Напередодні Дня памʼяті та примирення «Полтавська думка» зібрала найцікавіші вирізки з книги «Друга світова війна 1939-1945. Полтавський вимір». Її автором є краєзнавець, кандидат історичних наук Віктор Ревегук.
Німецькі війська перейшли кордон Радянського союзу 22 червня 1941 року. Цього дня бомбардувальники Люфтваффе завдали ударів по Житомиру, Києву, Одесі, Севастополю та інших містах. Зранку 22 червня в Полтаві скасували всі місцеві радіопередачі. Транслювали лише канал РВ-1 імені Комінтерну, яким передавали важливі урядові повідомлення.
«Війна увірвалася в життя полтавців у ту нещасливу неділю 22 червня 1941 року, фактично опівдні. До 12-ї години дня навряд чи хто з місцевої людності знав про те, що німецька авіація ще до світанку піддала бомбардуванню Київ, Одесу, Севастополь та інші міста Радянського Союзу. […] Нарешті о 12:15 почав виступати народний комісар закордонних справ В. М. Молотов. Він і приніс нам страшну звістку, яка нас приголомшила. І це після восьми годин фактичного початку кривавої радянсько-німецької війни. […] Передбачливі полтавці кинулися по крамницях запасатися такими продуктами і товарами як сіль, мило, тютюнові вироби, сірники тощо – вони швидко зникли з полиць», – розповідав український заслужений журналіст Василь Котляр, йдеться у книзі.
До вечора 22 червня в Полтаві розгорнули 11 евакогоспіталів. Протягом наступного місяця такі госпіталі облаштували фактично в усіх лікарнях та навчальних закладах міста. А найбільший госпіталь на 600 ліжок розмістився у приміщенні міської лікарні.
Заслужений лікар України Валентини Федько розповідав: «Кременчук, 22 червня 1941 року, неділя. Тихий, сонячний день, люди збираються відпочити, розважитися. Та центральна дитяча консультація, яка містилася по провулку Першотравневому, працює. Лікарі-педіатри вирішили в неділю вести прийом сільських дітей. Все тихо, як завжди. Та ось о 12-й годині з реєстратури почувся крик. Звідти вся в сльозах вибігла медреєстраторка: “Чули, почалася війна! Німці бомбили Київ. Молотов звертається по радіо…”».
Уже 24 червня перший ворожий літак пролітав над Гребінкою. Він скинув кілька бомб. Кілька людей загинули, а також були поранені.
На другий день війни бюро Полтавського обкому партії ухвалило документ «Постанова про проведення мобілізації». Біля мобілізаційних пунктів збирався натовп, здебільшого – молодь.
Один із полтавських призовних пунктів розташовувався на розі вулиць Шевченка та Сінної у приміщенні сучасної школи № 39. Звідти йшли новобранці для поповнення військових частин, які відправлялися на фронт. До 26 червня 1941 року до Полтавського міського військкомату надійшло понад 900 заяв із проханням зарахувати добровольцями до лав Червоної армії.
Також у перші дні 24 викладачі та студенти сільськогосподарського інституту добровольцями записалися до війська. Ще 56 студенток закінчили в інституті короткотермінові курси медсестер. Згодом їх направили до військових шпиталів.
Курси радистів-операторів запустили при обласному радіокомітеті. Звідти за три місяці випустили для чинної армії понад 50 радистів.
Загалом за два місяці на фронт відправилися понад 8,2 тисячі людей. Здебільшого з жителів області в серпні 41-го сформували 38-му армію, поповнили інші військові частини.
Однак автори стверджують, що внаслідок німецького наступу патріотичне піднесення почало спадати. Навіть збільшилася кількість спроб уникнути військового призову, ширилися випадки дезертирства, здачі в полон.
Після першої загальної мобілізації протягом серпня – вересня 1941 року в окремих областях почали достроково призивати людей. Згідно з одним із наказів, передбачалася вимога протягом пʼяти днів мобілізувати 37-46-річних військовозобов’язаних і 18-19-річних призовників на території Полтавської та Сумської областей.
У 44 районах Полтавщини створили винищувальні батальйони й загони місцевої протиповітряної оборони. Їхнє першочергове завдання – боротися з парашутним десантом противника.
Зокрема перший такий батальйон сформували в Полтаві 1 липня 1941 року. Штаб батальйону розташовувався у приміщенні клубу «Октябрь» на вулиці Гоголя, 10. Батальйон складався з трьох рот (дві стрілецькі, одна кулеметна) та гранатометного, санітарного, господарчого взводів.
Загалом у винищувальних батальйонах перебувало понад 8,6 тисячі людей. Утім їм бракувало зброї. Наприклад, Котелевський винищувальний батальйон мав у своєму розпорядженні 13 дрібнокаліберних гвинтівок і 37 мисливських рушниць. Водночас найбільш оперативними та боєздатними вважали чотири винищувальні батальйони Кременчука. Саме вони знешкодили групи диверсантів у районі села Заруддя та станції Потоки.
У звʼязку зі швидким просуванням окупаційних військ загони народного ополчення вдалося створити лише в 17 районах Полтавської області. До них записалися понад 17 тисяч людей.
Найкраще себе зарекомендували ополченці Кременчука, які були зведені в Україні у дивізію народного ополчення. Ці бійці протягом 5 – 9 серпня 1941 року відстояли підходи до дніпровської переправи та не дозволили ворогу увірватися в місто.
Водночас у Полтаві сформували батальйон ополченців у складі трьох рот. Групи ополченців створювалися і на підприємствах міста. Наприклад, із паровозоремонтників-добровольців сформували батальйон.
У вересні 1941-го полтавські ополченці брали участь у бойових операціях поблизу села Абазівка, в Булановському лісі, на залізничних станціях на підступах до Полтави. Пізніше більшість особового складу батальйону з боями відійшла в напрямку Харкова, а в районі села Валки долучилася до регулярних частин Червоної Армії.
Імовірність нальотів авіації окупантів поступово зростала, адже фронт наближався. Тому в липні 41-го вийшла постанова, яка зобовʼязувала протягом трьох днів створити аварійно-відбудовчі загони. Їх організували для якнайшвидшого відновлення зруйнованих житлових будинків, лікарень, водопроводу, каналізації, доріг, мостів, електросітки, радіо, телефонного зв’язку тощо.
У Полтаві міський штаб загону розташовувався в напівпідвальному приміщенні на вулиці Європейська (колишня Фрунзе). У їхньому складі перебували 12 воєнізованих команд. Бійці зокрема оголошували про початок і відбій повітряної тривоги, направляли мешканців будинку до укриттів, надавали першу допомогу та ліквідовували наслідки нальотів.
А перша повітряна тривога в Полтаві пролунала 19 липня о 6-й ранку. Втім ворожі літаки над містом не зʼявилися. Лише вранці 21 липня полтавці вперше почали німецький бомбардувальник, який прилетів завдавати ударів по аеродрому. Літак скинув чотири бомби, але всі впали біля одного ангару, майже не завдавши шкоди.
Відтоді місто та аеродром бомбардували все частіше. Наприклад, 30 серпня під час вечірнього нальоту пʼять літаків скинули 35 бомб по Полтаві. Німецькі війська цілили по підприємствах харчової та легкої промисловості в Київському районі, а також по заводу «Метал». Ще 12 бомб скинули 2 вересня на залізничні під’їзні шляхи та єврейське кладовище. Вперше ворожий літак підбили 28 серпня, але йому вдалося втекти на одному моторі.
Німецьким військам вдалося зламати радянську оборону під Полтавою на ранок 18 вересня. Танки й піхота противника увірвалися в місто з півдня. А розвідники помітили, як німецькі танки наближалися до міста з боку Решетилівки. Тоді виникла реальна загроза оточення.
«У ті тяжкі вересневі дні, коли ми відходили до Полтави, місто готувалося до відсічі ворогу. […] Будувалися барикади, встановлювалися протитанкові “їжаки”, вікна багатьох будинків обладнувалися під вогневі точки. Гітлерівці бомбили місто, обстрілювали його із далекобійних гармат. Важкий запах гару перемішувався із терпким запахом спілої антонівки. Місто потопало в садах, а урожай яблук тієї осені видався чудовий. […] Коли в місто увірвався ворог, радянські воїни відчайдушно билися за кожну вулицю, за кожний дім», – автор книжки цитує слова радянського воєначальника Андрія Гречка.
Наступного дня німецькі війська 52-го корпусу зайшли в Полтаву. Про втрату міста Совінформбюро повідомило 30 вересня.
«В період, коли радянські війська відступили, а німецькі ще не підійшли, колгоспники розбирали по домівках громадське добро, яке не встигли вивезти на схід, збирали врожай на полях. Покинуті напризволяще Червоною армією й радянською владою, люди дбали про себе, як могли», – йдеться в тексті книги.
Німецьке командування перетворило Полтаву і Кременчук в опорні пункти Південного угруповання військ. Зокрема в Полтаві до середини 1942 року розміщувався штаб групи армій «Південь» і 6-ї польової армії Вермахту. Історики припускають, що штаб групи армій «Південь» розміщувався в будинку нинішньої міськради або ж будинку №3 4 на розі вулиць Соборності та Європейської.
Для проведення нарад із вищим командним складом Вермахту до Полтави двічі приїздив Адольф Гітлер. Також до Полтави приїжджали райхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг і райхскомісар України Еріх Кох.
Під час нацистської окупації на території області діяли 60 таборів для військовополонених та місць примусового утримання цивільного населення. Зокрема сім – розташовувалися в Полтаві. А стаціонарних таборів в області налічувалося 48. Найбільші були у Кременчуці, Хоролі, Полтаві та Лубнах.
Концентраційний табір у Полтаві розташовувався на території колишніх артскладів. Він діяв впродовж двох років із вересня 41-го. Був розрахований на 5 тисяч людей, але станом на 1941 рік у ньому перебували до 15 тисяч людей.
Ще один пересильний табір розміщувався на південно-західній околиці міста у приміщенні колишніх складів. У кожному з восьми корпусів утримувалося близько 400 людей. У лютому 43-го року вʼязнів відправили до Кременчука. Загалом у полтавських таборах загинуло близько 22 тисяч людей.
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі та вайбер-каналі.
