Я пройшов усі класичні стадії усвідомлення невідворотного – від відмови сприйняття дійсності, до гніву, торгу, депресії та зрештою – сприйняття. Різні верстви населення й узагалі окремі люди, залежно від складу характеру, темпераменту, індивідуальних морально-вольових якостей, наразі на різних стадіях цього процесу. Швидкість адаптації у кожного різна, але це шлях, який сучасним поколінням доведеться подолати.
Так склалося, що після початку повномасштабного вторгнення найчастіше мені доводилося відповідати на питання знайомих, починаючи з фрази «А я ж казав…». Можливо, саме через це й відбулися зміни серед мого кола друзів. Було кілька таких, які відчайдушно сперечалися зі мною, відстоюючи ідею, що Росія – не фашисти й не агресори, а «братішкі», війни ніякої немає й бути не може, бо війна вигідна тільки «баригам», а простим ванькам і сєрьожкам нічого ділити з миколами й тарасами. Власне, коли такі індивіди все зрозуміли й вирішили замовкнути, я й не вважав, що втратив щось. Для мене болючими втратами є мої побратими, бійці мого підрозділу. Колишній депутат міськради Юліан Матвійчук, колишній боєць із мого батальйону Дмитро Юденко, колишній депутат Київської райради, мій кум Аркадій Піщанський… І це тільки полтавці, і з моєї бригади. А є ще болючі втрати з мого колишнього батальйону «Січ», побратими з інших міст. Ось що для мене є дійсними втратами, а не робота, чи втрата бізнесу.
Щодо можливої прірви між тилом та фронтом. Не вважаю коректним вживання слова «прірва» у цьому контексті. Тил і фронт – це одне ціле. Прірви створюють окремі люди. Різні ситуації трапляються й усередині тилів. Одні цивільні останню сорочку знімають і діляться з переселенцями або споряджають машини з гуманітарною допомогою до зони бойових дій. Бувають й інші цивільні – як от нещодавній випадок в Авдіївці. Ще місяць тому люди охоче прибували отримувати безплатну допомогу від українців, а сьогодні вже так само біжать під відеокамери окупантів, не менш охоче розповідаючи, як треба «гнати цих німців». До того ж майже аналогічні ситуації бувають і безпосередньо у війську. Тому прірва, або як казав Преображенський – розруха, не між тилом і фронтом, а в головах.
Не вважаю, що військовий квиток дає право судити українців у тилу. Не кажучи про те, що немає можливості для об’єктивної оцінки того, що відбувається по всьому тилу. Коло мого спілкування – це люди, які отримують від нас артефакти війни – гільза, стріляні тубуси від гранатометів, трофейні клапті ворожої снаряги – все, що може бути сувеніром. Вони організовують благодійні аукціони й інші заходи, допомагають підрозділам у війні, хтось – у власних гаражах чи майстернях робить буржуйки, хтось – копирсається з паяльником і допомагає створювати та випробовувати інженерні рішення для засобів радіоелектронної боротьби, захисту від ворожих дронів. Але водночас, якщо зайти до соцмереж і пробігтися хоч «по діагоналі» темами в обговореннях. Наприклад, знесення окупаційних бовванів типу Ватутіна чи Зигіна або перейменування вулиць, названих на честь царських посіпак типу Пушкіна, замість вшанування героїв нашої землі. То можна, м’яко кажучи, дуже сильно засмутитися. І лише усвідомлення того, настільки потужною є пропагандистська машина Кремля, наскільки великим є бюджет на пропаганду, кібероперації, ІПСО та видатки на так звану ольгінську «фабрику тролів», дозволяє особливо близько до серця не сприймати атмосферу зради фронту тилом. А усвідомлювати, що це не полтавці пишуть, і навіть взагалі не українці.
Війна не додає ні сил, ні здоров’я. До того ж не секрет, наскільки вищим є середній вік наших солдатів, порівняно з окупантами. Сили захисників тануть. І якщо ще рік тому я вважав, що мотивованої армії добровольців вистачить, то тепер я розумію, що без прийняття непопулярних законів і рішень від влади щодо мобілізації, потрібний момент буде втрачено. А через це зростуть втрати. Рішення необхідно приймати вольове, солдатам потрібна безпосередня допомога, їм потрібна заміна.
Нові виклики – це якраз і є ризики, пов’язані з неминучістю додаткової мобілізації. І від того, наскільки у влади вийде її провести, залежатиме або провал цієї кампанії, як у випадку з мобілізацією хворого на епілепсію, який загинув у перший день ще у військкоматі, або успіх і посилення фронту.
Заколисування швидким завершенням війни – це не про наше рішення. Потрібно усвідомлювати, що ми б’ємо тварину розміром із континент. І в такій ситуації, якщо Україна залишиться без прямої допомоги союзників, то конвенційна війна перейде до партизанської війни. Це затягне окупацію ще на десять років. Але зрештою підсумок буде, як і в Афганістані. Попри окупацію майже всієї території та столиці, Кабула, війну програли й окупаційний контингент вивели. Натомість інший приклад – так звана «перша чеченська війна» закінчилася вигнанням російських окупантів із території Чечні, але РФ не розвалилася. Це зрештою призвело всього через кілька років до так званої «другої чеченської війни», в результаті якої армія російських окупантів скористалася довірливістю чеченців, відновила боєздатність і завдала нового нападу. Наразі ми маємо війну на винищення українців і української нації, одна з цілей так званої «СВО» – денацифікацію. По суті – геноцид. Тому будь-хто, хто виступає за заколисування ситуації, свідомо чи через безграмотність, але діє в інтересах ворога, даючи йому змогу оговтатися від перших нищівних втрат, відновити боєздатність. А через кілька років здійснити в рази масштабніше та кривавіше вторгнення.
Особисто мої очікування не змінилися, починаючи з початку війни, яка для мене почалася з 2014 року, коли я почав воювати у складі добровольчого батальйону «Січ». Ще тоді я казав: «Із позитивного: агресія Росії скінчиться для неї так, як для СРСР скінчилася агресія проти Афганістану, розвалом цього штучного державного утворення. З негативного: за тією ж аналогією – війна буде тривалою та скінчиться не раніше, ніж через 10 років, не раніше 2024 року». І цей свій прогноз я не коригував впродовж усіх 9 років, включно з 2022 і 2023 роками.
Щодо настроїв у ворожому суспільстві. Цицерону приписують фразу: «Що ближче крах імперії, тим божевільнішими стають її закони». Зокрема, ворог ухвалює закон «Про запобігання поширенню фейків про армію». Це означає, що втрати окупантів настільки жахливі, що за будь-які обговорення, які відрізняються від офіційних зведень їх Генштабу, конфісковуватимуть майно.
21 лютого стало відомо про смерть одного з найфанатичніших російських фашистів та ідеологів так званої «Новоросії» – Андрія Морозова на прізвисько «Мурз». Офіційна версія наразі – самовбивство. Як доказ – наводять його останні повідомлення з його каналу соцмереж. Там він звинувачує кремлівських пропагандистів (із якими він особисто себе не асоціював) у доведенні до самогубства. Він спростовував офіційні заяви Генштабу Росії про втрати, називаючи реальні разючі масштаби. Зокрема, що Авдіївку завойовували впродовж 4 місяців ціною втрат, більших за втрати всього СРСР за 10 років війни в Афганістані. Навіть сам факт окупації міста районного значення (єдиного за рік здобутку так званої «другої армії світу» і потужної пропагандистської машини Кремля) не зміг приховати деморалізацію ворога від масштабів втрат. Гадаю, це найкращий із доступних прикладів настроїв серед окупантів.
Владислав ШЕВЧЕНКО, військовослужбовець ЗСУ
