Ірина Візір народилась і виросла в Кобеляках. Вищу освіту здобула у Дніпрі, де й залишилася жити, створила родину. Та після повномасштабного вторгнення життя змінилося, й Ірина повернулася на малу Батьківщину, де започаткувала бізнес. Як їй це вдалося – читайте далі.
Коли Ірині треба було вибирати професію, вона обрала напрям комунікації з іноземцями.
«Мені гарно вдавалась іноземна мова. Зокрема англійська. Тоді, у школі, навіть трішки іспанської було. Тому я вступила в кілька університетів, але обрала напрям “Міжнародних відносин“. Навчалася у Дніпрі. І там продовжила, до речі, й англійську мову вивчати, й іспанську. Але найбільша любов була працювати з різними іноземними громадянами, вивчати різні культури, спілкуватися. Після університету я знайшла роботу такого спрямування: працювала у перекладацькій сфері, в міжнародній компанії. Ми спеціалізувалися на різноманітному перекладі: технічному, медичному тощо».
У тій компанії Ірина працювала протягом 15 років. Спочатку менеджеркою проєктів, потім керівницею відділу маркетингу. Також був досвід роботи у сфері інформаційних технологій.
Створення студії
Після 24 лютого чоловік Ірини як офіцер запасу пішов на захист України. Жінка з донькою більш ніж пів року пробули в Польщі. Повернулися з кількох причин: через поранення чоловіка та через розуміння, що не можуть перебувати далеко від рідних.
«Ось ми приїхали й залишилися тут (у Кобеляках – ред.). Думали, що на трішки, але потім вирішили, що надовше», – посміхнулася Ірина.
«Коли донька пішла в школу у Кобеляках, у мене був такий момент, що хотілося дуже кардинально змінити діяльність і займатися тим, що подобається. А головне займатися чимось самостійно. Мені хотілося творити хоч маленькі проєкти, але свої, власні», – пояснила уродженка Кобеляків.
Студія розвитку, тому що…
Щодо того, звідки прийшла ідея створити школу розвитку, Ірина розповіла таке:
«Мені завжди бракувало часу, проведеного з дитиною, коли багато працювала свого часу в різних компаніях. Мені хотілося більше проводити часу й зі своєю дитиною, і займатися всіма дитячими елементами розвитку. Коли я була молодою мамою, то делегувала це центрам розвитку. І мені це було дуже помічним моментом. Я могла спокійно працювати, була впевнена, що з дитиною все нормально. Це були чудові садочки, і ранній розвиток, і певні пришкільні гуртки й приватні гуртки. Тому мені дуже подобалося. І коли приїхала в Кобеляки, захотілося урізноманітнити, принести чогось свого. Ця ідея прийшла одного разу вночі, і з того моменту я більше не могла нормально спати, поки не реалізувала цей проєкт».
Засновниця школи розповіла, що починала справу без власних вкладень.
«Є в маркетингу і в бізнесі такий момент, який називається “мінімально життєздатний продукт”. Тобто, коли відкриваєте щось маленьке, тестуєте, дивитеся. Якщо виходить, то продовжуєте. Я так роблю завжди, ніколи не роблю якихось масштабних рішень. Серйозних кроків не ухвалюю, поки не протестую на якійсь маленькій ідеї», – пояснила жінка.
Ірина тоді подумала, якщо знайде приміщення, то буде пробувати йти далі. Тому спочатку орендували маленьку локацію, дві невеличкі кімнати. Потім засновниця почала шукати кошти для того, щоб закупити оснащення, меблі тощо.
«Мені дуже хотілося, щоб простір був комфортний, щоб було затишно перебувати й дітям, й батькам. І почала пошук. Щодо фінансування – на той момент спочатку це були державні гранти. Тому за кілька місяців написала заявку й отримала від держави перший свій грант – 250 тисяч гривень. Саме за них закупила інтерактивне обладнання, меблі та всі необхідні для старту моменти. Ми попрацювали деякий час у такому форматі, стало зрозуміло, що можна масштабуватися, бо ці початкові напрями були досить успішними».
Студія розвитку називається «Хочу Буду». Ірина пояснила, чому така назва:
«Це кредо. Коли ти хочеш щось реалізувати й дієш. Тобто ти вже націлений на те, що точно будеш це робити, тому хочу щось робити – значить, буду».
Ірина зізналася, що насправді ідей було набагато більше, ніж можна було реалізувати та «помістити» у приміщенні. Тож жінка пішла шукати більшу локацію та знайшли зовсім недалеко, в тій же будівлі.
«На щастя, Юрій Муха та Анатолій Близнюк – власники торгового центру “Два Кума” (у приміщенні ТЦ розташована студія – ред.) – підтримали й завжди заохочують розвиток дітей і молоді. Підготували та надали нам велике, світле приміщення на другому поверсі. Це стало новим великим та цікавим етапом на шляху розвитку студії», – розповіла Ірина.
Засновниця школи продовжила далі шукати фінансування. Кілька грантів дозволили переїхати в більше приміщення й закупити обладнання: меблі, кольорові пуфи, додаткове інтерактивне обладнання. Також Ірина придбала дзеркала. Зал був досить великий, і вона розуміла, що з часом потрібно буде розвивати якісь спортивні напрями.
«Але насправді пошук фінансів – це не так складно, як знайти гарну команду», – підсумувала Ірина.
Перші уроки відбулися у студії розвитку «Хочу Буду» в лютому 2023 року. Це були англійська мова й підготовка до школи. Навесні того року знайшли більше приміщення. Влітку його облаштовували та восени вже переїхали у велику студію.
До занять із підготовки до школи й англійської мови додалися напрями раннього розвитку, робототехніки та програмування. Потім з’явилися напрями швидкубінгу й ілюстрації. Також додали спортивні напрями вранці та ввечері. Раніше були заняття з йоги, стретчингу і різноманітного фітнесу. Наразі це напрям зумба, який Ірині дуже подобається. Заняття проходять уранці та ввечері.
«Є смішна історія, як знайшла нашу чудову адміністраторку Олену. Я регулярно займаюся фітнесом, і у мене виникла ідея провести тренування на пляжі. Влітку поїхали з тренером, щоб потренуватися там із дівчатами. Це був ранок, хтось відпочивав на пляжі. Ми десь збоку включили музику та робили всі свої берпі (burpee – комбінована вправа на все тіло, яка передбачає перехід із вертикального в горизонтальне положення – ред.). І на мене звернула увагу Оленка. Зайшла на мій профіль, а там якраз було оголошення про пошук адміністратора. І вона відгукнулася, ми почали співпрацю. Олена дуже спортивна дівчина, ми дуже часто перетиналися на різних спортивних заняттях у нас у місті. І я знаю, що Олена з дитинства танцювала, займалася бальними танцями. А коли я жила в Дніпрі, то ходила на зумбу. Мені дуже подобалися такі напрями як сальса, зумба, бачата. Мені дуже цього бракувало для гарного настрою.
Тому ми вирішили, що Оленку відправимо в Київ на навчання. Тепер у нас є сертифікована зумба-тренерка. Тобто спочатку Олена прийшла сюди як адміністраторка, а потім уже додалася як тренерка», – поділилася Ірина Візір.
Успіх – це…
Ірина розповіла, що для неї успіх – це не купівля нової машини чи отримання високого доходу. Успіх для неї – це важливий соціальний вплив і створення позитивних змін навколо.
«У мене є певний досвід отримання грантів, але скажімо, 3-4 виграшні заявки – їх десятки. Щоб виграти кілька успішних заявок, мені потрібно було пройти довгий процес із десятками різних конкурсів, різних можливостей і так далі. Потрібно було спілкуватися з багатьма людьми. Ця діяльність – це не лише гарні відгуки, іноді можна зіткнутися з гейтом. Єдиний момент, який може допомогти процесу бути успішним, – це робити роботу послідовно, щодня, гарно й постійно розвиватися. І все», – поділилася жінка.
На одній зі стін у студії висить державний прапор з емблемою 58-го окремого стрілецького батальйону. Ірина розповіла, що цей стяг передали чоловіку побратими з його підрозділу.
«Ми дуже часто допомагаємо військовим. Наприклад, певними благодійними проєктами, коли частину вторгованих коштів передаємо волонтерам. І мені хотілося б це робити якомога частіше. Але цей бізнес – також допомога для підрозділу чоловіка. Він та його побратими займаються евакуацією й ремонтом техніки. І не секрет, що військові дуже часто все це роблять за свої кошти. Тому скажімо так, фінанси нашої родини іноді часто йдуть на те, щоб допомагати з потребами підрозділу», – розповіла власниця студії.
Для тих, хто на початку шляху
«Маю дві поради, які між собою трішки конфліктують. Перша порада – не боятися, бо насправді в нас є багато дуже надуманих страхів, які нам заважають діяти. Деякі острахи є, так би мовити, напускними. Ми самі собі їх придумуємо, самі себе лякаємо, а, можливо, вони не такі важливі. А друга порада – відкинути емоції та зважити об’єктивно всі “за“ й “проти“. І звичайно, це дуже важливо, коли ми йдемо за покликом серця, діяльність повинна подобатися. Діючи за внутрішнім покликом, завжди варто пам’ятати: потрібно дивитися на все виважено, а потім діяти», – підсумувала Ірина Візір.
Світлини надані Іриною Візір
