Що для нас Полтава? Альтанка, краєзнавчий, галушки? Чи, може, колоритний суржик, обіцяний тралік на Огнівку чи Корпусний сад? А, може, Полтава – це люди?
Не вистачить часу зібрати історії всіх людей, які розвивають сучасну Полтаву, але ми відчуваємо їхній вклад всюди: йдучи вулицями, спостерігаючи за будівництвом нових багатоповерхівок, їдучи додому тролейбусом чи маршруткою, купуючи каву, відводячи своїх дітей до школи чи садка. Усе в цьому місті – про людей, і сьогодні – в день, присвячений тільки Полтаві – ми розповімо історії тих, хто її творить.
Ольга Пшенишна – полтавка. Жінка навчалася в місцевому медичному університеті, свій професійний шлях розпочала в Шостці, однак чотири роки тому повернулася працювати до Полтави. Ольга – не перша у родинній «династії» медиків. Її тато – один із кращих діагностів-рентгенологів нашого міста, а бабуся була акушеркою-гінекологинею.
Нині Ольга працює педіатринею у клініці «Медіон». Жінка говорить, що планувала бути діагносткою, і в неї не було мети працювати саме в цьому напрямі, однак, почавши лікувати дітей, вона зрозуміла, що спеціалізацію змінювати вже не хоче і продовжуватиме торувати цей шлях.
«Найважливіше у моїй роботі – посмішки, які мені дарують діти, та вдячність батьків. Це найцінніше, що може бути».
Ользі подобається її робота, хоча інколи вона й називає її «танцями з бубном», адже діти – непосидючі, тож навіть на перевірку в лікарки буває лише кілька секунд, а потім потрібно призначити лікування.
«Це дуже емоційна та відповідальна робота, бо ти працюєш з дітьми, особливо коли вони маленькі – батьки не розуміють, що з нею, а я маю розуміти. Дитина ще не розмовляє, а мені потрібно вмикати клінічне мислення та працювати».
Ольга, як лікарка, завжди в роботі. Навіть зв’язок із батьками – майже цілодобовий. На думку лікарки, будь-яка професія важлива. Для Ольги ж її робота – відповідальність та піклування про майбутнє.
«Діти – це наше майбутнє, здоров’я нації. Чи не найголовніше, що може бути у воєнний час, – здоров’я нашого майбутнього покоління. Мені це подобається, я кайфую від роботи. Я вже десять років працюю, і не було ні дня, щоб я прокинулася й думала: “Знову на цю роботу, я так не хочу”. І я від початку кар’єри почала ставитися до дітей не як лікарка, а як подруга. Вони можуть називати мене на “ти”, хоча батьки інколи й сваряться. Я кажу :”Не треба, нехай називають мене Олею”, так навпаки формується конект з дитиною та довіра».
Для Ольги Полтава – рідне місто. На її думку, дещо тут можна змінити й на краще, наприклад, умови у державних лікарнях чи дороги.
А от любить жінка наше місто саме за людей. На думку Ольги, наші містяни – теплі у спілкуванні, чуйні.
«Полтавці – приємніші, людяніші. Якісь навіть ніжніші у спілкуванні. Люди тут – топ».
Максим Макуха – заступник директора «Декоративних культур» та керівник полтавського Дендропарку, однак його повноваження та ініціативи не обмежуються лише ним. Максим активно займається озелененням міста та розробленням проєктів для покращення екологічного благоустрою Полтави.
За понад півтора року йому разом із працівниками «Декоративних культур» та командою волонтерів-однодумців вдалося реалізувати безліч проєктів: висадили міські луки замість високих насаджень, придбали чорних лебедів для Дендропарку, облаштували клумби з багаторічними рослинами (вони менш дорогі, стійкіші до кліматичних умов та менш вибагливі). А ще за ініціативи Максима в місцевих парках, зокрема Студентському парку імені Дмитра Юденка, нерідко організовують толоки.
У березні Максим презентував концепцію «3-30-300», розроблену з нідерландськими фахівцями. Вона полягає у створенні карти, на якій видно, де в місті не вистачає дерев, куди їх потрібно посадити.
«За допомогою супутникових знімків розрахували місця, де не вистачає дерев, для перспективи висадки. Таке є тільки в Полтаві, більше в Україні ніхто такого не робив, і я вважаю, що це круто, що ми, Полтава, у чомусь перші в країні», – розповів чоловік.
Стратегія «3-30-300» – це про: щонайменше три дерева, які містяни мають бачити зі своїх вікон; 30 % мікрорайону мають бути озеленені; між будинками та парками чи зеленими зонами – не більше, ніж 300 метрів відстані.
Також фахівець очолює комісію з обстеження стану дерев у Полтаві, бере участь у вирішенні подальшої долі рослин, зокрема аварійних: видаляти їх чи обрізати. Максим говорить, що чимало старих тополь, каштанів та інших дерев у місті необхідно спилювати, особливо в місцях, де багато людей.
За час свого керування Дендропарком екологу вдалося не лише покращити його, але й привернути увагу містян до цієї місцини: тепер дерев’яна гармата у парку відреставрована, стежки – прибрані, а для відвідувачів запустили оновлений та зручний сайт. Незабаром же чекають і на майданчик для дітей.
«Це була одна з перших ідей, з якою я приходив на цю посаду. Хочу зробити майданчик, якого в Полтаві ще не було, дерев’яний такий, за європейськими стандартами», – говорить Максим. До речі, частину коштів на майданчик вже зібрали, ще частину – заплановано виділити з бюджету.
Окрім цих ініціатив, чоловік хоче, щоб у місті з’явилися нові, обов’язкові для всіх правила озеленення – регуляторний акт, якого б усі дотримувалися, щоб у Полтаві стало менше стоянок і забетонованих вулиць та більше дерев.
«Мені подобається Полтава, бо вона все ще тиха, спокійна та затишна. Тут спокійніший темп життя, ніж у тому ж Києві, Харкові чи Львові. Більш розмірений. Можна сказати, що всі один одного знають, через одного чи двох знайомих максимум. Це мені подобається», – додає чоловік.
Євгенія Колодяжна народилася в Єрках, що на Миргородщині, але з 15 років живе в Полтаві. Приїхала до міста Женя на навчання ближче до сестри, та так тут і залишилася. Навчалася дівчина на кравчиню, а відразу після закінчення училища, вона почала працювати. З того часу вона працювала на багатьох роботах, зазвичай продавчинею-консультанткою чи касиркою.
«Моє – це торгівля, сфера обслуговування, робота з людьми, консультування – таку роботу я люблю», – каже Женя.
Нині дівчина також працює у торгівлі: в полтавському магазині секонд-хенду. Вона консультує покупців та готує одяг, взуття та інші речі до продажу. Попри те, що під час роботи трапляються досить різні клієнти, Женя говорить, що любить працювати саме з людьми.
«Мені подобається, коли я знаю продукцію, що розповісти людям, запропонувати, показати їм, коли в мене щось запитують і я можу допомогти людям», – додає дівчина.
Полтава для Євгенії – затишне місто, яке, на її думку, завжди можна зробити ще кращим.
«Полтава мені подобається. Це не занадто велике місто, але й не замале. Просте, не занадто шумне. Тут легко все запам’ятовується, а ще багато знайомих і майже всі одне одного знають. Звідси нескладно добиратися додому до батьків, та і взагалі мені це місто більше до душі. А ще тут дуже гарна природа за містом. І у моєму мікрорайоні теж гарно – є куди піти прогулятися: ліси, ставки».
Ігор Бондаренко – полтавець. Навчався в місцевому транспортному коледжі на будівельника доріг та аеродромів, з чим і пов’язав свою професійну діяльність. Після його закінчення кілька років поспіль чоловік навчався в університеті та працював у компанії, що займається будівництвом доріг.
«Поки працював дорожником, було багато об’єктів мало не в усіх населених пунктах Полтавщини. Майже в кожному селі працював, виконували ямкові, поточні та капітальні ремонти доріг. Допомагав облаштовувати й територію “Епіцентру”».
Після початку повномасштабної війни та тимчасового припинення робіт на дорогах, Ігор працював у Полтаві зварювальником, а потім – виконробом. За понад два роки чоловік устиг побудувати багато об’єктів не лише в місті, а й області, адже займався улаштуванням об’єктів благоустрою та доріг у Полтаві й бурових майданчиків у регіоні. Пізніше чоловік допомагав будувати фортифікації на Харківщині та Донеччині.
Нині ж Ігор працює лише в Полтаві, адже після народження у родини дитини вирішив, що відряджень із нього досить. Не маючи значного досвіду, але маючи бажання навчитися, чоловік пішов працювати автомалярем, допомагаючи водіям та водійкам.
«На цьому етапі хочеться й далі продовжувати розвиватися в цьому напрямку. Мені це дуже цікаво і, на мою думку, вершин майстерності буде складно досягти, бо навчатися й опановувати навички у цьому напрямі можна нескінченно», – говорить Ігор.
Чоловік говорить, що любить Полтаву за її простоту та людей. Навіть попри те, що в місті, на його думку, є проблеми з благоустроєм, Полтава має великий потенціал.
«Полтаву я люблю за її простоту. Мені подобається наш полтавський менталітет. Враховуючи те, що мені багато де вдалося побувати, я зрозумів, що в Полтаві мені живеться набагато простіше. Люди дуже чуйні, якось допомагають один одному. Я, як водій, помічаю, що навіть ті самі автомобілісти на дорогах завжди пропускають і дякують».
На думку Ігоря, відразу ж після початку повномасштабного вторгнення полтавці створили багато робочих місць для людей, які виїхали зі своїх міст через війну, а підприємці з інших регіонів релокували свої бізнеси до нас, що дає можливість місту розвиватися.
Максим Вареник – ветеран війни, підприємець, нині керує Управлінням з питань ветеранської політики в Полтаві. Рік тому чоловік разом із дружиною Іолантою відкрили кав’ярню «Старкава» в центрі міста. До цього тривалий час Максим служив у ЗСУ.
«Був у різних родах військ: і у вертолітній бригаді, і в танкових військах. Закінчував цю кар’єру в військкоматі, після чого й звільнився. Бо були травми, погіршилося здоров’я», – пригадує чоловік.
Мрія відкрити власну справу в Максима була давно. Йому подобалося все, пов’язане з пекарнями, тож після звільнення з військової служби він вирішив зайнятися власною справою. До відкриття власної родинної кав’ярні чоловік працював адміністратором у пекарні, а пізніше відкрив невеличкий схожий заклад.
Торік Максим виграв ще один, уже більший грант. З цим його родині допомогли в Центрі освіти дорослих. За ці кошти він разом із дружиною відкрив кав’ярню-пекарню на вулиці Соборності. Коли до закладу почали приходити чимало людей, а журналісти – публікувати матеріали про успіх ветеранського бізнесу, чоловіка помітили у Ветеранському центрі: запрошували на заходи як ветерана, а згодом запросили до команди.
«Побачили, що голова на плечах є, можна створити команду, працювати разом, тож запропонували створити Управління з питань ветеранської політики. Довго думав, бо не дуже хотів повертатися до державних структур, але зрозумів, що якщо не прийду я, то можуть поставити когось, хто буде, скажемо так, під не дуже хорошим впливом когось іншого».
«Вирішив, що потрібно підтримати своїх, Полтавську громаду треба якось рухати в цьому напрямку, і погодився. З грудня почали створювати Управління. Було нелегко», – пригадує Максим.
Нині Управління, очолюване ветераном, працює у напрямку меморіалізації та збереження пам’яті, формування образу військових, цивільно-військового співробітництва. Також колектив установи співпрацює з військовими частинами у Полтавській громаді та тими, в яких служать полтавці, проводять нагородження. Також допомагають родинам захисників та захисниць, які служать, або загинули чи зникли безвісти.
Не враховуючи роки служби, Максим прожив у Полтаві майже все життя і каже, що місто для нього – своєрідний зелений осередок, що чимось нагадує сільську природу.
«Звичайно, тут є різні люди, але якби всі, хто живуть у Полтаві, чи ті, хто приїхали сюди, полюбили її, то, я думаю, вона була б дуже квітучою, гарнішим містом, ніж вона є зараз. Але це все попереду. За це й люблю – що це місто таке своєрідне, тут майже з кожною третьою людиною ти вітаєшся, бо знаєш її».
27-річна Валерія живе у Полтаві майже три роки. До нашого міста дівчина потрапила після окупації Куп’янська, що на Харківщині. Нині Валерія має проєкт-компанію, яка займається різними маркетинговими проєктами у місті й по інших регіонах України.
На початку періоду адаптації до життя в Полтаві дівчина працювала з різними компаніями над різними проєктами та займалась танцями, адже це допомагало зменшити стрес після тих подій, які вона пережила. Окрім цього, Валерія співпрацювала з місцевим «Центром готовності цивільних» та вважає його цікавим і корисним проєктом для людей, зокрема навички надання першої домедичної допомоги, накладання турнікета тощо.
«Чарівні люди в Полтаві, дуже добрі. Тут дуже гарно пройшла українізація. Люди говорять українською мовою і ти відчуваєш себе у безпеці», – говорить Валерія, наголошуючи на тому, що для людей, які пройшли окупацію, російська мова – це небезпека, мова ворога.
«Полтаві ми дуже вдячні за її україномовність, етнічність і людську доброту. Об’їздивши всю Україну, я зрозуміла, що в Полтаві дуже приємні й щирі люди».
Водночас дівчина говорить, що після переїзду до Полтави та спроби винайняти житло, зіткнулася з завищенням цін на житло.
«Ми – переселенці, у нас відібрали все, крім нашої свободи. У нас немає житла, розбите авто, не було роботи, нам ніхто не пропонував допомогти з роботою – “шукайте самі”».
«Коли вже більше стараєшся влитися в полтавський соціум, то бачиш, що тут прості люди. Добрі».
Головне фото ілюстративне. Авторство: johanna_kennex
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
