Рік тому, 20 травня 2023 року, в лікарні Дніпра від отриманих на фронті поранень помер полтавець Юліан Матвійчук. Він був активним громадсько-політичним діячем, депутатом Полтавської міської ради, який щиро любив Україну не тільки словом, а й ділом. 2014 року Юліан ще студентом став на захист Батьківщини, служив у «Азові», а в перший день повномасштабного вторгнення, не вагаючись, знову взяв зброю до рук. Був вправним аеророзвідником, а опис його досягнень займе не одну сторінку.
Юліан Матвійчук. Фото надане Лілією Матвійчук
Його загибель – це жахлива болюча втрата не лише для родини й друзів, для всіх, хто його знав, а й для Полтавської громади та України загалом. Рік потому ми поговорили з дружиною Юліана – Лілією Матвійчук – про силу, яку мусила мати, попри все, про друзів і тих, хто так називався, про справи чоловіка, на заваді яких стала війна та які тепер намагається втілити самостійно.
– Як минув для тебе цей рік? Що він змінив у тобі, у твоєму оточенні?
– Насправді це рік, як я кажу, особистого пекла, коли живеш не завдяки, а всупереч, виживаєш, так би мовити. Буде м’яко назвати його важким і складним, бо він наповнений болем, різними «гойдалками» та ляпасами долі.
Іноді мені здається, що за цей рік я точно забула, що це таке – бути жінкою. Жінкою, яку люблять, жінкою, яка може дозволити собі бути слабкою, коли сама цього захоче, тому що в неї завжди буде підтримка, опора й людина, яка прийме її слабкість і заповнить її своєю силою. Я якось ніколи не задумувалася про те, чи змінилася, але чим ближче до річниці, а для мене цей відлік тепер іде з 15 травня – дня, коли Юліан отримав поранення і я дізналася про його важкий стан, тим більше починають накривати спогади, флешбеки, хочеш ти цього, чи не хочеш, абстрагуєшся чи ні, але мимоволі аналізуєш усе. Все-таки я розумію, що дуже змінилася. Усіх людей змінює травма, всіх бійців змінює фронт, помічаємо ми це чи ні, визнаємо чи не визнаємо. І мене теж дуже змінила втрата Юліка. Десь стала жорсткішою, більш принциповою, десь сильнішою. Не тому, що хотіла цього, а тому, що не маю вибору. Я розумію, що вся відповідальність за родину, за все тепер тільки моя. Я не маю права розкисати задля пам’яті про Юліана, задля нашої доньки. Повинна не підвести його, не підвести його вибір, який впав на мене, і мій вибір, який впав на нього, – не підвести нас. Але більше я впевнена, що це Юлік десь там мене «згрібає» внутрішнім голосом і штовхає рухатися далі, не опускаючи руки, робити те, що роблю.
Що ж до оточення, то часто чую, що в людей змінилося оточення після повномасштабного вторгнення, багато хто показав себе з різних неочікуваних сторін. У нас із Юліком теж трішки змінилося оточення з того часу. Проте втрата Юліана стала ще одним таким лакмусовим папірцем для оточення. Є люди, які з’явилися в житті у складний період і лишилися в ньому, які подали руку щирої підтримки й досі підтримують нас із Євою з дня у день. Були такі, які називали себе друзями, але зі втратою Юліана почали робити якісь протилежні речі. Хтось завдав додаткового болю, хтось просто випав із мого життя, а хтось є надійним тилом і опорою – це дуже цінно.
Бувало, що люди з близького оточення переказували через когось: я не можу до неї подзвонити, поговорити з нею, бо не знаю, що їй казати. І просто зникали. Це точно не найгірше, що було за цей рік, але для тих, хто колись задумається обрати таку тактику в подібній історії, додам, що це точно не найкращий варіант, якщо людина вам дійсно дорога й ви ще хочете лишитися в її житті.
Багато чого доводилося чути за цей рік від різних людей: від фраз «ти ж його знала 5 років, а я довше» чи «ти ще молода – за рік вийдеш заміж», до «це ж у вас отримання грошової допомоги буде?» чи «його ж уже нагородили, тобі мало?».
Загалом різні ситуації були, але, на щастя, в нас із Юліком є чимало справжніх друзів, як я кажу, «наша обрана серцем сімʼя», які, попри все, завжди поруч і дуже нас із Євою підтримують.
– Протягом цього року ти багато й активно працювала: продовжувала волонтерити, почала працювати в Центрі реінтеграції ветеранів і ветеранок, організовувала вишкіл, фестиваль дронів, боролася за перейменування вулиці на честь Юліана та робила інші заходи для вшанування його пам’яті. Що тобою керувало?
– Звичайно, спочатку я не могла нічого робити. Мені здається, моя свідомість була затуманена, тому що я дуже погано пам’ятаю день прощання, дні «до» та трохи «після». Здається, в ті дні фізично я була тут, а душею – деінде. І перший час я не могла нічого робити, але наступного дня після прощання з Юліком дуже серйозно захворіла донька Єва. І хоч було бажання на кілька днів просто зачинитися в кімнаті, але мусила швидко прийти в себе й займатися дитиною. Також дехто з мого здавалося б найближчого оточення буквально через день-два вже штовхав мене: давай щось роби, досить плакати, вставай, треба щось робити для вшанування Юліана, треба продовжувати його справу. Для мене це було дико, адже я жива людина, не робот, який може просто перемкнутися. Але минув якийсь час і я зрозуміла, що все одно не сприймаю втрату. Десь через два тижні я змогла залишитися сама, думала, що в мене щось зміниться в голові, що почну щось сприймати, розуміти, змирятися, але це не спрацювало. Я дивилася на речі Юліана й не вірила, що він їх уже не візьме до рук. Наприклад, коли він приходив із роботи – завжди вішав на стільчик свою футболку та штани. Це для мене як внутрішній індикатор, що він вдома, ми в безпеці, він уже в домашньому одязі, ми в нашій хатці, так би мовити. Це завжди сповнювало мене спокоєм, відчуттям захищеності. Пам’ятаю цей момент, коли я дивлюся на його речі на стільці – я їх так і не зняла, вони досі висять – і я не вірю, що він їх не одягне. Попри свою раціональність, не можу цього сприйняти й досі. Я тоді, памʼятаю, починала гортати альбоми, плакати, а потім розумію – та ні-ні-ні, цього не може бути – і йду складати його футболки в шафі. Я зрозуміла, що я поки що не сприймаю цього й не можу себе силувати.
Якось само собою вийшло, що я почала забивати кожну хвилину свого дня якимись задачами. І процес «робити-робити-робити» невідворотно запустився й усе пішло одне за одним. Спочатку мене витягнули друзі, запропонувавши на день народження Юліана зробити вишкіл, присвячений його пам’яті. Не думала, що включуся в якийсь організаційний процес, а потім друзі підштовхнули до цього. У процесі роботи я зрозуміла, що коли я щось роблю – мені стає легше, я перемикаюся й тоді фізично маю менше часу на роздуми.
Але передовсім я це роблю тому, що маю це робити, я відчуваю так, хочу так. Це найменше, як я можу нести памʼять про Юліана, найменше, чим ми всі можемо віддячити йому й зайвий раз нагадати Полтаві та Україні велич втрати його постаті. Не тому, що я його дружина, а тому, що це дійсно велика втрата.
Пам’ятник Юліану Матвійчуку в Холодному Яру. Фото надане Лілією Матвійчук
– Вклад Юліана в розвиток Полтави дійсно важко переоцінити. Які найосновніші, найважливіші його проєкти ти можеш виділити?
– Насправді Юліан працював багато над чим упродовж двох депутатських каденцій: від якихось невеличких проєктів, справ до масштабнішого, що залишиться в історії. Наприклад, декомунізація, збереження історичних памʼяток, націонал-патріотичне виховання молоді, робота над Кадетським корпусом. Прикро, що будівля в зруйнованому стані й зараз ця справа не рухається. Але мало хто дійсно розуміє, як це було важко на той момент, до повномасштабного вторгнення, досягти, щоб цю зруйновану будівлю хтось (у цьому випадку – Державна судова адміністрація) взяв на свій баланс і під свою опіку. Це вартувало величезних зусиль, довгого оббивання порогів різних держструктур і просто мільйонів різних звернень. Насправді, якби не повномасштабне вторгнення, я вірю, що ця будівля зараз мала б зовсім інший вигляд. Звичайно, якби зараз її почали ремонтувати, то полтавці сказали б, що це не на часі. Але водночас часто чую дорікання місцевих, чому будівля й досі лишається в такому зруйнованому стані.
Але я вірю, що ця мета все одно буде втілена після перемоги, цей корпус відремонтують і та справа, якій Юліан приділяв скільки часу та нервів, буде доведена до кінця, і в історичному центрі Полтави стоятиме відреставрована будівля.
Окрім того, Юліан займався й молодіжним вихованням, і встановленням меморіалу пам’яті жертв голодоморів із побратимами. Дуже багато всього робив, а ще більше прагнув ще зробити.
– Чи не було в нього моментів втоми або зневіри у своїй діяльності?
– Юліан насправді дуже оптимістична людина. Завжди, коли я через щось сумувала, в чомусь сумнівалася, він говорив: «Це тимчасові проблеми, це не варте того, щоб так побиватися, все буде нормально». Завжди знав, що є вихід із будь-якої ситуації, знаходив позитив у будь-чому. Звичайно, було дуже багато моментів, коли він втомлювався, були моменти розчарування, коли ти наче робиш правильні речі, бачиш людей, які підтримують тебе, а потім вони йдуть і голосують за «цукор-гречку». Але він керувався позицією – нам своє робити. Тож просто брав і робив, тому що, якщо кожна правильна людина зневірюватиметься, то нічого хорошого не залишиться. У нього завжди переважало бажання працювати, змінювати, втілювати, здобувати, перемагати.
– Чи не зневірювалася ти в якійсь його діяльності?
– Ні. Ніколи. Ми з ним працювали фактично разом, увесь час були разом. Жартували, що найдовший час до повномасштабного вторгнення, коли ми були не вдвох, це коли я п’ять днів була в пологовому, тому що через пандемію коронавірусу його не пускали. Але ми передусім були друзями, завжди про все радилися. Я могла радити щось, але завжди підтримала б. Якби він сказав, наприклад, що хоче далі розвиватися в політиці, я б його підтримувала. Якби сказав – хочу піти з політики, я б також його підтримала. Ми обговорювали все, знаходили спільне рішення, компроміси: і щодо громадсько-політичної діяльності, і щодо нашого особистого життя.
Мені дуже допомагає зараз те, що я дуже багато чого перейняла від нього, маю на увазі мислення, якісь риси характеру. Він мене насправді дуже багато чому навчив і багато до чого підготував. Дуже часто, коли щось роблю, я в голові раджуся з ним, відділяю те, як зробила б я, як зробив би він, і зрештою роблю так, як зробили б ми разом.
– Які проєкти Юліану завадила втілити повномасштабна війна?
– Він дуже хотів, щоб у Макухівці був сміттєпереробний завод, щоб у Полтаві був крематорій, тому що завжди говорив, що не всі люди хочуть бути похованими в землю, а найближчий крематорій у Харкові, якщо я не помиляюся, тож цим питанням теж треба займатися.
Останній рік перед повномасштабним вторгненням Юліан почав активно займатися програмуванням і вивчав ІТ-справу. У нього дуже добре виходило, він хотів цим займатися серйозно. Я йому подарувала книгу про ІТ, він і на позиції постійно возив її з собою, і коли була якась вільна хвилинка – щось там підчитував, щоб не втрачати навички. Також Юлік хотів займатися аграрним бізнесом, подавався на відповідні гранти, хотів одноосібно обробляти землю моїх батьків. Збудував величезні плани на це, створив бізнес-план розвитку аграрного бізнесу. Зараз я намагаюся сама цим займатися, хоч насправді нічого не розумію в цій темі, але для мене принципово втілити те, про що думав, чого хотів і про що мріяв Юлік.
– Чи не плануєш ти продовжувати якісь громадські проєкти Юліана?
– Зараз важко щось планувати, я на далеку перспективу не планую нічого. Зазвичай щось приходить мені в голову, і я починаю робити, не відкладаю на якийсь довгий час. Є речі, які б я хотіла реалізувати в майбутньому, є речі, які продовжили б справу Юліка, якими хотіла б займатися. Та я не люблю говорити про щось, що ще не має якогось підґрунтя, більшого за слова та мрії. Адже, якщо замріятися, потім буде неприємно розчаровуватися.
– Зараз ти очолюєш проєкт реінтеграції ветеранів і ветеранок війни через створення освітніх можливостей. Чи планувала ти так рано вийти з декрету за інших обставин, якби Юліан залишався живим?
– Все-таки Єва ще маленька, їй 2,5 роки і їй не вистачає тата, а зараз і мене, тому що я працюю. Тож скоріше за все, я б ще була в декреті, займалася дитиною, маючи надійне плече поруч. Але зараз розумію, що потрібно забезпечувати самій родину, потрібно працювати, потрібно не тільки реінтегрувати ветеранів і ветеранок і членів родин у суспільне життя, а й самій в нього інтегруватися, тому що погодитися на цю роботу було складним для мене рішенням.
Бо коли ти береш на себе відповідальність, то неважливо, що в тебе на душі, спав ти чи не спав цю ніч, хочеш чи не хочеш – ти маєш встати і йти працювати, бо не можна підводити тих, хто на тебе розраховує.
Та й хочу того чи ні, але зараз я в тій ситуації, коли вибору мало. Мені треба заради дитини намагатися не закриватися в собі та вживатися з цивільними людьми, цивільним середовищем та шукати способи заробітку, щоб забезпечити майбутнє доньки. Тому що ми є одна в одної – і все.
Лілія Матвійчук з донькою Євою
Ольга Семенко
Головні новини Полтавщини читайте в нашому телеграм-каналі.
