15 травня відзначають Всесвітній день вишиванки. До цієї дати «Полтавська думка» розповість читачам про традиції полтавського краю у вишивці та створенні вишитого одягу.
Візитівкою Полтавщини вважається вишивка білими нитками по білій тканині. Вишивка «білим по білому» зародилась у Решетилівці, але згодом поширилася по всій Україні. Її особливість у тому, що візерунок розкривається під час гри світла та тіні. У червні 2017 року технологію вишивки «білим по білому» внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Вишивка «білим по білому»
Завідувачка відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Марія Пісцова розповіла «Полтавській думці», що крім білих на Полтавщині також вишивали тонованими нитками: вохристими, зеленавими, блакитними, синіми, коричневими, сірими. Усі м’які, пастельні відтінки є традиційними для полтавської вишивки.
Місцеві майстри та майстрині використовували різні техніки, серед яких гладь, лиштва, хрестик, вирізування, виколювання, мережка, «подвійні прутики», «солов’їні вічка», «волові вічка», штапівка, «зерновий вивід» та інші. Такими техніками жителі Полтавської області оздоблювали одяг, інтер’єрні тканини, побутові речі.
– Полтавські сорочки та інші вишиті вироби можуть містити до 15-20 технік одночасно, через що мають дуже ошатний вигляд, – коментує Марія Пісцова.
На Полтавщині дівчата до весілля мали подбати про посаг (придане) у скриню, яку кожній дівчинці купували з семи років.
Марія Пісцова каже, що період дівування був важливий, бо за цей час треба було виростити сировину, обробити її, наткати лляного чи конопляного полотна, шити одяг, вишивати рушники та сорочки. Тож у вільний від роботи час (зазвичай у жінок він був з 4-ї до 6-ї ранку) ткали та вишивали.
– Вдосвіта мама будила доньок, щоб не лінувались, і вони вишивали. І так само ті ж вечорниці були наповнені працею, бо треба було дбати про посаг, щоб скриня була повною.
Вважалося, що дівчина повинна підготувати не менше 25 жіночих і 5-15 чоловічих сорочок для майбутнього чоловіка, а в заможної молодої в скрині можна було нарахувати 50, а то й 100 сорочок.
Сорочки з колекції музею імені Василя Кричевського
– Дівчата вишивали сорочки в період дівування. У 7-8 років вони вчилися та знали легкі, прості техніки вишивки. Вони вже оздоблювали собі побутові рушники-утиральники чи буденні сорочки, які не вимагали детального декору. З часом дівчатка набували майстерності.
На вечорницях хлопці придивлялися до дівчат, особливо звертали увагу на те, як у них вишитий поділ сорочки.
– По тому, як вишита сорочка, визначали, чи буде з дівчини працьовита дружина. Бо якщо вона не полінувалась і вишила широкий поділ, десь у долоню (бо саме настільки виглядала сорочка з-під плахти чи спідниці), то значить не лінувалась, багато працювала, тож буде гарна господиня, варто брати за дружину.
Фахівчиня пояснює, що сорочки були вільного крою, обтислого нічого не шили:
– Розміри були універсальні, як зараз кажуть, «оверсайз». Ці сорочки можна було й під час вагітності одягнути, крій дозволяв. Відмінність була тільки в пазусі. Коли був фертильний вік, поки жінка може народжувати, на пазусі був більший розріз, щоб годувати грудьми. А потім він вже був не такий глибокий.
На Полтавщині жіночі сорочки шили найдовшими серед інших регіонів, додільними. Рівнинна місцевість дозволяла носити довгий одяг. Тому жіночі сорочки відміряли від підборіддя до п’ят, а чоловічі – від підборіддя до колін.
Співробітники музею імені Василя Кричевського у традиційному вишитому одязі жителів полтавського краю
Здавна люди вірили, що вишивані сорочки слугують не лише захистом для тіла, а й для духовного виміру людини. Рясна вишивка на рукавах жіночих сорочок мала не тільки естетичне, а й оберегове значення – захищала руки жінки-господарки від впливів злих сил, а пишно вишита пазуха на чоловічих – охороняла від кулі чоловіка-воїна.
Виготовляючи сорочку, оздоблювали вишивкою її поділ, манжети рукавів та горловину.
– Оскільки сорочка мала захисну функцію, всі отвори, де тіло людини виходило із неї, були захищені орнаментом, хоча б простеньким прутиком чи безконечником. Тому рукави, горловина та поділ мали захист від загроз, – каже Марія Пісцова.
На жіночих сорочках пазуху не вишивали, тому що на Полтавщині поверх сорочок дівчата й жінки носили керсетки – безрукавний плечовий одяг. Керсетки були довжиною до колін і захищали лоно жінки, тримали його в теплі. Це було важливо, щоб у неї народжувалися здорові діти.
Чоловічі сорочки, як правило, були з геометричними орнаментами, жіночі – з рослинно-геометричним (на них можна було побачити ламану гілку, ягоди, квіти). Найбагатший та найбільш прикрашений одяг був у наречених.
– Дівочі сорочки були найбільш розшиті, певний час і молодиці носили густо оздоблений одяг. Чим старшою ставала жінка, одяг ставав менш орнаментованим, – зазначає фахівчиня.
Чоловічі вишиванки в Полтавській області були кількох типів, наприклад, полуботка, «українка», «чумачка».
Полуботку спочатку шили з коміром-стієчкою, пізніше з’явився відкладний комір – як наслідування європейської моди.
За словами Марії Пісцової, існує напівлегендарна історія, яка пояснює назву «чумачка»:
– Сорочку-чумачку вишивали «білим по білому» ті дівчата та жінки, які чекали своїх близьких зі шляху чумака. Чоловіки з Полтавщини їздили у Крим по сіль, бо на Полтавщині не було покладів кам’яної солі. І цілі села могли бути чумацькими. Чоловіки з ранньої весни до пізньої осені їздять, а жінки чекають. За сезон можна було зробити три ходки. Дорога була довга, складна, могли бути хвороби, пограбування, несприятлива погода.
І тому, ніби «зашиваючи» щасливу дорогу назад своєму чоловіку, батьку, брату, сину, жінки вишивали «чумачки» для захисту, як благословення на щасливе повернення.
Зношений одяг не викидали, а робили з нього пелюшки та сорочки для дітей.
– Полотно було стертим, м’якеньким і для шкіри дитинки це було добре. Інколи шили сорочки для дітей без рукавів. Бо в давнину, поки дитина не виконує соціальну функцію – не пасе гусей чи ще щось не робить – вважалося, що вона не є повноцінною частиною суспільства, особливо до 5 років. З часом для дитини шили повний костюм.
Завідувачка відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Марія Пісцова розповідає, що інформації про майстрів та майстринь вишивки з Полтавщини, що жили в 19 століття, збереглося небагато. Більше даних можна знайти про тих, хто займався цим ремеслом уже у 20 столітті.
Наприклад, серед відомих імен – вишивальниця Олександра Великодна, яка мала складну долю. Змалечку дівчина гарно вишивала. Під час Голодомору 1932-1933 років її родина загинула, а 19-річна Олександра одна, дуже голодна добралася з хутора поблизу Опішні до Полтави, де її прихистила місцева жінка.
– Вона жила в цієї жінки, доглядала її дітей і вишивала. Пізніше її взяли на фабрику «Полтавчанка» (нині ТОВ «Леся Українка» – ред.). Олександра Великодна сама створила близько 300 зразків орнаментів. Була унікальною тим, що могла відшивати на тканині без попереднього прорахунку різні орнаменти, – говорить Марія Пісцова.
Вона додає, що у 20 столітті при фабриках працювали виробничо-художні лабораторії, де художники розробляли орнаменти – вони прораховували, як різні техніки лягають одна біля іншої, які мають бути нитки. Але Олександра Великодна вміла робити те все без прорахунків, а ще вміла вишивати на дуже тонкому матеріалі, що вважається показником майстерності.
За даними з сайту «Автентична Україна», ще з початку 20 століття вишивка майстринь з Решетилівки була відома далеко за межами України. Саме решетилівські майстри виготовили сукню для всесвітньо відомої італійської акторки Софі Лорен для знімання фільму «Соняшники», що проходили в 1969-1970 роках в селі Чернечий Яр біля Диканьки на Полтавщині. Сукня виконана «білим по білому» хрестиком і лиштвою. Потім цю сукню акторка демонструвала на подіумі в Римі.
Юрій Кисіль, директор Решетилівського краєзнавчого музею, де зараз зберігають копію сукні Софі Лорен, припускає, що тоді на Полтавщині акторка замовила ще й блузу.
– Вона дізналася, що в Решетилівці є гарні вишиванки й замовила собі сукню і, я думаю, що ще й блузу. Бо я бачив її на фото в інтернеті у блузі «білим по білому», це наш решетилівський бренд, – коментував Юрій Кисіль «Українському радіо».
У 2018 році в Решетилівці заснували Всеукраїнський центр вишивки та килимарства, який популяризує мистецтво вишивки та зберігає традиції попередніх поколінь у цьому ремеслі. Майстри центру створюють сучасний одяг, який оздоблюють стародавніми візерунками.
У 2020 році стало відомо, що Всеукраїнський центр вишивки та килимарства отримав замовлення на вишиванку від дипломатів з Києва, які хотіли зробити подарунок королеві Великої Британії на її День народження.
Майстриня решетилівського центру Алла Кісь створила вишиту «білим по білому» сорочку для королеви Єлизавети ІІ.
Світлини: Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського та Всеукраїнський центр вишивки та килимарства
