, на якого впала залізобетонна балка.
– Обвал конструкції стався вже не в перший день. Шестиметрова плита з верхнього ярусу «склалася» посередині та впала вниз на нашого колегу. Усі, хто там був, підняли плиту і деблокували рятувальника. Його одразу госпіталізували, в нього були серйозні травми хребта.
Перший заступник Міністра внутрішніх справ України Євгеній Єнін тоді повідомляв, що Юрій Сиров отримав численні переломи та деякий час перебував у комі.
– Він потім довго проходив лікування, курс реабілітації за кордоном. Його «витягли» лікарі, – згадує Віктор Кузьменко.
Він розповів «Полтавській думці», що зараз Юрій Сиров, який постраждав в «Амсторі», знову ходить, а також працює у Полтаві в навчальному центрі – вчить молоде покоління рятувальній справі.
3 вересня 2024 року після обстрілу Інституту зв’язку в Полтаві Віктор Кузьменко врятував тяжкопораненого чоловіка. Наш співрозмовник пригадує той день:
– Він був при пам’яті, подавав ознаки життя під завалами. Його привалили цегла та бетон. Ми його розкопали, дістали. Люди під завалами були й біля входу на першому поверсі, і далі – на сходовій клітині. Поранення у людей там були різні. Деякі люди були без свідомості, деякі – у свідомості, але самостійно пересуватися не могли.
Якщо потерпілі перебувають під завалами без свідомості, тоді залучають кінологічні підрозділи, щоб їх знайти, розповів рятувальник.
– Але все одно й візуально їх можна помітити – коли, наприклад, кінцівка виглядає з-під завалів. Отак і шукаємо людей за візуальними ознаками.
1 лютого 2025 року Віктор Кузьменко та інші надзвичайники під його керівництвом врятували 17 людей із багатоповерхівки на вулиці Баленка в Полтаві, куди влучила російська ракета.
«Полтавська думка» запитала в надзвичайника, що робити людині, яка через обстріл опинилася під завалами. Він підкреслив, що передусім варто взяти себе в руки й заспокоїтися:
– Головне – це опанувати себе, щоб не було паніки. Бо людина з панікою тільки нашкодить сама собі. А далі за можливості подавати сигнали голосом чи стуком, повністю довіритися рятувальникам та виконувати ті завдання, які вони будуть давати – куди повернутися, підтягтися, підсунутися. Ми усе намагаємося зробити якомога швидше, щоб швидше надати допомогу людині.
Крім роботи на місцях обстрілів, залишаються й буденні виклики:
– Люди у лісах губляться, забувають ключі та дітей самих залишають у квартирі, або забувають каструлю з борщем вимкнути (на плиті – ред.). Усяке буває, – зазначає рятувальник.
Наш співрозмовник каже, що для нього стало несподіванкою те, що отримав звання Героя України та «Золоту зірку»:
– Це було неочікувано, що отримаю таку відзнаку. Родина мене вітала, обіймала, їм було приємно. На мою думку, ця нагорода – не чисто моя, я знаю, що її заслужив увесь колектив, кожен рятувальник своєю працею. Кожен вартий цієї нагороди. Я вважаю, що відзначено не тільки мене, а весь колектив нашої служби.
Фото: пресслужба ГУ ДСНС України у Полтавській області
