Полтавець Артем Ліфрідов розповів «Полтавській думці» про своє обрання до Ради ветеранів війни за незалежність України та про свої цілі на цій посаді.
Артем Ліфрідов мобілізувався добровольцем в перші дні повномасштабної війни у 2022 році разом зі своїми братом та кумом.
– Усі пішли служити. І батько, до речі, теж. Я служив у піхоті в 63-й окремій механізованій бригаді, зараз це 3-й армійський корпус, – говорить він.
У 2022 році полтавець отримав поранення, і після довгої реабілітації у 2023-му його «списали» з військової служби.
– Після реабілітації я пішов працювати у КАТП-1628 звичайним майстром. Хотів нести якусь соціальну місію.
У 2024 році чоловік отримав пропозицію створити й очолити в Полтаві ветеранський центр при міськраді.
– Зараз центр успішно працює. Потім утворилося Управління у справах ветеранів при міськраді. Нині це повноцінна структура, яка працює та створює ветеранську політику у громаді, – розповідає він.
Крім того, Артем Ліфрідов займається підприємницькою діяльністю – має два заклади харчування «Pro Галушки» в Полтаві.
– Ми розвиваємо місцеву гастрономію та створюємо програми лояльності для ветеранів. У майбутньому ми хочемо запустити франшизу для ветеранів з усіх регіонів України як модель простого бізнесу, яка приноситиме дохід і допомагатиме ветеранам забезпечити свої родини. Плюс до всього – це популяризація полтавської кухні, – ділиться планами він.
Артем Ліфрідов зізнається, що не планував ставати представником від Полтавщини в Раді ветеранів війни за незалежність України.
– Скажімо так, мене вмовили, я максимально не хотів цього. Тому що я пропрацював півтора року в міськраді, й мені цього було достатньо, – сміється наш співрозмовник. – Я собі ніколи не ставив за ціль присмоктатися як п’явка до бюджету й жити з цього. Свою мінімальну місію я виконав – ветеранський центр працює. 1 серпня 2025 року я звільнився з посади.
За його словами, він розумів, що посада в Раді ветеранів – це велике навантаження й відповідальне соціальне служіння. А заробітна плата на цій посаді не передбачена.
– Але коли я побачив, хто подає свої кандидатури (це були люди старшого віку), то зрозумів, що треба як мінімум хоча б спробувати подати свою й поборотися. Бо я вважаю, що повинні державну, і зокрема ветеранську, політику творити молоді люди.
Хоча чоловік зізнається, що вважає вибори до Ради ветеранів за незалежність України від Полтавської області не зовсім об’єктивними:
– У нашому регіоні близько 40 тисяч ветеранів. І хоч зареєструвалося більше, але проголосувала 81 людина. Це не може бути такою вибіркою, яка вирішує долю всього регіону, але, на жаль, так сталося. Не було можливості (або бажання) зробити це голосування онлайн. Багато ветеранів із Полтавщини служать і в них можливості фізично їздити, щоб голосувати, не було. Їхня думка не була врахована.
Наш співрозмовник додає, що за два роки можуть відбутися наступні вибори, де оберуть нового представника.
Артем Ліфрідов зазначає, що Рада ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів існувала й раніше, але тепер держава вирішила «перезапустити» її й додати нові функції.
– Від кожної області є член, який представляє безпосередньо інтереси ветеранів свого регіону на національному рівні, на рівні ОВА, міських рад, Міністерства (у справах ветеранів – ред.) й Офісу президента. Представники долучатимуться до робочих груп із законопроєктів тощо.
Оскільки явка на голосування за представника від Полтавщини була низькою, Артем Ліфрідов визнає, що в регіоні існує проблема з комунікацією за горизонталлю.
– Тепер моя ідея полягає в тому, щоб у другій половині травня зробити перші регіональні збори ветеранів у Полтаві. Ми заздалегідь повідомимо в усі маленькі містечка, села про те, що будуть проведені збори, попросимо всіх долучитися, озвучити проблемні питання.
Полтавець планує залучити до обговорення дієві громадські організації, ветеранський центр, спілки та асоціації ветеранів, юристів і просто людей, яким не байдуже.
– Ми структуруємо та запротоколюємо проблемні питання, розподілимо їх за напрямами. У Полтаві ми залучимо помічників народних депутатів для того, щоб всі питання підняти на національному рівні (це Верховна Рада, Міністерство оборони, Міністерство у справах ветеранів), – пояснює Артем Ліфрідов.
Також він планує співпрацювати з фахівцями з супроводу ветеранів.
– Вони вже непогано працюють. У нашій громаді їх близько 10, а по області – близько 30-40. На них треба опиратися, бо вони працюють безпосередньо з цільовою аудиторією.
Артем Ліфрідов каже, що проблеми, з якими стикаються ветерани, спільні як для регіонального, так і для всеукраїнського рівня і мало чим відрізняються. Полтавець хоче працювати в Раді ветеранів, щоб поліпшити ситуацію та внести зміни на краще.
На запитання, чи має він зараз певні пропозиції, Артем Ліфрідов відповідає:
– Я не буду жодних пропозицій наперед накидати, я для того й хочу провести регіональні збори, де ми почуємо безпосередньо цільову аудиторію – тих людей, які живуть у маленьких селах і містечках. Тому що в великих обласних, районних центрах завжди можливостей у рази більше, ніж у маленьких громадах. Саме тому нам потрібно почути проблеми людей із периферій.
Полтавець розповів, що наразі немає жодної інформації про те, як часто і в якому форматі будуть відбуватися зустрічі всіх представників Ради ветеранів війни за незалежність України.
– Можливо, я зараз не маю навіть права щось робити, бути активним, бо представники тільки 30 квітня вступають у свої права та сили. Але я трішки розуміюся, як це працює й маю певний досвід. Тому хочу все робити наперед, щоб потім не затягувати зі збором інформації.
За його словами, основні проблеми ветеранської спільноти можна розділити на групи. На першому місці постає питання реабілітації та медичного забезпечення.
– Є багато нюансів, починаючи від харчування, яке дуже різниться в залежності від медзакладів, і закінчуючи профільним лікуванням. Наприклад, у деяких регіонах немає нормального лікування захворювань опорно-рухового апарату або неврології та треба їхати на інший кінець країни.
Говорячи про ситуацію з центрами протезування у Полтавській громаді, Артем Ліфрідов згадує два заклади – «Ортоп» та «Ортопед».
– Два заклади для Полтави – це все-таки малувато, тому що 40 тисяч ветеранів тільки на зараз є в області. І не всім у Полтаву зручно приїхати. Наприклад, із Лохвиці в Полтаву дві години треба добиратися, – коментує чоловік.
У ветеранському центрі Артем Ліфрідов працював із молодим ветераном, який мав серйозні проблеми з хребтом і був маломобільним.
– Ми збирали гроші й відправляли його в реабілітаційний центр «Модричі» у Львівській області. То треба було пів країни проїхати для того, щоб потрапити у крутий реабілітаційний центр. В ідеалі такі центри повинні бути в кожній області. Тим паче з підтримкою від грантодавців Євросоюзу й Америки, які дають багато грантів саме для розвитку реабілітаційних центрів, це треба реалізовувати.
По-друге, Артем Ліфрідов зазначає, що існують бюрократичні моменти, пов’язані з паперовою тяганиною.
– Є багато моментів, коли бійці не можуть отримати документи від військової частини. Наприклад, боєць у дуже поганих взаєминах зі своїм командиром. І починається, хто кого «задовбе» цими «писульками» для того, щоб отримати довідки форми 5 і 6. А також безкінечні адвокатські запити на частини. Деякі безсовісні адвокати беруть величезні кошти: з 2022 року адвокатський запит за вартістю виріс майже в 5-7 разів.
Як приклад він наводить випадок у Полтавському районі, який стався у 2025 році:
– Адвокат взяв із ветерана з інвалідністю 20 тисяч гривень для того, щоб написати лист на міськраду і запитати, чи має право ветеран стати в чергу на житло. На тому, що може бути безоплатно, робляться величезні кошти. І ніхто не питає ветерана, він віддав свої гроші чи в кредити заліз.
Водночас Артем Ліфрідов упевнений, що Україна змогла досягти гарних результатів у сфері підтримки ветеранів. Полтавець виділяє моменти в державній політиці, які, на його думку, вдалися, наприклад, ветеранський спорт, протезування, лікування зубів, реконструктивна щелепно-лицьова хірургія.
– Треба пам’ятати те, що зрадоньки точно ніякої немає, – коментує він. – Тому що ми перша країна в світі, яка під час гарячої фази війни творить ветеранську політику. І творить її насправді непогано. Тому просто треба цей механізм зробити більш робочим.
Артем Ліфрідов чув від своїх побратимів, які воювали в Афганістані, що в Україні державна підтримка ветеранів в 1990-х роках була набагато потужніша, ніж в інших країнах – в Росії, Білорусі, Казахстані.
– Розмовляючи з учасниками АТО про те, як у 2018 році працювало Міністерство у справах ветеранів, і як воно почало працювати з 2022 року – це якісно інший рівень. У межах держави за 5 років побудувати на такому рівні ветеранську політику – це титанічна праця й досить серйозний людський потенціал та залученість.
На його думку, якщо порівняти українську ветеранську політику з американською, то в Україні є моменти, які слід допрацювати, але, водночас у нашій країні є досягнення, яких не мають американці.
– У них із психології набагато менш дієві програми на даний момент, ніж у нас. У 2022 – 2023 роках наші спеціалісти консультувалися з американцями щодо всього. То вже починаючи з 2024 року, вони консультуються щодо багатьох питань з нашими спеціалістами.
Артем Ліфрідов каже, що у США існує дієва програма «Гроші ходять за ветераном». У її рамках ветеран отримує щомісяця певну суму грошей на свій рахунок і може витратити їх у будь-якому приватному закладі на лікування.
– А в Україні лікування та протезування зубів раніше були обмежені тільки комунальними закладами. Зараз трошки «дошліфували» цю програму, і приватні стоматологічні клініки, кабінети, які підписали договір із НСЗУ, теж мають право надавати ці послуги (безоплатно для ветеранів, бо вартість покриває держава – ред.). Це знизило скарги на комунальні заклади, тому що хлопці переходять до «приватників» і лікуються у них із класними сервісом та матеріалами.
Наш співрозмовник підкреслює, що в Україні погано врегульовано житлове питання, але покращення все ж проглядається:
– Нещодавно відмінили радянський Житловий кодекс 1983 року, в якому була норма, що людина має право стати у квартирну чергу, якщо на неї одну припадає менше 6 квадратів житлової площі. А 6 квадратів – це комірка. Зараз цю норму піднімають до 10,5, це вже щось.
На думку Артема Ліфрідова, в Україні немає громад, де відсутні проблеми з інфраструктурою і які повністю безбар’єрні й інклюзивні.
– Є громади, які більш адаптовані до цього – ті самі Львів, Вінниця. Це те, що я особисто бачив. Добре, що в Полтаві вже почали робити маршрут безбар’єрності. І хоча є ті, хто розповідає, що це не на часі і краще гроші спрямувати на щось інше. Але не треба забувати про ветеранів, які вже віддали своє здоров’я та мобільність. У цих людей має бути нормальне життя – щоб вони могли вийти, прогулятися в центрі, дійти до лікарні.
