Ця подорож стала першим моїм виїздом за кордон із початку повномасштабного російського вторгнення. Місце відпочинку обирали так, щоб шлях до нього не зайняв багато часу, адже потрібно було вкластися у двотижневу відпустку. Зрештою дорога до польського кордону зайняла близько 18 годин, а звідти до місця призначення – французького Панмарка – три дні автівкою.
Тепер усе по черзі.
Першим завданням було купити квитки на поїзд до польського Хелма. Мабуть, не варто розповідати, що їх розмітають майже моментально, проте завдяки функції сповіщення про відкриття продажу в додатку «Укрзалізниці» вдалося вхопити навіть нижні полиці. Квитки брали на 3 вересня, а у продаж вони надійшли 15 серпня.
Так само вдалося купити і квитки додому. Ціна квитка – 3443 гривні.
На шляху з Полтави до Хелма поїзд робить лише вісім зупинок. Єдина незручність – на вокзалі в Києві він стоїть майже дві години. Через активізацію російських атак на залізничну інфраструктуру цей факт трохи непокоїв. На щастя, все минуло спокійно.
І на українському, і на польському кордонах перевірка тривала близько двох годин. Доки паспорти пасажирів перевіряли та штампували, прикордонник пройшовся з ліхтариком по всіх купе, проте огляд був швидше формальним – якщо з місця для багажу не виглядають ноги несанкціонованого мандрівника, а на полицях немає зброї, цигарок чи зерна (відсилання до блокування поляками кордонів, щоб заборонити завозити фури з українським зерном), то жодних питань не виникало. Польська прикордонниця лише поцікавилася, куди ми їдемо.
Проте попутники та інші мандрівники розповідали про різні випадки: і перевірки зі службовими собаками, і розпакування й огляд усіх речей, тому тут уже як пощастить.
Непривітні митники, замки й вино
У Хелмі ми пересіли з поїзда в автівку й вирушили на захід. Маршрут пролягав через Польщу та Німеччину – й за перший день вдалося подолати близько тисячі кілометрів. На ночівлю зупинилися в німецькому містечку Ґера, десь за 300 кілометрів від Польщі. Дорогою до нього стався неприємний інцидент – нас зупинила для перевірки митна служба. Відбулося це тоді, коли ми вже кілька годин як в’їхали в Німеччину. Прискіплива перевірка всіх можливих документів, розпитування, на яких правах ми перебуваємо у країні, огляд всього автомобіля та багажу. Хоча й розуміли, що не маємо при собі нічого забороненого та мандруємо абсолютно законно, та неприємні відчуття залишилися.
Наступного дня продовжили наш шлях та доїхали на ночівлю до французького Орлеану. Місто розташоване в Долині Луари, яка включена до списку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО. Цей регіон славиться замками, яких налічують близько 300, та виноградниками. Всі замки вирішили не відвідувати, тому вирушили в найбільший – Шамбор.
Замок Шамбор
Подвір’я замку Шамбор
Палац у стилі ренесанс будували протягом 15 років, імовірно, за проєктом Леонардо Да Вінчі. У ньому понад 400 кімнат, проте для відвідувачів відкриті не всі приміщення. Попри це, на прогулянку замком потрібно запланувати кілька годин, а щоб насолодитися видом з усіх терас – ще одну.
Величну будівлю оточує величезний парк із красивими алеями, рів із водою. Поряд – невеликий ярмарок для туристів, де можна придбати різноманітні сувеніри, їжу, вино. Також – винарня та кафе. Неподалік – автомобільні та велосипедні стоянки. В самому замку також є сувенірна крамниця, де можна знайти все: від магнітів на холодильник до одягу, іграшок та смаколиків.
Сходи, ймовірно, спроєктовані Леонардо Да Вінчі
Із Шамбора вирушили далі на захід і дорогою виконали ще один пункт програми – відвідали виноробню. З усіх варіантів, які запропонував неподалік гугл, ми спочатку доїхали до невеличкої, більше схожої на звичайний будинок із садом, винарні. Там нас зустрів один-єдиний чоловік, який розмовляв лише французькою та щиро не розумів, що від нього можуть хотіти туристи, тож далі рушили до виноробні The Domaine des Huards, що за 15 кілометрів від замку Шамбор. Тут одразу здалося, ніби опинилися в декораціях фільмів про виноробів, як от «Хороший рік». Симпатичні будівлі, ангари з устаткуванням для перероблення вина, спеціальна техніка, рівненькі ряди винограду. Привітна пані розповіла, що ця винарня – справа, якою займається вже сьоме покоління однієї родини. Вона пояснила, які вина тут виробляють, провела безплатну дегустацію та допомогла обрати напої за нашими уподобаннями. Чи варто говорити, що до багажу додався ще ящичок із кількома пляшками?
Ольга Семенко на виноробні The Domaine des Huards
Зустріч з океаном і Панмарк
Останню зупинку перед місцем призначення ми запланували неподалік міста Нант. Там на узбережжі річки Луари, де вона впадає в Атлантичний океан, розташована інсталяція «Океанський змій». Це 130-метровий алюмінієвий скелет змії, який створив у 2012 році китайсько-французький художник Хуан Юн Пін.
Інсталяція «Океанський змій»
До своєї оселі на найближчі кілька днів ми дісталися вже затемна. Затишний двоповерховий будиночок із широким подвір’ям, оточений хвойними деревами з-за яких чути шум океану. Панмарк – маленьке містечко на північно-західному узбережжі Франції. Враховуючи його розташування, у вересні, певно, вже був не туристичний сезон. Натовпу туристів не було та й саме містечко не «тусовочне», з визначних місць там один із найвищих маяків світу Екмюль. Його висота – 65 метрів, вхідний квиток коштує 4 євро. На верхівку маяка ведуть 300 сходинок, а вид, що відкривається звідти, безумовно вартий того, щоб подолати цей шлях: розсип маленьких, ніби з конструктора лего, котеджів, скелі, об які розбиваються пінисті хвилі та безмежний океан, який змінює колір від сірого до бірюзового та просто зачаровує своєю величчю.
Один із найвищих маяків світу Екмюль. Сходи, що ведуть на вершину маяка. Вид з маяка.
Повернувшись на землю, вирушили до вищезгаданих скель. Трошки незвично, що таку красиву місцевість не оточили сувенірні крамнички, кафе та всілякі атракціони. Поряд стоїть знак, який попереджає, що тут немає рятувальників і кожен на власний ризик вирішує, як далеко йому зайти. Ми помітили щит із рятувальним кругом, але сила, з якою океан б’є хвилями об скелі, залишає великі сумніви, що цей круг дійсно може когось врятувати.
Скелі біля маяка Екмюль
Наша прогулянка припала на приплив, вода наближалась швидко, тому навіть не зчулася, коли в пошуку красивої локації для фото чергова хвиля накрила ледь не до шиї. Але для нормального купання ми вирушили на пляж неподалік. І це була ще одна «кіношна» картинка: дикий піщаний пляж, що простягається на багато метрів, жодної інфраструктури, крім стоянки для автомобілів, яка впорядкована лише дерев’яними стовпчиками.
Під час нашого візиту океан був неспокійний та бурхливий – справжній рай для серферів, яких тут більшість. Решта ж відпочивальників переважно обмежилася засмаганням і спортивними іграми на березі. Проте дехто ризикнув і покупатися. Через штормовий настрій океану поплавати не вдалося, але зануритися в воду та погратися з хвилями вийшло.
Пляж в Панмарку
Як на маленьке містечко в Панмарку, доволі багато кафе та ресторанчиків. У меню, очікувано, переважають морепродукти. Ціни всюди майже однакові. Наприклад, вечеря на трьох обійшлася приблизно в 70 євро. Проте кожен заклад працює за власним графіком, який часто не збігається з інформацією в інтернеті. Багато кафе зачинені в понеділок і вівторок. Натомість знайти магазини, які б працювали у вихідні дні, також складно. Деякі маленькі пекарні працюють лише зранку, а з усіх продуктових супермаркетів в окрузі в суботу був відчинений лише один.
Загалом дні в Панмарку були розміреними, розслабленими й спокійними, але ми саме такий відпочинок і планували.
Краса та бруд Парижа
Дорогу додому спланували з таким розрахунком, щоб опинитися в Парижі в будні. Сподівалися, що може бути менше туристів і легший доступ до пам’яток, які хотіли відвідати. Наївні ми.
У французьку столицю прибули увечері, після заселення в готель вирушили до Ейфелевої вежі. Попри будній день, дощ і загалом прохолодну погоду, головний символ Парижа був заповнений відвідувачами. Вежа трохи здивувала масштабами: фото та відео не передають всієї монументальності споруди. Щоб потрапити на її територію, потрібно пройти металодетектори та перевірку особистих речей. Першим біля підніжжя вежі нас зустрів щур, який спокійно перебіг дорогу й помандрував далі. Як виявилося надалі, це майже норма для центральних вулиць міста кохання.
Ейфелева вежа
Вхід на огороджену територію Ейфелевої вежі безоплатний, а ось піднятися на оглядовий майданчик другого поверху або ж на вершину – вже за гроші. Білет на ліфт, який довезе на найвищий поверх, коштує 36 євро. При цьому дорогою вниз можна вийти прогулятися і другим поверхом. Туди ж можна дістатися пішки сходами, це обійдеться в 12 євро. На вершину – лише ліфт. Верхній оглядовий майданчик огороджений сіткою задля безпеки відвідувачів. Попри дощову погоду й туман, краєвид був обмежений, але роздивитися візерунок вуличок та вигини Сени вдалося. На вершині вежі можна також випити келих шампанського, він коштував близько 50 євро. На другому поверсі працюють ресторани та сувенірні крамнички.
Вид з Ейфелевої вежі
Загальне враження від Парижа неоднозначне: красива архітектура, мальовничі вулички з впізнаваними круглими столиками кав’ярень, історичні місця поєднуються зі щурами, сміттям і брудом та купою набридливих вуличних торговців, які продають все підряд: у спеку воду, в дощ – парасолі й завжди – фігурки Ейфелевої вежі та навіть кукурудзу, яку смажать тут же на кошику з супермаркету. І якщо фігурки вежі часто помічала в руках дітей, то щоб хтось купував кукурудзу – не бачила.
Крім того, неприємно вразила кількість росіян, які зустрічалися всюди, гуляли Єлисейськими полями, сиділи в кав’ярнях, бродили магазинами. Чомусь з усього різноманіття мов, які лунали навколо, саме російська була найголоснішою. Так, це зачіпає.
Через обмежений час ми відмовилися від відвідування Лувру, коли побачили довжелезні черги. Квитки можна заздалегідь купити онлайн, на площі перед музеєм позначені місця для збору відвідувачів, які придбали білети на конкретний час.
Черги біля Лувру
Багато відвідувачів зібрав і Нотр-Дам-де-Парі. Навпроти входу навіть розмістили невелику трибуну, де можна відпочити та роздивитися витончений фасад, який приховує чимало цікавих деталей – його можна розглядати годинами. Вхід вільний, а собор заповнений відвідувачами майже вщент. Всередині є спеціальні огороджені місця, куди пускають лише тих, хто прийшов помолитися. Час від часу з динаміків лунає прохання зберігати тишу та не заважати людям, адже передусім це – релігійна споруда.
Нотр-Дам-де-Парі
Собор красивий та вартий візиту: фрески, вітражі та картини з біблійними сюжетами, ікони, розкішне оздоблення. Та будівля досі оговтується після пожежі 2019 року, частину фасаду ховає будівельне риштування.
Знайомство з Парижем ми завершили прогулянкою вздовж Сени, через яку перекинуто багато мостів різних архітектурних стилів. А вздовж набережної стоять торгові ятки з картинами, старими книгами та постерами.
З Парижа ми прямували в Хелм, зупинившись на ночівлю знову в Ґері та в Любліні. На проходження кордону витратили приблизно скільки ж часу, як і дорогою в Польщу. Перевірка була так само формальною, без собак, тому ніхто не встиг внюхати французькі сувеніри – вино й сири.
Трошки корисної інформації
Плануючи подорож, варто пам’ятати, що як і у вищезгаданому Панмарку, більшість магазинів у Європі не працює в неділю. Тому запастися продуктами варто в будні. У дорозі ми харчувалися сніданками, які були включені у вартість ночівлі в готелях, заїздили в придорожні заклади швидкого харчування та зупинялися на перекус у спеціально відведених місцях. Ці стоянки зазвичай мають столики й лавки, а також туалети та іноді душ. У місцях, де зупинялися ми, це було безоплатно. Звичайно вони не дуже охайні, але значно відрізняються від безплатних туалетів на наших узбіччях. Іноді на таких стоянках є автомати з кавою та снеками.
Також частина доріг у Європі платна, вартість проїзду залежить, зокрема, від відстані. Суми наших сплат варіювалися від 2 до 60 євро. Іноді можна перебудувати маршрут безплатними шляхами, проте це не завжди можливо, до того ж зазвичай такі маршрути будуть довшими й доведеться накинути зайвий гак.
Зауважу, що ми зустрічали доволі багато відрізків, де тривав ремонт чи будівництво, тож затори часто затримували в дорозі.
Місця для ночівлі ми обирали за допомогою сервісу Booking. Дружня порада: варто звертати увагу на коментарі. Наприклад, ночівля в Орлеані обійшлася в 50 євро на трьох. При цьому, на перший погляд, хостел нагадував придорожні готелі з американських фільмів, де на неоновій вивісці не вистачає кількох літер, а в номері обов’язково когось вбили. Проте все виявилося не так страшно, постіль і рушники – чисті, а сніданок смачний та різноманітний. Натомість квартира в Любліні за 200 євро з панорамними вікнами й дизайнерським ремонтом була страшенно занедбаною, постіль та рушники аж світилися від кількості прання, а ліжко – в жахливих плямах.
Також важливим критерієм обрання готелю була парковка, тому що залишати авто просто неба, особливо в Парижі, небезпечно.
Знаходити спільну мову майже всюди допомагала англійська, де її не вистачало – жести та гугл-перекладач. А почути від продавчині в центрі Парижа «дякую» – взагалі неоціненно.
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
