1839 рік. У губернському місті Полтава зʼявляється перший на території України дитячий дошкільний заклад. Вихованці там могли бути до 21-ї години, мали уроки – як стандартні, так і доволі незвичні, як от слухняності. Якими були перші дитячі садочки Полтавщини, чому вони зʼявлялися та що про це писали в тодішній пресі – читайте далі.
Полтавщина – місце зародження дошкільної освіти
Перші заклади для дітей, котрі ще не ходили до школи, на теренах України почали відкривати з 40-х років ХІХ століття. Вони були різними – такі, де діти перебували постійно, такі, куди діти приходили на деякий час, а також змішаний тип. Водночас існували заклади саме для дітей-сиріт.
По суті, тоді дошкільні заклади були лише приватними. Держава не фінансувала суспільну дошкільну освіту, тож садочки виникали завдяки діячам і благодійникам (для бідніших родин) або ж були платними (для заможніших). І зазвичай кожен такий заклад був, по суті, унікальним та діяв так, як це собі уявляли його засновники.
Важливо зауважити, чому зʼявилися перші дошкільні заклади України – «аби матері могли працювати, а дітей не лишали без нагляду».
Отож перший заклад для дошкільнят, а точніше «ясла-притулок», виникає в 1839 році саме в Полтаві, про це писав учений Мирослав Стельмахович. Подібні заклади в інших містах зʼявляються згодом: в Харкові в 1842 році, в Одесі та Миколаєві – 1866-му, в Києві – 1871-му, у Львові – 1902-му.
До «ясел-притулку» в Полтаві приймали дітей від 3 років, вони могли там перебувати з 7-ї до 21-ї години, а влітку – до 20-ї. Вранці діти мали урок Закону Божого, після чого 30 хвилин ходили – мали таку розминку. Також були заняття з математики, читання й такі собі «уроки слухняності». Полтавська дослідниця Леся Клевака зауважує, що на них дітям розповідали про норми та правила спілкування з однолітками, дорослими в різних місцях (у церкві, в громадських місцях тощо).
Заклад у Полтаві призначався «для тих бідних дітей, які під час денних робіт батьків залишалися без догляду, були позбавлені моральної освіти і більш того, піддавалися усім нещасним випадкам, які за слабкістю сил і за браком досвіду неспроможні були попередити або передбачити», йдеться в книзі дослідниці Ірини Улюкаєвої.
У 1844 році відкрили полтавський Олександрійський притулок. На нічному відділені на 1 січня 1891 року було 80 дітей, а вечірнє відділення було влаштоване на 30 ліжок. До речі, з цікавого – за старшими дітьми наглядала вихователька, а за молодшими – помічниця вихователя. Мовляв, старші діти вимагали більш досвідченого педагога. Дітей привчали до праці – вони самі собі накривали їсти, допомагали на кухні, старші могли шити одяг для молодших.
Також у «Положенні про дитячі притулки» (1839 рік) вказано, що вихованців у таких притулках не можна було карати: «Найсуворіше покарання для дитини було залишити її на самоті на кілька годин або не дозволяти їй брати участь в іграх та заняттях на певний час».
Крім того, існували притулки для дівчаток та для хлопчиків, а також окремо саме для дошкільнят, утім в основному були спільні заклади для дітей різного віку та статі.
У кінці ХІХ століття на кошти земств (виборні органи місцевого самоврядування) виникають перші сезонні садочки в селах – саме на літній період, доки батьки активно працювали на землі. І цю важливу справу в 90-ті роки першим започаткувало Полтавське губернське земство. Утім це ще не була централізована державна система.
Не просто нагляд за дітьми, а також їх розвиток
Із початку наступного століття дошкільна освіта виходить уже на новий рівень. Паралельно завдяки зусиллям передової інтелігенції почали зʼявлятися народні садочки, розраховані на більшу кількість дітей, зокрема й із бідних верств. Поки що без освітньої системності, планової виховної роботи та чіткої державної підтримки й фінансування.
У великих містах починають створювати товариства дитячих садочків, але теж більше як самодіяльність. Туди входили різні прогресивні діячі та небайдужі батьки. Зокрема відомо про таке товариство в Кременчуці. Саме в цей період розширюється місія садочків – не лише нагляд за дітьми, доки батьки працюють, а ще й розвиток особистості.
Закладів ставало все більше, тож виникла потреба й у більшій кількості фахових працівників. У 1905 році товариство народних дитячих садків відкрило Київську школу нянь – перший в історії України заклад для підготовки вихователів дитячих садків і нянь у сімейні дитячі будинки для дітей дошкільного віку.
До речі, краєзнавець Олександр Дроб’язко писав про діячку Єлизавету Прендель, яка в 1904 році після смерті чоловіка з дітьми переїхала з Одеси на Лохвиччину. Пренделі мали 120 десятин землі поблизу села Безсал, а помістя – на хуторі Гуртовому. Разом із Лохвицьким земством Єлизавета збудувала школу в Слобідці, за власні кошти проклала дорогу, а під час польових робіт відкрила приватний дитячий садок – перший у повіті.
У дослідженні Ольги Гришко та Лесі Клеваки йдеться, що в Полтавському календарі за 1909 року, крім Олександрійського, також вказані дитячий притулок «Ясла» при Кобищанському попечительстві, денний дитячий притулок «Ясла» при Подільському попечительстві, а в адресній книзі за 1914-й згадується також дитячий притулок «Ясла» при Підмонастирсько-Колонійському.
Улітку 1914 року в Полтавській губернії, яка була більшою за нинішню область, діяло 82 дитячі притулки, а вже через рік – 181. Тобто закладів стало більш ніж удвічі більше. Почали вони активніше зʼявлятися і в повітових містах. Дослідники це повʼязують із тим, що зростав авторитет вихователів.На початку ХХ століття діяло чимало дитячих майданчиків на літній період – для різних вікових груп, зокрема і для дошкільників. Старші наглядали за молодшими, та загалом підопічні вчилися спілкуватися та взаємодіяти з дітьми різного віку.
Дитячий майданчик у районі Кобищанів у Полтаві відкрили в 1914 році. У дослідженнях вказано: діти, переважно прачок, торговок, робітників, на майданчик приходили двічі на день – зранку та ввечері. Їм влаштовували освітні бесіди, читання, заняття на розвиток дрібної моторики рук, уваги, уяви, памʼяті, мислення, розвиток творчих здібностей. Також діти мали тематичні екскурсії – в ліс, поле, до річки. Керівництво майданчика писало у звітах: «Не на камʼянистий ґрунт падали зерна».
За статистикою, яку наводять дослідниці, майданчик загалом відвідували 320 дітей – 175 хлопчиків і 145 дівчаток, щодня в середньому відвідували 80 дітей.
У звітах також наголошували, що дитячий майданчик відвідували двоє хлопчиків «з розумовою відсталістю». До них застосовували «спеціальні методи виховання та навчання», встановлено, що «взаємодія і спілкування з дітьми позитивно на них впливали». Виходить, це один із перших прообразів інклюзивного підходу.
Є відомості й про інші дитячі майданчики Полтави. Наприклад, Павленківський, який відкрили в 1915 році, відвідували діти від 5 років (група 5-7 років). За 53 дні його відвідало 327 дітей від 5 до 13 років (158 хлопчиків та 169 дівчаток). А з 327 вихованців, наводять дані дослідники, 177 були єврейської національності, також, за винятком 15 осіб, усі діти закладу – міської бідноти.
Діти мали рухливі ігри (стрибки через мотузку, ігри з мʼячем), гімнастику, освітні бесіди, займалися творчістю. Вихованців залучали до роботи на городі, вчили доглядати за рослинами, навіть водили на пасіку. Також із цікавого – щодня принаймні 30 хвилин вихованці співали. Вважалося, що це сприяло кращому вираженню почуттів, покращувало памʼять. «Педагоги вважали, що спів сприяє розвитку мови, оскільки слова виговорюються протяжно, співучо, що допомагає чіткій вимові окремих звуків і складів. Спів обʼєднував дітей загальним настроєм, вони привчалися до спільних дій», – розповідають у дослідженні Ольга Гришко та Леся Клевака. Також діти могли маршували під свої пісні.
У 1915 році Полтавське товариство піклування про дітей відкрило дитячий садок на першу половину дня та дитячий клуб для старших дітей на другу половину. Станом на квітень 1915 року дитячий садок відвідувало до 40 дітей віком 4 – 8 років обох статей, а більшість із них – «діти з вулиці». А вихователі, за звітами, навчали не лише дітей, але й батьків правильно організовувати ігри з дітьми вдома. У цьому закладі займалися також підвищенням кваліфікації вихователів.
По суті, в цей період починають виникати чіткі методики виховання, які були спільними для різних закладів.
Дитячий садочок → школа
Тим часом на території України підхопили ідеї німецького педагога Фрідріха Фребеля. Він ще в 1826 році написав книгу «Виховання людини», де заклав основи виховання та особливу увагу приділяв саме грі. Відомо, що його ідеї поширювали й у Полтаві – проводили лекції вчителям та вихователям.
До речі, Україна теж має своїх освітніх діячів, зокрема в дошкіллі. Одна з них – науковиця Софія Русова, яка, до речі, певний час жила та працювала в Полтаві. Свого часу Софія разом із сестрою заснувала перший садочок у Києві (1871 рік).
У серпні 1917 року у складі створеного Центральною Радою УНР Генерального секретаріату народної освіти (згодом стало Міністерством народної освіти) відкрили відділ позашкільного та дошкільного виховання. І це був ще один переломний момент, коли дошкілля, по суті, увійшло до державної системи освіти. Концепцію національного дитячого садка розробила Софія Русова. На її думку, виховання має бути пристосованим до природи кожної дитини, має бути національним та відповідати соціально-культурним вимогам часу.
На Другому Всеукраїнському учительському зʼїзді (1917 рік) доповідачка Стебліна розповіла про діяльність полтавських дитячих садків і зауважила, що там повинні готувати дитину до навчання в школі, розвивати її індивідуальність.
Отож саме в той час виникає чіткий її звʼязок дитсадка зі школою. У Постанові Зʼїзду діячів народної освіти на Полтавщині 10-11 грудня 1917 року при Полтавському губернському земстві прохали заснувати окремий відділ із дошкільного виховання при Секретаріаті народної освіти, а працівників дошкільної освіти – прирівняти до вчителів. Пропонували розвʼязання проблем і з підготовкою фахівців, і з самим кадрами. Наприклад, була ідея заснувати при Київському педагогічному інституті 15 стипендій для випускників середніх шкіл, а після стипендіати мали відпрацювати в дошкільному закладі одного з повітів Полтавської губернії не менш ніж 3 роки.
У січні 1918 року створений Відділ дошкільного виховання запропонував «підняти питання про загальнообовʼязкове дошкільне виховання дітей і закріпити це законодавчо». Рішення підтримали – процес розбудови дошкільного виховання вийшов на новий рівень.
Можна сказати, що за короткий час існування УНР (1917 – 1921 роки) стався потужний поштовх дошкільного виховання.
Що писали в полтавських газетах про дитячі садочки
В архіві української періодики LIBRARIA ми знайшли примірники деяких полтавських газет, починаючи від 1924 року, де описували роботу дитячих дошкільних закладів. Трапилося багато оголошень про їх відкриття, а також заміток, де йшлося, що дитсадки «розкріпачують» матерів, а діти без нагляду – це небезпечно.
Наприклад, у газеті «Більшовик Полтавщини» писали, що в 1924 році в Полтаві відкрили ясла на 40 дітей для безробітних.
Того ж року в місті відкрилися ясла для дітей єврейської національності: «Садок улаштовується кустарями і буде на самоутриманні. Двадцять відсотків загальної кількости дітей буде вчитися безплатно, це діти незаможніх членів профспілок. Садок буде оборудовано відповідно останніх вимог педагогики», – пишуть у замітці.
Також у Полтаві зʼявився перший громадський дитсадок імені Тараса Шевченка – «щирого захисника матері та покинутої дитини». Автор описує, що ідея дошкільного виховання вже й не нова, проте досі не розповсюджена поміж громадян. Він зазначає, що мережа садків нерозгалужена через фінансовий стан держави. Тож так виникла ідея самодопомоги.
Також у полтавській газеті в замітці «Що почитати?» за 1924 рік радять книгу «Обзор жизні дєтского сада». Мовляв, там описані американська система та досвід дошкільного виховання, на який мають звернути серйозну увагу й «наші педагогічні кола».
У 1924 році у газеті «Червоне село» вийшов доволі критичний матеріал. Там ідеться про дитячі ясла в селі Рибці – зараз в межах Полтавської громади. Заклад відкрили на літню пору в приміщення місцевої лікарні. Описано, що деякі жінки мали сумніви та хвилювання, але все ж побачили, що до їхніх дітей гарно ставляться. Там було 28 вихованців. Автор критикує місцеву владу через те, що вони не привезли піску для ясельних дітей та не полагодили колодязь.
У цій же статті описаний і садочок у Шишаках, який заснували в червні 1924 року. Автор обурюється, що навчання ведуть російською мовою – чужою для місцевих дітей. А також описує, що виховательки лишали дітей на двох няньок, які не доглядали дітей, «а діти порозбігаються по дорозі та риються у пиляці, буваючи що хвилини у небезпеці, що хто небудь їх наїде; отже саме це одразу викликає у селян неприхильне відношення до ясел».
Піднімали питання мови в дитсадках і в газеті «Більшовик Полтавщини» у 1925 році. Автор наголошує на тому, що дитину мають навчати тою мовою, якою вона вже розмовляє. Він засуджує садочки, де є дві окремі педагогічні групи – українська та російська. Мовляв, попри розділення, вони все одно мають багато чого спільного, а таке собі «різномовʼя» сприятиме тому, що діти й говоритимуть мішаною мовою. Тож пропонує взагалі розділити дітей за садками, відповідно до мови їх навчання.
У газеті «Більшовик Полтавщини» писали, що в 1925 році на Полтавщині було 100 літніх дитячих ясел. Кожні розраховані на 40 дітей. Займався відкриттям ясел, зокрема, і Червоний Хрест. Утриманням ясел у різних населених пунктах займалися різні установи чи люди – десь комітети взаємодопомоги, десь шефи, десь робмеди.
За газетними замітками, в 1925 році відкрили дитсадок у селі Павлівка тоді Кобеляцького району. Влаштували його коштом товариства «Друзі дітей» на 45 дітей. Вихованці перебували там по 6-7 годин, за цей час один раз їм давали їсти.
Є замітка й із села Піщане тоді Баляснівського району за 1925 рік, де в яслах було 36 дітей. Їх організували на літній період, утім вони мали такий успіх, що місцеві заговорили і про «постійні зимові ясла». Автор дякує комісії, організаціям, які робили внески та збирали пожертви, а також пише, що «у дечому допоміг Оркздрав».
Заклади для дітей дошкільного віку нерідко відкривали роботодавці, аби їхні матері могли працювати. Наприклад, ми знайшли фото в ілюстрованому журналі «Всесвіт» за 1928 рік, де зображені вихованці дитячих ясел 1-ї харчової фабрики в Кременчуці.
У селі Степанівка тоді Чутівського району дитячі ясла відчинили того ж року в місцевій школі «на 30 душ для незаможників та робітників місцевої цукроварні». Це також були тимчасові ясла. Автор писав, що жінки клопоталися, аби ясла розширили та зробили їх постійними. А також окремо ми знаходили інформацію, що це були польові пересувні ясла для «30 грудних дітей працівниць цукроварні».
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
