Учителька з наукового ліцею «Політ» при обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені Антона Макаренка» Анна Старчик стала переможницею обласного етапу всеукраїнського конкурсу «Учитель року-2024» у номінації «Українська мова та література». Вона розповіла «Полтавській думці», чому вирішила обрати педагогічну професію та податися на конкурс «Учитель року», як молодь зараз ставиться до вивчення української мови, дала поради тим, хто хоче перейти на державну, та пояснила, чому це важливо під час війни.
Про початок кар’єри та конкурс «Учитель року»
Кременчуківка Анна Старчик ще у восьмому класі вирішила, що хоче стати вчителькою та навчати дітей:
– Я просто думала, де можу знадобитися. У мене батьки – інженери, другу освіту мама здобула у сфері економіки. Але я розуміла, що мені це не підходить.
Вона закінчила педагогічне училище (зараз – Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія), де навчалася на вчителя інформатики початкових класів. Потім планувала разом із подругою вступити в Харківський національний університет імені Василя Каразіна на механіко-математичний факультет.
– Подруга дала мені величезну книгу, з якої треба було розв’язувати задачки, тренуватися, – пригадує освітянка. – І вона пізніше у мене спитала: «А ти кайф від розв’язання задач ловиш?» Я відповіла: «Ні». Заглиблюватися у цю науку, мені здавалося, що це не зовсім моє.
Тому вибрала філологічний факультет університету. Там Анна вивчала українську мову та літературу.
Анна Старчик розповідає, що у своїй роботі з учнями використовує методику «кейс-урок» – це «занурення» дітей у ситуацію, яка максимально наближена до життя:
– Якщо нам треба вивчити наголоси, я можу сказати: «Уявіть, що ви в майбутньому – власник бізнесу та відкриваєте кав’ярню. Ви будете подавати людям лАте чи латЕ?» Це дає їм мотивацію вчитися. Ми вчимося не для ЗНО чи НМТ, не для оцінок, а для того, щоб знати, що робити в життєвих ситуаціях, як правильно говорити чи писати – з дефісом чи без, де ставити наголос тощо.
Або якщо треба вивчити вірш напам’ять, я кажу: «Уявіть себе чи свого друга ліричним героєм цього вірша. Яким він повинен був бути? Що б ви йому порадили?»
Така технологія, яка поєднує кілька різних підходів, дає змогу досягти кількох результатів одразу. Ми одразу учнів і мотивуємо, й зацікавлюємо, й по ходу вивчаємо певні теми.
На наше запитання, чому вирішила брати участь у конкурсі «Учитель року», Анна Старчик відповідає:
– Більшість учителів, яких я знаю, суворо до себе ставляться. І так оцінити себе, що я готова піти на конкурс «Учитель року», – це важка історія. Як правило, це відбувається так: хтось тебе бачить збоку й каже, що варто взяти участь. Спершу хтось підказує, наприклад, керівництво, а потім ти думаєш: «Нібито я могла б! А що буде страшного, якщо я спробую?» Так потрошку починаєш утягуватися в процес, а потім виявляється, що можна ще й на області перемогти, – сміється.
Від конкурсу «Учитель року» в освітянки залишилися позитивні враження, бо отримала змогу обмінятися досвідом із колегами з інших міст та популяризувати професію педагога:
– До конкурсу всі знали, що я вчителька, та й усе. А після нього – купа публікацій у ЗМІ. І люди, з якими я один раз бачилася у своєму житті, почали підходити й говорити: «Це круто, ви молодець!» Це нагадує людям про професію, що є вчителі, які вчать дітей у війну. Люди фоново це розуміють щодня, але точково таке нагадування підвищує престиж професії.
Конкурс дає кожному вчителю усвідомлення, де він перебуває та що робить у цьому світі. До цього моменту я свої успіхи оцінювала за успіхами учнів. А зараз я можу до себе поставитися більш-менш об’єктивно, зрозуміти, чого я сама варта. Для себе самої конкурс дає змогу визначитися, на якому щаблі ти перебуваєш.
Нагородження після перемоги на обласному етапі конкурсу «Учитель року»
Про важливість української мови
Учителька каже, що в її родині говорили російською, адже Кременчук зазвичай був російськомовним середовищем. Проте все змінила війна.
– Із дитинства у сім’ї я пам’ятаю в основному російську мову. Але у 2014 році я почала розмовляти українською. Тоді я вже мала філологічну освіту. На роботі говорила українською, а в родині – російською. Прийшла до своїх батьків і сказала: «Шановні батьки, як хочете, але це мій вибір. Я буду говорити тепер тільки українською – у побуті, скрізь». Вони відповіли: «Слава богу! Нарешті знайшовся хтось, хто нас простимулював. І ми будемо говорити українською!» Вони теж зі мною перейшли, на сьогодні в родині ми говоримо виключно українською.
За її словами, з початку повномасштабного вторгнення ставлення молоді до вивчення української мови та використання її в повсякденному житті змінилося:
– Якщо учні звикли говорити російською мовою в родині, побуті, то заяви, наприклад, «Да какая разница?! Вы не имеете права меня заставлять!» до повномасштабного вторгнення можна було почути часто. А сьогодні це вже зовсім рідкість. Якщо у 100 дітей я перепитаю, чому вони під навчального процесу говорять російською, то в 90 випадках зі 100 я почую: «Ой, вибачте, я забув!» І знайдеться тільки один-два учні, хто скаже: «Вы не имеете права! На каком языке хочу, на таком и говорю! Язык не имеет значения!» Таке залишилося, але не в тих масштабах, як було до 2022 року.
Заняття в укритті
Освітянка вважає, що в родині, в себе вдома кожна людина може говорити тією мовою, якою вважає за потрібне. Але коли вона виходить в інформаційний простір, поза межі власного дому, вона має пам’ятати, в якій країні живе.
– Я помічаю, що деякі батьки з дітьми, які ще не пішли в перший клас, яким 4-5 років, спілкуються російською мовою. Мені хочеться поставити їм запитання: «Для майбутнього в якій країні ви своїх дітей готуєте?» Якщо це не Україна, то краще вчіть дітей польської, англійської. Моя подруга за пів року до повномасштабного вторгнення в Харкові, в російськомовному оточенні, своїх дітей примусила дивитися мультики або англійською, або українською. Вони дуже швидко почали говорити англо-українським суржиком. Тож усе залежить від бажання людини.
Анна Старчик радить не соромитися, навіть якщо одразу не вдається говорити чистою українською.
– Інколи люди кажуть: у мене щелепа не так стоїть. За 30 років, скільки ми живемо в (незалежній – ред.) Україні, не вивчити українську мову – це відмазка. Треба тільки захотіли! Шлях до хорошої української лежить через погану українську, – впевнена наша співрозмовниця.
Тим, хто хоче розмовляти українською, Анна Старчик дала свої поради.
По-перше, не боятися та просто пробувати говорити.
– Хай на початку це буде суржик, ламана мова. Але все ж це буде українська!
Перевести свої гаджети на українську мову, дивитися українські фільми та слухати вітчизняну музику.
– Зараз на ютубі дуже багато навчальних відеороликів. Є експрес-уроки того ж Авраменка (вчитель, письменник та літературознавець, який популяризує українську мову – ред.) по півтори хвилини, які допоможуть удосконалювати своє мовлення. Якщо хочеться поставити перед собою мету, то можна працювати і з репетитором, – каже освітянка.
Вона підкреслює, що доки ми спілкуємося російською, слухаємо російську музику, дивимося російські відео на ютубі, підшукуємо собі російськомовний контент, ми є носіями російської, так би мовити, культури.
– У прямому сенсі культурою я це назвати не можу. Тому що той «русский мир», який вони несуть, ми бачимо перед собою – нічого хорошого вони не приносять. Росіяни – окупанти. Увесь час, скільки був Радянський Союз, це була окупація України! Якщо ми себе ідентифікуємо як українців, ми маємо дбати про свою історію, культуру та свою мову. Це було важливо завжди, а тим більше зараз, коли нас намагаються й культурно, й фізично винищити, окупувати наші території.
На думку нашої співрозмовниці, люди старшого покоління, які хочуть повернути Радянський Союз, просто сумують за своїми молодими роками, коли їм фізично та морально було краще, ніж зараз: вони були сильніші та здоровіші, закохувалися, все життя було попереду.
– Мова не йде про повернення тих часів. Бо якщо в них перепитати, що їм тоді подобалося, адже був дефіцит, неможливо було купити якісь речі, відповідають: стабільність. Мова йде про штучну стабільність, якої хочуть росіяни. Але ми бачимо, як вони зараз живуть. Раніше казали «стокгольмський синдром», коли людина починає співчувати своєму кривднику та намагатися зберегти погану, але стабільність. Це така травма, яка в кожному з нас ще відгукується, але від неї треба позбуватися, якщо ми хочемо будувати своє майбутнє та свою країну.
